Ліс пам’яті
У тому світі пам’ять була тяжкою. Її носили, як каміння в кишенях, як невидимі наплічники з мокрого піску. Але технології навчилися рятувати від болю: спогади можна було вирізати й посадити. Люди приходили до спеціальних садівників, які зчитували образи, очищали їх і закладали в землю, де вони проростали деревами. Кожне дерево — це одна пам’ять. І що сильніша емоція — то вища крона, глибші корені.
Лука жив сам, на окраїні міста, у будинку, де вітер знав кожну шпарину. Він не позбувався своїх спогадів, хоча його друзі давно це зробили. "Люди стають легшими", — казали вони. Але Лука знав: пам’ять — не лише тягар, а й компас.
Одного ранку він ішов уздовж пагорба і побачив стежку, якої раніше не було. Вона вела вглиб лісу, де дерева росли надто щільно, а повітря пахло мохом і… сльозами? Лука ступив під зелений купол, і щось дивне відбулося: йому почало здаватися, що він знає ці дерева.
Одне дерево тремтіло, хоча не було вітру. Він торкнувся кори — і побачив жінку, яка прощалася з сином на вокзалі. Це була чужа пам’ять. Далі — ще одне дерево: чоловік, який відпускає руку коханої в лікарняному коридорі. Далі — дівчина, яка ховає листа в пляшці і кидає в річку. Лука ішов усе глибше.
Це був дикий ліс пам’яті. Забутий, залишений, без міток і догляду. Сюди не приходили. Люди позбувалися своїх спогадів — і більше ніколи не повертались. А дерева росли, чекали.
Раптом він побачив щось незвичне: сухе дерево серед повного цвіту. Він доторкнувся — і побачив себе. Хлопчик у синій куртці, що кричить мамі: "Я тебе ненавиджу!" — а потім тиша. Порожній дім. Самотній стіл. Це була його пам’ять. Але він ніколи її не садив.
— Хтось посадив її за мене… — подумав Лука.
Він провів у лісі кілька днів. Почав повертати те, що було забуте. Сидів під деревами й слухав, як вони шумлять зітханнями, обіцянками, болями. Він не хотів втекти. Він хотів зібрати ліс назад у себе.
Коли Лука вийшов із хащі, його погляд змінився. Він ніс у собі не лише спогади — він ніс частину лісу. І тепер знав, що буде садити нові дерева не щоб забути — а щоб пам’ятати правильно.
Ліс пам’яті
У тому світі пам’ять була тяжкою. Її носили, як каміння в кишенях, як невидимі наплічники з мокрого піску. Але технології навчилися рятувати від болю: спогади можна було вирізати й посадити. Люди приходили до спеціальних садівників, які зчитували образи, очищали їх і закладали в землю, де вони проростали деревами. Кожне дерево — це одна пам’ять. І що сильніша емоція — то вища крона, глибші корені.
Лука жив сам, на окраїні міста, у будинку, де вітер знав кожну шпарину. Він не позбувався своїх спогадів, хоча його друзі давно це зробили. "Люди стають легшими", — казали вони. Але Лука знав: пам’ять — не лише тягар, а й компас.
Одного ранку він ішов уздовж пагорба і побачив стежку, якої раніше не було. Вона вела вглиб лісу, де дерева росли надто щільно, а повітря пахло мохом і… сльозами? Лука ступив під зелений купол, і щось дивне відбулося: йому почало здаватися, що він знає ці дерева.
Одне дерево тремтіло, хоча не було вітру. Він торкнувся кори — і побачив жінку, яка прощалася з сином на вокзалі. Це була чужа пам’ять. Далі — ще одне дерево: чоловік, який відпускає руку коханої в лікарняному коридорі. Далі — дівчина, яка ховає листа в пляшці і кидає в річку. Лука ішов усе глибше.
Це був дикий ліс пам’яті. Забутий, залишений, без міток і догляду. Сюди не приходили. Люди позбувалися своїх спогадів — і більше ніколи не повертались. А дерева росли, чекали.
Раптом він побачив щось незвичне: сухе дерево серед повного цвіту. Він доторкнувся — і побачив себе. Хлопчик у синій куртці, що кричить мамі: "Я тебе ненавиджу!" — а потім тиша. Порожній дім. Самотній стіл. Це була його пам’ять. Але він ніколи її не садив.
— Хтось посадив її за мене… — подумав Лука.
Він провів у лісі кілька днів. Почав повертати те, що було забуте. Сидів під деревами й слухав, як вони шумлять зітханнями, обіцянками, болями. Він не хотів втекти. Він хотів зібрати ліс назад у себе.
Коли Лука вийшов із хащі, його погляд змінився. Він ніс у собі не лише спогади — він ніс частину лісу. І тепер знав, що буде садити нові дерева не щоб забути — а щоб пам’ятати правильно.
Українська
English
