Мрія стати військовою кореспонденткою з’явилася не випадково. Я виросла у військовій родині, де слово “служба” означало не посаду, а спосіб життя. Мій тато, майор Віктор Кімаківський, віддав армії 27 років. Його постійна відсутність — на навчаннях, виїздах, службі — залишала в нашому домі відчутну порожнечу. Я пам’ятаю, як дитиною приходила до військкомату, щоб хоч на хвилину побачити його обличчя. Тоді я вперше зрозуміла: служба — це не просто обов’язок, а глибока відданість, яку несеш через усе життя.
Мій брат Сергій уже дев’ять років на службі. Його розповіді про побратимів, про дисципліну, про фронтові будні завжди захоплювали. У нашій родині всі так чи інакше пов’язані з армією: дядько служить, чоловік сестри — також військовий, і навіть мій хлопець зараз у Збройних Силах. Для нас це не просто робота — це буденність, у якій змішалися тривога, гордість і любов.
Граючи у Барському міському художньому аматорському театрі, я зустріла багато військових. Вони приходили на вистави, ділилися історіями, які ніколи не з’являться у новинах. Там я вперше побачила справжнє — втомлені очі, які бачили війну, і тиху силу, яка тримає країну. Саме тоді я зрозуміла: хочу стати голосом цих людей. Розповідати не лише про події, а про долі.
Журналістика для мене — не кар’єра, а поклик. Це спосіб показувати правду, яку не завжди видно за сухими цифрами зведень. Я хочу бути поруч із тими, хто ризикує життям, і передавати світові, що за кожною формою стоїть людина.
Так, це шлях не з легких. Але я не шукаю легкого. Я хочу бути там, де слово має вагу, де кожен репортаж — це документ часу.
Я готова пройти цей шлях до кінця, бо моя мета — не просто розповідати про війну, а допомогти іншим її зрозуміти.
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка Мрія стати військовою кореспонденткою з’явилася не випадково. Я виросла у військовій родині, де слово “служба” означало не посаду, а спосіб життя. Мій тато, майор Віктор Кімаківський, віддав армії 27 років. Його постійна відсутність — на навчаннях, виїздах, службі — залишала в нашому домі відчутну порожнечу. Я пам’ятаю, як дитиною приходила до військкомату, щоб хоч на хвилину побачити його обличчя. Тоді я вперше зрозуміла: служба — це не просто обов’язок, а глибока відданість, яку несеш через усе життя.
Мій брат Сергій уже дев’ять років на службі. Його розповіді про побратимів, про дисципліну, про фронтові будні завжди захоплювали. У нашій родині всі так чи інакше пов’язані з армією: дядько служить, чоловік сестри — також військовий, і навіть мій хлопець зараз у Збройних Силах. Для нас це не просто робота — це буденність, у якій змішалися тривога, гордість і любов.
Граючи у Барському міському художньому аматорському театрі, я зустріла багато військових. Вони приходили на вистави, ділилися історіями, які ніколи не з’являться у новинах. Там я вперше побачила справжнє — втомлені очі, які бачили війну, і тиху силу, яка тримає країну. Саме тоді я зрозуміла: хочу стати голосом цих людей. Розповідати не лише про події, а про долі.
Журналістика для мене — не кар’єра, а поклик. Це спосіб показувати правду, яку не завжди видно за сухими цифрами зведень. Я хочу бути поруч із тими, хто ризикує життям, і передавати світові, що за кожною формою стоїть людина.
Так, це шлях не з легких. Але я не шукаю легкого. Я хочу бути там, де слово має вагу, де кожен репортаж — це документ часу.
Я готова пройти цей шлях до кінця, бо моя мета — не просто розповідати про війну, а допомогти іншим її зрозуміти.
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка
Українська
English
