#поезія
Розбиті коліна. Укотре подряпані лікті.
Бабуся зітхає: "У мене онука – піратка".
Згораючи, гасне останній із променів літніх,
Вже завтра до школи, вже зараз канікул забракло.
Волосся в бабусі – нитки не звичайні, а срібні,
Горнуся до неї й кажу це, вона ж лиш сміється:
"Наївне дівчисько... Печалям численним спасибі
За срібло в косі та за хворе й утомлене серце.
Ти схожа на мене, мала непокірна бунтарко:
Стрімка, наче блискавка, вільна, мов чайка над морем.
У мене в дитинстві характер нестерпний був тáкож:
Не з лялькою гралась, а кривдників била надворі.
Дорожче за будь-який крам те, що в пам'яті-трюмі.
Не раз від утрат розбивалась, як шхуна на скелях.
Кусючих тривог був у мене в житті повний улій,
А щастя замало, і встигла далеко не все я.
Та все ж і хороше було – усміхаюсь одразу,
Як тільки згадаю нестерпно палкі поцілунки
Твого дідуся – розбишаки, чий погляд уразив
Погордливе серце і спокій із нього поцупив.
Він був, наче якір надійним, нестримним, як вітер.
З таким я змогла б і в безодню без остраху впасти.
Безсила, мов риба, що раптом спіймалася в сіті,
У сильних руках я забула про норов піратський.
Ми вірили в щастя, та смерть – ненажерлива щука,
А люди для неї – плотва... Він постійно сміявся.
Коли ж раптом згаснув, скорбота, що досі не вщухла,
Умить мої пасма посипала снігом сріблястим.
Надломленим голосом баба вже стиха говорить:
"Непросто самотній на полі життєвої битви...
Рішуче, онучко, приборкуй характер свій гордий,
Як випаде щастя безмежно когось полюбити".
Я мовчки зітхаю. Біжить у саду по морелях
Приглушене місячне світло молочним потоком.
Ще кілька хвилин – і бабуся в обіймах Морфея.
Від чар його гине журба, ніби зметений мотлох.
Малює пітьма дивовижні фігури на стінах.
Міркую про осінь, що віти всі шквалом оголить,
Та близиться північ – і я засинаю спокійно.
Мій шторм ще за обрієм. Завтра ж рушати до школи...
Марія Чекарьова
3–11 жовтня 2023 року
#поезія
Розбиті коліна. Укотре подряпані лікті.
Бабуся зітхає: "У мене онука – піратка".
Згораючи, гасне останній із променів літніх,
Вже завтра до школи, вже зараз канікул забракло.
Волосся в бабусі – нитки не звичайні, а срібні,
Горнуся до неї й кажу це, вона ж лиш сміється:
"Наївне дівчисько... Печалям численним спасибі
За срібло в косі та за хворе й утомлене серце.
Ти схожа на мене, мала непокірна бунтарко:
Стрімка, наче блискавка, вільна, мов чайка над морем.
У мене в дитинстві характер нестерпний був тáкож:
Не з лялькою гралась, а кривдників била надворі.
Дорожче за будь-який крам те, що в пам'яті-трюмі.
Не раз від утрат розбивалась, як шхуна на скелях.
Кусючих тривог був у мене в житті повний улій,
А щастя замало, і встигла далеко не все я.
Та все ж і хороше було – усміхаюсь одразу,
Як тільки згадаю нестерпно палкі поцілунки
Твого дідуся – розбишаки, чий погляд уразив
Погордливе серце і спокій із нього поцупив.
Він був, наче якір надійним, нестримним, як вітер.
З таким я змогла б і в безодню без остраху впасти.
Безсила, мов риба, що раптом спіймалася в сіті,
У сильних руках я забула про норов піратський.
Ми вірили в щастя, та смерть – ненажерлива щука,
А люди для неї – плотва... Він постійно сміявся.
Коли ж раптом згаснув, скорбота, що досі не вщухла,
Умить мої пасма посипала снігом сріблястим.
Надломленим голосом баба вже стиха говорить:
"Непросто самотній на полі життєвої битви...
Рішуче, онучко, приборкуй характер свій гордий,
Як випаде щастя безмежно когось полюбити".
Я мовчки зітхаю. Біжить у саду по морелях
Приглушене місячне світло молочним потоком.
Ще кілька хвилин – і бабуся в обіймах Морфея.
Від чар його гине журба, ніби зметений мотлох.
Малює пітьма дивовижні фігури на стінах.
Міркую про осінь, що віти всі шквалом оголить,
Та близиться північ – і я засинаю спокійно.
Мій шторм ще за обрієм. Завтра ж рушати до школи...
Марія Чекарьова
3–11 жовтня 2023 року
Українська
English
