#поезія З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості, ненависні й місткі, наче шкільні портфелі – будинки, де в коридорах спогади, мов коштовності. світяться в глибині, як у ріці форелі. З кухнями, де зазвичай стільки всього стається, лишається непоміченим для стороннього ока. Дерева чекають вечора, мов юного спадкоємця. В людях найдовше живе любов – щемка і жорстока. Б’ється в коридорне вікно яблунева гілка. Дихання фруктового дерева глибоке й уперте. Коли ти повернешся – хай буде ранок понеділка. Щоби все починалося, як уперше. А в понеділок зранку світ ще не створений. В понеділок творець здається розгубленим. Намагається уявити увесь цей світ із найтоншим коренем, з горизонтом прокресленим, небом обвугленим. І творить собі цей світ, це творіння боже, і ранить об гострі краї світанку вузлуваті пальці. А ось пробує уявити тебе – і не може. Не може уявити надвечір, не може вранці. Знає, що всі зауваження наші – насправді законні. Починається довге літо з сезонними акціями. І сидить творець в старому кварталі на громіздкому балконі, над щоденними пристрастями, над нічними акаціями. І не подобається йому нічого з того, що вийшло. І озиваються зорі йому голосами овечими. Так високо йому на цьому балконі, так всевишньо. Як і повинно бути в понеділок увечері. Сергій Жадан