• 🚨 Топ-чиновник НАБУ причетний до виготовлення пороху для російської армії

    Магамедрасулов, високопосадовець НАБУ, продавав коноплю до Дагестану, фактично сприяючи армії РФ. Експерт Володимир Бондаренко пояснює, що з коноплі виготовляють порох.

    Нагадаю, з бавовни роблять порох. Також порох роблять і з коноплі. Росіяни намагаються збільшити посіви коноплі, бо бавовна в них не росте.
    – Бондаренко

    Експерт також зазначив, що "антикорупційні активісти", які захищають чиновника, знають справжнє призначення цієї сировини.
    #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    #кримінал #корупція
    🚨 Топ-чиновник НАБУ причетний до виготовлення пороху для російської армії Магамедрасулов, високопосадовець НАБУ, продавав коноплю до Дагестану, фактично сприяючи армії РФ. Експерт Володимир Бондаренко пояснює, що з коноплі виготовляють порох. Нагадаю, з бавовни роблять порох. Також порох роблять і з коноплі. Росіяни намагаються збільшити посіви коноплі, бо бавовна в них не росте. – Бондаренко Експерт також зазначив, що "антикорупційні активісти", які захищають чиновника, знають справжнє призначення цієї сировини. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал #корупція
    139views
  • Дія запровадила перший платний сервіс для бізнесу. Це стало кроком до сталого розвитку цифрової держави.
    #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    https://brovaryregion.in.ua/?p=42923
    Дія запровадила перший платний сервіс для бізнесу. Це стало кроком до сталого розвитку цифрової держави. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини https://brovaryregion.in.ua/?p=42923
    BROVARYREGION.IN.UA
    Платні сервіси для бізнесу в Дії: що варто знати
    Дія запровадила перший платний сервіс для бізнесу. Це стало кроком до сталого розвитку цифрової держави. При цьому для громадян всі послуги залишаються безкоштовними. Про це детальніше – у колонці керівника команди впровадження Дії в Міністерстві цифрової трансформації України Олексія Вовка. Ми в Ді
    141views
  • Отримала у подарунок на новий рік і нарешті прочитала "Сховок" Масасумі Какідзакі. Не поганий жахастик, але дещо передбачуваний. На один раз на один вечір не погано.
    Отримала у подарунок на новий рік і нарешті прочитала "Сховок" Масасумі Какідзакі. Не поганий жахастик, але дещо передбачуваний. На один раз на один вечір не погано.
    Like
    1
    1comments 662views
  • https://www.youtube.com/live/il_FXTxWo1c?si=L2Ya0il3C3ECsCpe
    https://www.youtube.com/live/il_FXTxWo1c?si=L2Ya0il3C3ECsCpe
    Love
    1
    380views 1 Shares
  • 274views
  • 53views
  • День пам’яті преподобного Киріака, пустельника
    29 вересня (12 жовтня) відзначають День пам’яті преподобного Киріака, пустельника.
    День пам’яті преподобного Киріака, пустельника 29 вересня (12 жовтня) відзначають День пам’яті преподобного Киріака, пустельника.
    58views
  • https://www.youtube.com/live/NnROroszXto?si=XBBtxazg3MvWJYBS
    https://www.youtube.com/live/NnROroszXto?si=XBBtxazg3MvWJYBS
    254views 1 Shares
  • Правильна дитинка
    Правильна дитинка
    52views
  • Швидкий світанок

    Вони прокинулись не від будильника, а від вибуху.

    Десь не так далеко, за пагорбом, гуркотіло. Дім здригнувся, ніби прокинувся разом з ними — і теж не хотів вставати. Але часу не було. Фронт уже був поруч. І треба було їхати.

    Мама швидко запихала в сумки найнеобхідніше: документи, ліки, хустинку з весілля, фотографії, де ще всі разом. Батько мовчки вантажив речі на вантажівку, яку дали волонтери. Її кузов уже був наполовину заповнений чужими валізами, торбами, кліткою з кроликом і дитячим велосипедом. Все те було не речами — а спогадами, які ніхто не хотів залишати.

    Марічка, їхня донька, тримала в руках плюшевого ведмедика і питала:
    — А ми повернемось?
    — Так, обов’язково, — сказав тато, навіть не озирнувшись. Він не мав права сумніватись. Хоча очі в нього були червоні. Не від пилюки.

    Бабуся запитала, чи можна забрати подушку. “Ту, вишиту, з павичем.” Її все життя шила ще дідова сестра. Мама кивнула і посміхнулась:
    — Ми заберемо і подушку, і все, що пам’ятає нас.

