Коли гримить
-----
Почалося все з тривоги. Гостро, різко, як біль у грудях. Чоловік на ім’я Орест стояв на порозі свого дому в мирному місті, ще вчора дратувався на сусіда, що косив траву в неділю, а сьогодні вже тримав автомат, вдягав бронежилет і не розумів, як опинився в цьому новому, спотвореному світі.
Він потрапив на війну, як і тисячі інших. Не герой. Просто солдат. Просто чоловік. І вже першого дня під обстрілами, лежачи у багнюці, коли свист снарядів рвав небо, а смерть дихала в потилицю, він згадав про Бога. Не тому, що був побожним. А тому, що більше не знав до кого звертатися.
— Боже, збережи… — прошепотів. — Будь ласка…
Кожного разу, коли поруч падала міна, кожного разу, коли тіло стискалось від страху, Орест молився. Навіть не словами, а думками, криком всередині. У бліндажі, під свистом вітру, у запорошеній тиші після бою він стискав дерев’яний хрестик, який дав йому капелан, і вірив. Бо інакше не витримав би.
І вижив. Дивом. Один з небагатьох.
Коли війна відпустила, він повернувся додому. Люди обіймали, питали, як воно, а він усміхався — стримано, розуміючи, що біль всередині не змиється розмовами. Поступово війна стала спогадом. Сни з вибухами рідшали. Сусід знову косив траву в неділю, і це знову почало дратувати.
Хрестик лежав у шухляді. Молитви стишились. Життя затягувало назад — робота, покупки, серіали, щоденні дрібниці. Здавалося, що тепер усе по-іншому, але насправді — просто повернулося «до звичного».
Він згадував Бога все рідше. Лише коли щось йшло не так. Коли захворіла мати. Коли сестра потрапила у аварію. Коли знову щось гриміло — небо, доля, серце.
І тоді він ловив себе на думці:
«Чому я згадую Тебе тільки тоді, коли гримить?»
Одного вечора, прокинувшись від чергового сну з війною, він встав, пішов до тієї самої шухляди і витягнув хрестик. Тихо сів. Не молився, не говорив нічого вголос.
Просто сидів — з Богом.
Без обстрілів.
Без потреби щось просити.
Просто — бути.
І, можливо, вперше після війни — відчув мир.
Коли гримить
-----
Почалося все з тривоги. Гостро, різко, як біль у грудях. Чоловік на ім’я Орест стояв на порозі свого дому в мирному місті, ще вчора дратувався на сусіда, що косив траву в неділю, а сьогодні вже тримав автомат, вдягав бронежилет і не розумів, як опинився в цьому новому, спотвореному світі.
Він потрапив на війну, як і тисячі інших. Не герой. Просто солдат. Просто чоловік. І вже першого дня під обстрілами, лежачи у багнюці, коли свист снарядів рвав небо, а смерть дихала в потилицю, він згадав про Бога. Не тому, що був побожним. А тому, що більше не знав до кого звертатися.
— Боже, збережи… — прошепотів. — Будь ласка…
Кожного разу, коли поруч падала міна, кожного разу, коли тіло стискалось від страху, Орест молився. Навіть не словами, а думками, криком всередині. У бліндажі, під свистом вітру, у запорошеній тиші після бою він стискав дерев’яний хрестик, який дав йому капелан, і вірив. Бо інакше не витримав би.
І вижив. Дивом. Один з небагатьох.
Коли війна відпустила, він повернувся додому. Люди обіймали, питали, як воно, а він усміхався — стримано, розуміючи, що біль всередині не змиється розмовами. Поступово війна стала спогадом. Сни з вибухами рідшали. Сусід знову косив траву в неділю, і це знову почало дратувати.
Хрестик лежав у шухляді. Молитви стишились. Життя затягувало назад — робота, покупки, серіали, щоденні дрібниці. Здавалося, що тепер усе по-іншому, але насправді — просто повернулося «до звичного».
Він згадував Бога все рідше. Лише коли щось йшло не так. Коли захворіла мати. Коли сестра потрапила у аварію. Коли знову щось гриміло — небо, доля, серце.
І тоді він ловив себе на думці:
«Чому я згадую Тебе тільки тоді, коли гримить?»
Одного вечора, прокинувшись від чергового сну з війною, він встав, пішов до тієї самої шухляди і витягнув хрестик. Тихо сів. Не молився, не говорив нічого вголос.
Просто сидів — з Богом.
Без обстрілів.
Без потреби щось просити.
Просто — бути.
І, можливо, вперше після війни — відчув мир.
Українська
English
