#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 9
Наступний ранок приніс із собою легку мряку, але для Марії він був сповнений рішучості. Вона залишила Аліну з Ольгою (хоч і з деякими застереженнями від останньої) і вирушила на свою першу "реальну" співбесіду після приїзду до Києва. Адреса, яку дав Микола, була незвичною — офіс будівельної компанії знаходився не в новому блискучому бізнес-центрі, а у старому, але доглянутому будинку в історичному районі.
На жаль, зустріч виявилася не такою, на яку Марія сподівалася. Після короткої розмови з керівником проєкту стало зрозуміло, що вакансія архітектора-дизайнера, на яку вона претендувала, вже зайнята. Їй запропонували лише місце помічника, з мінімальною зарплатнею, без жодних перспектив на майбутнє. Марія зітхнула з розчаруванням, але одразу ж кивнула.
— Добре, я згодна. Я візьмуся за будь-яку роботу, — промовила вона, намагаючись, щоб її голос звучав впевнено. — Коли я можу приступити?
Їй повідомили, що треба буде зачекати кілька днів, поки оформлять всі необхідні документи. Це був маленький крок, але все ж крок уперед. Вийшовши з офісу, Марія відчувала суміш полегшення та пригніченості. Вона дістала телефон, щоб зателефонувати Миколі і подякувати, але не встигла.
Саме в цей момент, зовсім не звертаючи уваги на перехожих, Марія майже налетіла на когось біля входу в підземний перехід. Це був високий чоловік з міцними плечима, який так само занурився у свій телефон. Зіткнення було несильним, але достатнім, щоб її телефон випав з рук і з гучним стуком впав на мокрий асфальт.
— Ой! Прошу вибачення! — вигукнула Марія, схиляючись, щоб підняти телефон. Екран був розбитий.
— Мої вибачення, я винен, — голос чоловіка був низьким і спокійним. — Я зовсім не дивився, куди йду. Дозвольте мені…
Він нахилився, їхні руки одночасно потяглися до телефону, і їхні пальці торкнулися. Марія відчула легкий струм, підняла голову і подивилася на незнайомця. Це був молодий чоловік, близько тридцяти років, з добрими, але втомленими очима. Його волосся було трохи скуйовджене від дощу, а на щоці виднілася невелика подряпина, наче він нещодавно голився або був у якійсь сутичці. В ньому було щось знайоме, хоча Марія ніколи раніше його не бачила.
— З ним… з ним все гаразд? — запитала вона, її голос тремтів від розчарування.
— Екран розбитий, — відповів він, оглядаючи телефон. — Я оплачу ремонт, або куплю новий. Я дійсно дуже винен. Дозвольте мені… Максим.
Він простягнув їй руку. Марія розгублено потиснула її, відчуваючи тепло його долоні.
— Марія, — відповіла вона, її голос був ледь чутним.
— Маріє,давайте сховаємося від дощу ось тут, під аркою, — запропонував він, вказуючи на великий кам'яний вхід, що вів углиб двору. — Хоча б на кілька хвилин.
Марія кивнула, вдячна за можливість перевести дух і сховатися від дощу. Під аркою вони відчули себе трохи захищенішими від сірого й похмурого світу. Марія мимоволі розповіла йому про свої останні дні: про Мелітополь, про втечу, про Аліну, про життя у Ольги, і про цю нову роботу.
Максим слухав її уважно, не перебиваючи. Його погляд був співчутливим і зосередженим. Коли Марія замовкла, він глибоко зітхнув.
— Це… це дуже важко, Маріє. Я розумію. Сам пережив щось подібне, тільки на іншому фронті. Моя дружина з дитиною виїхали за кордон, і я тут сам. Займаюся волонтерством, а ще... у мене своя архітектурна фірма. Хоч зараз ми і не будуємо, але багато наших архітекторів роз'їхалися. А я шукаю людей для майбутніх проєктів. Навіть для тимчасової роботи, для розробки нових ідей. Можливо, це не те, що вам потрібно, але…
Він замовк, подивившись на Марію. Вона відчувала, як сірий день перетворюється на день неймовірної вдачі. Це було занадто добре, щоб бути правдою.
— Я… я зацікавлена, — прошепотіла Марія. — Дуже зацікавлена.
— Добре. Я не можу обіцяти нічого конкретного прямо зараз, — сказав Максим, діставши свій телефон. — Але я візьму ваш номер, і як тільки з'явиться можливість, я обов'язково зв'яжуся з вами. А поки що, я спробую допомогти з телефоном. А я можу залишити вам свій?
Марія продиктувала йому свій номер. Коли він записав його, він усміхнувся, і в його усмішці було стільки щирості, що Марія відчула, як її серце трохи відтануло. Він поспішно попрощався і зник у натовпі. Марія залишилася стояти під дощем, тримаючи в руках розбитий телефон. Це була не та зустріч, яку вона сьогодні очікувала, але вона відчувала, що щось змінилося з моменту зустріч з Максимом. Щось важливе тільки-но сталося. І це був не просто розбитий телефон.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 9
Наступний ранок приніс із собою легку мряку, але для Марії він був сповнений рішучості. Вона залишила Аліну з Ольгою (хоч і з деякими застереженнями від останньої) і вирушила на свою першу "реальну" співбесіду після приїзду до Києва. Адреса, яку дав Микола, була незвичною — офіс будівельної компанії знаходився не в новому блискучому бізнес-центрі, а у старому, але доглянутому будинку в історичному районі.
