У кімнаті не було нічого, крім тиші. Вона стояла там, як сніг у безвітряну ніч — густа, повна і трохи гнітюча. Порожнеча обіймала кожен кут, кожну поверхню, мов старий знайомий, що повернувся без попередження.
Серед цього вакууму — стіл. На ньому — лише один шматок паперу. Білий, майже світлий у напівтемряві, він лежав нерухомо, ніби боявся потривожити спокій простору.
Але цей папір не був порожнім. Якщо придивитися, там була тонка лінія. Не чорнильна, а мовби подряпина, зроблена самим часом. Вона починалась зліва і йшла майже до краю — недомовленість, натяк, дихання думки, яка не встигла народитись.
Хтось колись хотів щось написати. Можливо, зізнання. Можливо, прощання. Або початок світу. Але не написав. Рука зупинилась. І залишила лише цю лінію — єдине свідчення того, що в тиші колись жила надія.
І тепер усе — тиша, порожнеча, і цей аркуш — чекало. На звук. На слово. На життя.
У кімнаті не було нічого, крім тиші. Вона стояла там, як сніг у безвітряну ніч — густа, повна і трохи гнітюча. Порожнеча обіймала кожен кут, кожну поверхню, мов старий знайомий, що повернувся без попередження.
Серед цього вакууму — стіл. На ньому — лише один шматок паперу. Білий, майже світлий у напівтемряві, він лежав нерухомо, ніби боявся потривожити спокій простору.
Але цей папір не був порожнім. Якщо придивитися, там була тонка лінія. Не чорнильна, а мовби подряпина, зроблена самим часом. Вона починалась зліва і йшла майже до краю — недомовленість, натяк, дихання думки, яка не встигла народитись.
Хтось колись хотів щось написати. Можливо, зізнання. Можливо, прощання. Або початок світу. Але не написав. Рука зупинилась. І залишила лише цю лінію — єдине свідчення того, що в тиші колись жила надія.
І тепер усе — тиша, порожнеча, і цей аркуш — чекало. На звук. На слово. На життя.
Українська
English
