#поезія Я не помру від розпачу і муки,  Лиш в одинокі ночі навесні  Все будуть сниться милі, теплі руки  І оченята сині і ясні.  І будеш ти у кожному диханні,  І будеш ти навіки при мені  Гасить зірки очима на світанні,  Палить мене в безжальному вогні.  І буду ждати кожної години  В далекому чи близькому краю  Одну тебе, тебе єдину,  Маленьку милу дівчинку мою.  Василь Симоненко

#поезія З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості, ненависні й місткі, наче шкільні портфелі – будинки, де в коридорах спогади, мов коштовності. світяться в глибині, як у ріці форелі. З кухнями, де зазвичай стільки всього стається, лишається непоміченим для стороннього ока. Дерева чекають вечора, мов юного спадкоємця. В людях найдовше живе любов – щемка і жорстока. Б’ється в коридорне вікно яблунева гілка. Дихання фруктового дерева глибоке й уперте. Коли ти повернешся – хай буде ранок понеділка. Щоби все починалося, як уперше. А в понеділок зранку світ ще не створений. В понеділок творець здається розгубленим. Намагається уявити увесь цей світ із найтоншим коренем, з горизонтом прокресленим, небом обвугленим. І творить собі цей світ, це творіння боже, і ранить об гострі краї світанку вузлуваті пальці. А ось пробує уявити тебе – і не може. Не може уявити надвечір, не може вранці. Знає, що всі зауваження наші – насправді законні. Починається довге літо з сезонними акціями. І сидить творець в старому кварталі на громіздкому балконі, над щоденними пристрастями, над нічними акаціями. І не подобається йому нічого з того, що вийшло. І озиваються зорі йому голосами овечими. Так високо йому на цьому балконі, так всевишньо. Як і повинно бути в понеділок увечері. Сергій Жадан

#поезія Мабуть, тиждень розділений, в хутро вдягаються промені, Перекручують сутінки, як перехрестя шляхи. Понеділками втілені ранки пробуджені – втомлені, Поневолені розкладом і від повітря легкі. Вибухають у посмішці, кроєні наче по розміру, Вибігають босоніж, стерню огорнувши у плед. Все каміння тверде розпадається й сиплеться в озеро, І звучить, і хвилює, хвилюється, й хвилями плеск. Перебіжчиком чемним – порушником руху і простору – В лабіринтах садів і каміння ховається час, Що багато віків до сьогодні придуманий – створений – І цвяхами до серця прикріплений – саме для нас. І не силою треба кришити розгублені камені, Тільки ззовні вони незворушні та ніби цупкі, Мінерали й породи гірські між піщинами ранені, І у кожного каменя в серці – забиті цвяхи. Оксана Мовчан

#поезія

#поезія А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить. Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість. Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива. Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього. Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої. Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені. І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом. Іолана Тимочко

#поезія … І не дивуй, що я прийду зненацька. Мені ще ж побороти переляк. На штурм Бастилій – просто. На Сенатську. А от до тебе – я не знаю як. Вже одпручалась гордістю і смутком, одборонилась даллю, як щитом. Як довго йшла до тебе, як нехутко, і скільки ще і сумнівів, і втом! Прийми мою понівечену душу, збагни й пробач мій безнемірний острах. Дай хоч на мить забути слово – «мушу», це перше слово з букваря дорослих. Мені без тебе сумно серед людства. Вже людству не до себе й не до нас. А дика груша світиться як люстра. І чутно гомін тополиних трас… Ліна Костенко

#поезія Говорять, що жінка - найкраще Господнє створіння, На тебе дивлюсь і завжди розумію чого. Ти - квітка тендітна. Мадонна в своїм поколінні, До рук твоїх прагну припасти губами й чолом. У дні, коли тучі крадуть собі сонце в кишеню, І сірим туманом спадає на голови пил. То наші усмішки. Яскраві й такі навіжені, Врятують любого. І навіть, якщо не просив. Коли наше місто відкриє обійми вітрам, Холодні цілунки збентежать і душу, і тіло.  Збери із уламків комфорту новенький вітраж, Ти будеш натхненням моїм. Таємничо-вцілілим. Танцюй, ніби вперше. Так ніби весь світ - то мара, Принось наше літо у днину холодну і сіру. На стомлено-ніжних. Маленьких, тендітних крилах, Коли буде важко, згадай, що в тебе завжди вірю. DmYmast

#поезія Я пам'ятаю про тебе, мій брате! Сонце сьогодні вкладалося спати Кольору стиглого "Річі" томату, у тебе за вікнами теж? Пилом вкриваються тихо гантелі? Пильно вдивляєшся в очі пустельні Сірості буднів, де сирістю стелить зі скрипом в колінах без меж? Контурні лінії вляжуться в карти. Хочеш-не-хочеш, а треба чекати. Я пам'ятаю про тебе, мій брате! футбол ми зіграємо ще. Падають стіни уламками в сіно, Листя летить, завиває постійно Вітер тривожно. Налякані всі ми. чи досі бентежить плече? Хай не малює багата уява - Ліки-малинки вживаю до кави, Ти напиши як у тебе йдуть справи. агаву саджаю вночі. Сум від сповіщень складається в кратер. Стільки бажаю тобі ще сказати: Вибач за весни без цвіту, мій брате. проміння обіймів лови. Помовчим. К.Цимбал

#поезія

#поезія Дихаєш? Дихай, а в мене нестача повітря. Клаустрофобія у задзеркаллі подій. Список росте: спотикань, неудач і падінь, Колотих ран, шрамування – від болю похмілля. Голод? Смачного! Твоя діатоніка серця Надто залежна від чинного й чинників зла. Я не тікатиму. Крихтами неприйняття Післяобідні збиратиму рими безмежжя. Спиш? Тоді спи. Це у мене безсоння тривожне. Йду рахувати нічниці у тінях садів, Щоб проросли в альвеоли – пелюсток сліди Зроблять повітря густішим... легені порожні. Тепло? Ти грійся в осонні, розлитому в ріки, Я замерзаю у колах північних широт. Стиглих рецепторів пасма обсипле пилок Вицвілих мрій, що лишились словами з листівки. Спрага? Налий собі дзвону джерельного вдосталь. Зсохлі вуста обпеклися зневодненням душ, Куриться пил серед тріщин у сніжну сльоту І проникає в замерзлі судини та зморшки. Дихаєш? Дихай! За двох і за тисячну парость. Мороком у каламуть я вливатиму біль. В мене нестача повітря! Сьогодні ти – фільтр. У задзеркаллі холоднім невільно лишаюсь. 13.04.2025 16.05.2025 Септіма