• #природа
    В Черкаській області є місця, які своєю неймовірною красою нагадують екзотичні острови
    Одне з таких дивовижних куточків неподалік села Сагунівка. Це місце приваблює мандрівників своїми унікальними пейзажами.
    Село Сагунівка розташоване на березі Кременчуцького водосховища, яке було створене у 1959-1961 роках внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС.
    #природа В Черкаській області є місця, які своєю неймовірною красою нагадують екзотичні острови Одне з таких дивовижних куточків неподалік села Сагунівка. Це місце приваблює мандрівників своїми унікальними пейзажами. Село Сагунівка розташоване на березі Кременчуцького водосховища, яке було створене у 1959-1961 роках внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС.
    Love
    1
    150views
  • Like
    Love
    3
    200views
  • https://youtu.be/L81j2YskX8A?si=YeTF93BJGLDx8giV
    https://youtu.be/L81j2YskX8A?si=YeTF93BJGLDx8giV
    76views
  • Like
    1
    40views
  • Швидкий світанок

    Вони прокинулись не від будильника, а від вибуху.

    Десь не так далеко, за пагорбом, гуркотіло. Дім здригнувся, ніби прокинувся разом з ними — і теж не хотів вставати. Але часу не було. Фронт уже був поруч. І треба було їхати.

    Мама швидко запихала в сумки найнеобхідніше: документи, ліки, хустинку з весілля, фотографії, де ще всі разом. Батько мовчки вантажив речі на вантажівку, яку дали волонтери. Її кузов уже був наполовину заповнений чужими валізами, торбами, кліткою з кроликом і дитячим велосипедом. Все те було не речами — а спогадами, які ніхто не хотів залишати.

    Марічка, їхня донька, тримала в руках плюшевого ведмедика і питала:
    — А ми повернемось?
    — Так, обов’язково, — сказав тато, навіть не озирнувшись. Він не мав права сумніватись. Хоча очі в нього були червоні. Не від пилюки.

    Бабуся запитала, чи можна забрати подушку. “Ту, вишиту, з павичем.” Її все життя шила ще дідова сестра. Мама кивнула і посміхнулась:
    — Ми заберемо і подушку, і все, що пам’ятає нас.

    Вантажівка заторохтіла, запиливши двір. У кабіні вже сиділи інші — жінки, діти, старенький чоловік із білою тростиною. Мама з Марічкою сіли поруч. Тато стрибнув останнім.
    — Усі?
    — Усі.

    І поїхали.

    Місто зникало за спинами, за хвилинами. Повз миготіли знайомі хати, парк із гойдалкою, школа, де Марічка малювала свій перший малюнок на уроці. Все здавалося нереальним — як сон, який ще не хочеш відпускати. Та вже мусиш.

    Мовчали довго. Лише двигун гудів, а дорога стрибала під колесами. Потім мама прошепотіла:
    — А пам’ятаєш, як ми тут гуляли восени?
    — Дощ ішов і каштани падали під ноги, — відповів тато. — І ми тоді заблукали на годину.
    — І було добре, що заблукали.

    Марічка дивилась у вікно. Там, попереду, розливалося сонце — те саме, яке світило і вдома, і в кожному іншому місті. Вона стискала свого ведмедика і нарешті посміхнулась.
    — А в новому місці є ліс?
    — Є, — сказав тато. — І озеро.
    — І гойдалки?
    — Обов’язково.

    Їхали довго. Але вже не тікали — вже прямували. Не від, а до. До безпеки. До спокою. До нового дому.

    Залишилось багато — рідна вулиця, стіни, вікна, які бачили їхні радощі й страхи. Але забрали головне — одне одного, пам’ять і надію.

    Бо навіть під час війни серце може пакувати речі швидко, але мріяти — повільно, вдумливо.