На жаль, зустріч виявилася не такою, на яку Марія сподівалася. Після короткої розмови з керівником проєкту стало зрозуміло, що вакансія архітектора-дизайнера, на яку вона претендувала, вже зайнята. Їй запропонували лише місце помічника, з мінімальною зарплатнею, без жодних перспектив на майбутнє. Марія зітхнула з розчаруванням, але одразу ж кивнула.
— Добре, я згодна. Я візьмуся за будь-яку роботу, — промовила вона, намагаючись, щоб її голос звучав впевнено. — Коли я можу приступити?
Їй повідомили, що треба буде зачекати кілька днів, поки оформлять всі необхідні документи. Це був маленький крок, але все ж крок уперед. Вийшовши з офісу, Марія відчувала суміш полегшення та пригніченості. Вона дістала телефон, щоб зателефонувати Миколі і подякувати, але не встигла.
Саме в цей момент, зовсім не звертаючи уваги на перехожих, Марія майже налетіла на когось біля входу в підземний перехід. Це був високий чоловік з міцними плечима, який так само занурився у свій телефон. Зіткнення було несильним, але достатнім, щоб її телефон випав з рук і з гучним стуком впав на мокрий асфальт.
— Ой! Прошу вибачення! — вигукнула Марія, схиляючись, щоб підняти телефон. Екран був розбитий.
— Мої вибачення, я винен, — голос чоловіка був низьким і спокійним. — Я зовсім не дивився, куди йду. Дозвольте мені…
Він нахилився, їхні руки одночасно потяглися до телефону, і їхні пальці торкнулися. Марія відчула легкий струм, підняла голову і подивилася на незнайомця. Це був молодий чоловік, близько тридцяти років, з добрими, але втомленими очима. Його волосся було трохи скуйовджене від дощу, а на щоці виднілася невелика подряпина, наче він нещодавно голився або був у якійсь сутичці. В ньому було щось знайоме, хоча Марія ніколи раніше його не бачила.
— З ним… з ним все гаразд? — запитала вона, її голос тремтів від розчарування.
— Екран розбитий, — відповів він, оглядаючи телефон. — Я оплачу ремонт, або куплю новий. Я дійсно дуже винен. Дозвольте мені… Максим.
Він простягнув їй руку. Марія розгублено потиснула її, відчуваючи тепло його долоні.
— Марія, — відповіла вона, її голос був ледь чутним.
— Маріє,давайте сховаємося від дощу ось тут, під аркою, — запропонував він, вказуючи на великий кам'яний вхід, що вів углиб двору. — Хоча б на кілька хвилин.
Марія кивнула, вдячна за можливість перевести дух і сховатися від дощу. Під аркою вони відчули себе трохи захищенішими від сірого й похмурого світу. Марія мимоволі розповіла йому про свої останні дні: про Мелітополь, про втечу, про Аліну, про життя у Ольги, і про цю нову роботу.
Максим слухав її уважно, не перебиваючи. Його погляд був співчутливим і зосередженим. Коли Марія замовкла, він глибоко зітхнув.
— Це… це дуже важко, Маріє. Я розумію. Сам пережив щось подібне, тільки на іншому фронті. Моя дружина з дитиною виїхали за кордон, і я тут сам. Займаюся волонтерством, а ще... у мене своя архітектурна фірма. Хоч зараз ми і не будуємо, але багато наших архітекторів роз'їхалися. А я шукаю людей для майбутніх проєктів. Навіть для тимчасової роботи, для розробки нових ідей. Можливо, це не те, що вам потрібно, але…
Він замовк, подивившись на Марію. Вона відчувала, як сірий день перетворюється на день неймовірної вдачі. Це було занадто добре, щоб бути правдою.
— Я… я зацікавлена, — прошепотіла Марія. — Дуже зацікавлена.
— Добре. Я не можу обіцяти нічого конкретного прямо зараз, — сказав Максим, діставши свій телефон. — Але я візьму ваш номер, і як тільки з'явиться можливість, я обов'язково зв'яжуся з вами. А поки що, я спробую допомогти з телефоном. А я можу залишити вам свій?
Марія продиктувала йому свій номер. Коли він записав його, він усміхнувся, і в його усмішці було стільки щирості, що Марія відчула, як її серце трохи відтануло. Він поспішно попрощався і зник у натовпі. Марія залишилася стояти під дощем, тримаючи в руках розбитий телефон. Це була не та зустріч, яку вона сьогодні очікувала, але вона відчувала, що щось змінилося з моменту зустріч з Максимом. Щось важливе тільки-но сталося. І це був не просто розбитий телефон.
Далі буде...
Українська
English