    Вантажівка заторохтіла, запиливши двір. У кабіні вже сиділи інші — жінки, діти, старенький чоловік із білою тростиною. Мама з Марічкою сіли поруч. Тато стрибнув останнім.
    — Усі?
    — Усі.

    І поїхали.

    Місто зникало за спинами, за хвилинами. Повз миготіли знайомі хати, парк із гойдалкою, школа, де Марічка малювала свій перший малюнок на уроці. Все здавалося нереальним — як сон, який ще не хочеш відпускати. Та вже мусиш.

    Мовчали довго. Лише двигун гудів, а дорога стрибала під колесами. Потім мама прошепотіла:
    — А пам’ятаєш, як ми тут гуляли восени?
    — Дощ ішов і каштани падали під ноги, — відповів тато. — І ми тоді заблукали на годину.
    — І було добре, що заблукали.

    Марічка дивилась у вікно. Там, попереду, розливалося сонце — те саме, яке світило і вдома, і в кожному іншому місті. Вона стискала свого ведмедика і нарешті посміхнулась.
    — А в новому місці є ліс?
    — Є, — сказав тато. — І озеро.
    — І гойдалки?
    — Обов’язково.

    Їхали довго. Але вже не тікали — вже прямували. Не від, а до. До безпеки. До спокою. До нового дому.

    Залишилось багато — рідна вулиця, стіни, вікна, які бачили їхні радощі й страхи. Але забрали головне — одне одного, пам’ять і надію.

    Бо навіть під час війни серце може пакувати речі швидко, але мріяти — повільно, вдумливо.

    Вантажівка гуркотіла далі. І сонце в кабіні світило не гірше, ніж раніше.
    Швидкий світанок Вони прокинулись не від будильника, а від вибуху. Десь не так далеко, за пагорбом, гуркотіло. Дім здригнувся, ніби прокинувся разом з ними — і теж не хотів вставати. Але часу не було. Фронт уже був поруч. І треба було їхати. Мама швидко запихала в сумки найнеобхідніше: документи, ліки, хустинку з весілля, фотографії, де ще всі разом. Батько мовчки вантажив речі на вантажівку, яку дали волонтери. Її кузов уже був наполовину заповнений чужими валізами, торбами, кліткою з кроликом і дитячим велосипедом. Все те було не речами — а спогадами, які ніхто не хотів залишати. Марічка, їхня донька, тримала в руках плюшевого ведмедика і питала: — А ми повернемось? — Так, обов’язково, — сказав тато, навіть не озирнувшись. Він не мав права сумніватись. Хоча очі в нього були червоні. Не від пилюки. Бабуся запитала, чи можна забрати подушку. “Ту, вишиту, з павичем.” Її все життя шила ще дідова сестра. Мама кивнула і посміхнулась: — Ми заберемо і подушку, і все, що пам’ятає нас. Вантажівка заторохтіла, запиливши двір. У кабіні вже сиділи інші — жінки, діти, старенький чоловік із білою тростиною. Мама з Марічкою сіли поруч. Тато стрибнув останнім. — Усі? — Усі. І поїхали. Місто зникало за спинами, за хвилинами. Повз миготіли знайомі хати, парк із гойдалкою, школа, де Марічка малювала свій перший малюнок на уроці. Все здавалося нереальним — як сон, який ще не хочеш відпускати. Та вже мусиш. Мовчали довго. Лише двигун гудів, а дорога стрибала під колесами. Потім мама прошепотіла: — А пам’ятаєш, як ми тут гуляли восени? — Дощ ішов і каштани падали під ноги, — відповів тато. — І ми тоді заблукали на годину. — І було добре, що заблукали. Марічка дивилась у вікно. Там, попереду, розливалося сонце — те саме, яке світило і вдома, і в кожному іншому місті. Вона стискала свого ведмедика і нарешті посміхнулась. — А в новому місці є ліс? — Є, — сказав тато. — І озеро. — І гойдалки? — Обов’язково. Їхали довго. Але вже не тікали — вже прямували. Не від, а до. До безпеки. До спокою. До нового дому. Залишилось багато — рідна вулиця, стіни, вікна, які бачили їхні радощі й страхи. Але забрали головне — одне одного, пам’ять і надію. Бо навіть під час війни серце може пакувати речі швидко, але мріяти — повільно, вдумливо. Вантажівка гуркотіла далі. І сонце в кабіні світило не гірше, ніж раніше.
    Like
    1
    1Kviews