    Вантажівка гуркотіла далі. І сонце в кабіні світило не гірше, ніж раніше.
    Швидкий світанок Вони прокинулись не від будильника, а від вибуху. Десь не так далеко, за пагорбом, гуркотіло. Дім здригнувся, ніби прокинувся разом з ними — і теж не хотів вставати. Але часу не було. Фронт уже був поруч. І треба було їхати. Мама швидко запихала в сумки найнеобхідніше: документи, ліки, хустинку з весілля, фотографії, де ще всі разом. Батько мовчки вантажив речі на вантажівку, яку дали волонтери. Її кузов уже був наполовину заповнений чужими валізами, торбами, кліткою з кроликом і дитячим велосипедом. Все те було не речами — а спогадами, які ніхто не хотів залишати. Марічка, їхня донька, тримала в руках плюшевого ведмедика і питала: — А ми повернемось? — Так, обов’язково, — сказав тато, навіть не озирнувшись. Він не мав права сумніватись. Хоча очі в нього були червоні. Не від пилюки. Бабуся запитала, чи можна забрати подушку. “Ту, вишиту, з павичем.” Її все життя шила ще дідова сестра. Мама кивнула і посміхнулась: — Ми заберемо і подушку, і все, що пам’ятає нас. Вантажівка заторохтіла, запиливши двір. У кабіні вже сиділи інші — жінки, діти, старенький чоловік із білою тростиною. Мама з Марічкою сіли поруч. Тато стрибнув останнім. — Усі? — Усі. І поїхали. Місто зникало за спинами, за хвилинами. Повз миготіли знайомі хати, парк із гойдалкою, школа, де Марічка малювала свій перший малюнок на уроці. Все здавалося нереальним — як сон, який ще не хочеш відпускати. Та вже мусиш. Мовчали довго. Лише двигун гудів, а дорога стрибала під колесами. Потім мама прошепотіла: — А пам’ятаєш, як ми тут гуляли восени? — Дощ ішов і каштани падали під ноги, — відповів тато. — І ми тоді заблукали на годину. — І було добре, що заблукали. Марічка дивилась у вікно. Там, попереду, розливалося сонце — те саме, яке світило і вдома, і в кожному іншому місті. Вона стискала свого ведмедика і нарешті посміхнулась. — А в новому місці є ліс? — Є, — сказав тато. — І озеро. — І гойдалки? — Обов’язково. Їхали довго. Але вже не тікали — вже прямували. Не від, а до. До безпеки. До спокою. До нового дому. Залишилось багато — рідна вулиця, стіни, вікна, які бачили їхні радощі й страхи. Але забрали головне — одне одного, пам’ять і надію. Бо навіть під час війни серце може пакувати речі швидко, але мріяти — повільно, вдумливо. Вантажівка гуркотіла далі. І сонце в кабіні світило не гірше, ніж раніше.
    1Kviews
  • Like
    Love
    2
    536views
  • 245views
  • #поезія
    Здолаю все, пройду усі шляхи,
    Які призначені і є моїми.
    До самої останньої весни,
    Чи осені, багатої на зливи.

    Якщо ж останнім літо буде все ж,
    То я б хотіла душу напоїти...
    Квітковим ароматом, що без меж,
    Люблю так щиро я у цьому світі.

    За кожну мить я буду вдячна тим,
    Хто розумів і дарував натхнення.
    І в небі вічнім зіронькам ясним,
    І тим, хто посилав благословення.

    Пройду шляхи, здолаю я усе,
    Ніхто пройти стежки мої не зможе.
    Вдивляючись у небо голубе,
    Лиш попрошу:" Дай сили мені, Боже"!!!

    ВІТА ІГНАТКО
    #поезія Здолаю все, пройду усі шляхи, Які призначені і є моїми. До самої останньої весни, Чи осені, багатої на зливи. Якщо ж останнім літо буде все ж, То я б хотіла душу напоїти... Квітковим ароматом, що без меж, Люблю так щиро я у цьому світі. За кожну мить я буду вдячна тим, Хто розумів і дарував натхнення. І в небі вічнім зіронькам ясним, І тим, хто посилав благословення. Пройду шляхи, здолаю я усе, Ніхто пройти стежки мої не зможе. Вдивляючись у небо голубе, Лиш попрошу:" Дай сили мені, Боже"!!! ВІТА ІГНАТКО
    Like
    Love
    4
    231views
  • Маша омбудсмен мух
    https://www.youtube.com/watch?v=Pjx30SJSQgg&t=181s
    Маша омбудсмен мух https://www.youtube.com/watch?v=Pjx30SJSQgg&t=181s
    59views
  • 132views 5Plays