#музика #поезія #історія
Вірші Грицька Чубая чули, мабуть, усі — їх поклав на музику його син, Тарас Чубай, лідер гурту «Плач Єремії». Письменник Юрій Винничук називав Грицька «гетьманом втраченого покоління».

Він міг би бути нашим сучасником — 23 січня Грицькові Чубаю могло б виповнитися 76 років.

У архівному матеріалі про генія без освіти, харизматичного лідера антирадянського підпілля й ще одну долю, яку зламало КДБ.👇
https://suspilne.media/362806-odna-z-najzvablivisih-i-najzvoruslivisi...

Заціни мій новий сингл 👂🏻

🎧 OSAD - Allo 🎧

На любій зручній для себе музичній платформі 🎹

https://share.amuse.io/JwNHQg5ZCay8

#музика #osad #allo #romaosad
#applemusic #spotify #youtubemusic
#youtube

Скільки разів проходила поруч, ніколи не звертала уваги

Аж раптом – маленьке відкриття: пам’ятник актору Леоніду Бикову. Точніше, це пам’ятник військовим льотчикам, загиблим при звільненні України, встановлений майже 20 років тому, але зазвичай його називають пам’ятником Бикову.
Леонід Биков загинув в автокатастрофі за 4 місяці після свого 50-річчя, у квітні 1979 року. І останні його роки пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психіатричної лікарні. Щоб не відповідати за жорстоке побиття Олеся (як його називали в родині), начальство вирішило сховати кінці у воду. Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях у нормальне життя. Щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років – лікарі не хотіли за це братися, щоб не сваритися з Міноборони.
Леонід Биков переніс кілька інфарктів, навесні 1979 року звільнився з кіностудії Довженка і за кілька днів, вилетівши на зустрічну полосу, зіткнувся з вантажівкою.
Олесь і після загибелі батька продовжував боротьбу, регулярно проводив акції протесту. «Мене посилали колами, згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім’ю».
Він був рідкісним відчайдухом. Ось як склалася його подальша доля:
«7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо "Свобода", іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали "швидку" з "дурдому", але люди відтіснили – не ті часи, перебудова. Згодос Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Став біля готелю "Москва" з плакатом: "Комуністи, я не хочу з вами жити!" Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п'ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив рвонути до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє "коло пошани": місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. "Зустріли" на вокзалі і поклали до божевільні.
«Потім був потяг до Львова, - згадує він, - стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні».
Він дивом уцілів. Зателефонував матері, сказавши, що житиме в Канаді. Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, в 1991 році, – Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.
Зате «такую страну потерявшие» дуже люблять згадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків і публікувати красиві портрети Леоніда Бикова.

Джой Тарталья

“Діти вогненного часу” Мія Марченко, Катерина Пекур
Видавництво Readberry

Перші дні повномасштабного вторгнення, евакуація, на вокзалі Києва не проштовхнутися. Літня пані зі своєю онукою Катею намагається сісти на евакуаційний потяг, аж тут раптом Катя зникає. Кудись наче у стіну. Дивна істота з недобрими намірами викрала дитину і забрала її у Завокзалля, де Каті відкрився інший світ, наповнений духами, що належать до міфології різних народів. Кобольди, повітрулі, водяники, згадуються шубін і полудниця... А ще класний мишвертень Станіслав) І от весь цей світ теж на межі катастрофи, і його потрібно рятувати. На щастя, Катя начитана смілива підлітка, тож разом з духом Августином вони беруться за цю справу.

Це не просто книга, це суцільний контраст. У ній цікаво переплетені міфологія, елементи казки та сувора болюча реальність, і я цього геть не очікувала. Анотацію я, походу, читала дупою, не знала, як багато тут буде сучасності, і вже на перших сторінках накрутила себе до сліз. Дуже символічно вийшло - читати про початок війни та евакуацію у закладі з назвою Little Mariupol. І це, до речі, був не останній раз, коли я плакала над книгою. Бо місцями вона била в саме серденько.

Це такий солідний товстунець, але я його буквально проковтнула за 4 підходи. Бо написано класно, захопливо, з сучасними жартиками та мемами, з очевидними насмішками над coвком і концентрованою ненавистю до pycні. А ближче до фіналу спіймала себе на думці, що це як гарна історія з мораллю і правильно розставленими акцентами, з якої можна зробити очевидно правильні висновки щодо добра та зла. Мені, як дорослій, було цікаво, і підліткам теж може бути.

Це перша частина серії, але кліфгенгера у книзі немає. Хоча це не заважає мені чекати на другу частину. Бо історії ще є куди розгортатися.

#книжковий_відгук #Лана_читає

🇺🇦 🎥 У Києві з будинку в Подільському районі евакуювали чотирьох людей, — мер Кличко

Як повідомляє з місця подій журналіст «Україна Сейчас», постраждалих немає, пожежу екстрені служби локалізували. Ударною хвилею в житловому будинку вибило вікна.

#поезія
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

©️ ЛІНА КОСТЕНКО