- У вас квиток до Жмериники є?
- Є.
- А бічна верхня полиця біля туалету є?
- Є.
- А переді мною табір циганський квитки купував, з ними у вагон можна?
- Можна. Тільки там ще й дембеля їдуть.
- Давайте, саме те що треба. Купив квиток, приходить додому, дружина запитує:
- Любий, ти квиток мамі купив?
- Не повіриш, останній урвав...

До командира частини приходить дружина офіцера з проханням:
- Повпливайте на мого чоловіка. Він мені зраджує!
- Ну вже так відразу і зраджує. У вас що, є докази?
- Є! Ось знайшла у нього в кишені жіночі труси.
У цей момент лунає сигнал загальної тривоги. Командир пхає труси до себе в кишеню і говорить:
- Добре, потім з ним розберемося.
Після закінчення тривоги, пізно увечері, командир, втомлений повертається додому. Сіли вечеряти. Дружина його запитує:
- А вам платню сьогодні давали?
- Ага. Піди, там візьми, в кишені.
Дружина повертається, тримаючи в руках гроші і трусики:
- Ну і жартівник ти у мене, Петрику. Я третій день ці труси шукаю, а ти їх в кишені носиш.

Кінець року — це про дивну суміш втоми, сорому й надії, яку ми боїмося озвучити.

Ми всі мріяли, що цей рік буде легшим.
Що хоч щось складеться. Що війна дасть нам ковток повітря. Але багато надій так і залишилися десь між сиренами, роботою, виживанням і спробами «триматися». І в грудні цей тягар особливо помітний: ніби маєш добігти до фінішу, але сил уже майже немає.

І ще цей внутрішній тиск: «Будь продуктивною, наповненою, успішною… навіть під час війни».
Наче ти маєш бігти марафон у бронежилеті іще й посміхатись, щоб нікого не засмутити.

І є інше, про що рідко говорять уголос. Сором.
Сором за те, що ти інколи можеш радіти.
Сміятись. Їсти торт, слухати музику, обіймати близьких.
Сором, що твоє життя — триває. І водночас сором за те, що не можеш бути «достатньо живою», бо провина стискає груди і не дозволяє дозволити собі щастя.

Як психолог, я скажу щось дуже просте й дуже важливе:
Людське життя не зобов’язане зупинятися, коли навколо темрява. Ми не стаємо менш співчутливими, якщо дозволяємо собі жити.

Психіка так влаштована: вона шукає мікроклапани радості, щоб витримати реальність. Щоб не зламатись. Щоб не вигоріти остаточно. І якщо ти сміялась цього року — ти не зрадила нікого.
Якщо ти втомилась — ти не слабка.
Якщо надії не справдилися — це не про твою «недостатність», а про надмір світу навколо.

Ми всі зараз живемо на межі можливостей нервової системи. І в кінці року нам потрібне не «піджену себе», а дозвіл: на відпочинок, на ніжність, на паузу, на життя. Нам потрібен не новий план, а нове співчуття до себе.

Тому якщо ти доповзаєш до грудня — ти вже зробила надможливе. Цей рік ти прожила, не закрившись, не зникнувши, не зламавшись.
Це і є сила.

І, можливо, найчесніше, що ми можемо побажати собі зараз — не «стати кращими», а стати до себе добрішими.