Робочий день о п’ятій ранку — це, я вам скажу, протиприродна хуйня. Це злочин проти організму і здорового глузду. Бо прокидатися треба о 3:30. В цей час навіть півні ще сплять, і сни їм сняться еротичні, про жирних курей. А ти встаєш.
Ритуал незмінний, як схід сонця, якого ще й близько не видно. Вигуляти собаку, поки світ ще нагадує дупу негра. Потім — кава на унітазі. Сидиш на «троні», вливаєш у себе той окріп, а очі все одно лізуть на лоба, бо спати хочеться так, що хоч сірники вставляй.
4:10. Час виходити. На вулиці комендантська, тиша така, що дзвін у вухах стоїть. Тільки зорі байдуже кліпають згори на цей бардак. Стою, курю, намагаюся зібрати мозок до купи. І тут... почалося.
Спочатку звук. Паскудне, ниюче жужчання. Таке, знаєте, з натугою, ніби воно несе на собі всі гріхи світу і ще пару кілограмів вибухівки. І не видно ж ніхуя. Темрява в’язка, хоч ножем ріж. А це падло десь поруч круги намотує, шукає жертву, сука.
Я, не довго думаючи, як той тарган на кухні, коли світло вмикають, шмигнув під бетонні сходи. Сиджу, причаївся, дихати боюся. Серце калатає десь у горлі, а в голові одна думка: «Андрійович...». Водій наш. Пунктуальний, курва, чоловік.
І точно — в кінці вулиці прорізається світло фар. Андрійович їде. Свята простота, він же зараз під’їде, стане і буде чекати. Ідеальна мішень. Його ж в’їбуть просто тут, на місці.
Трясучими руками витягую телефон. Набираю. Гудки йдуть, але я розумію — до сраки ті гудки. Не встигне він взяти. А той літаючий гандон вже гуде зовсім поруч. Побачив, мабуть, світло, зрадів, підар електронний.
І тут мене перемкнуло. Страшно — пиздець. Але я зриваюся з місця і біжу до дороги. Біжу так, що Усейн Болт нервово курить в стороні. Чую, як очко з переляку стискається з такою силою, що якби туди всунути шматок вугілля — випав би діамант.
Добігаю до машини, вже майже непритомний від того спринту і жаху, вриваюся в салон і кричу не своїм голосом:
— АНДРІЙОВИЧ, ГАЗУЙ, БЛЯДЬ!!!
Він на мене глянув, і, мабуть, на моєму обличчі було написано все: і про дрон, і про життя, і про смерть. Зрозумів з пів слова. Як упиздив по педалі — машина аж присіла.
Летимо. Стрілка лягає під 150. Дерева за вікном зливаються в зелену кашу.
Андрійович, не повертаючи голови:
— Шо сталося?
— Дрон там, — видихаю я. — Прямо над головою висів.
— Так детектор мовчить, — дивується він, киваючи на прилад.
— Може, волокно, хуй його зна... Але близько був, сука. Дихав у потилицю.
— Бля...
Пролетіли ми так з кілометр, не скидаючи газу. І тут позаду — БАХ! Глухий такий вибух, аж земля здригнулася.
Як потім дізналися — таки волокно було. Летів він за нами, гнався, падло. Але чи майстерності оператору забракло, чи карма у нас така бронебійна — зачепився він за дерево. Повезло.
Ми їхали далі мовчки. Тільки руки в мене трусилися, і хотілося не кави, а склянку горілки. Живі. І слава Богу.
#херсон #війна #україгаРобочий день о п’ятій ранку — це, я вам скажу, протиприродна хуйня. Це злочин проти організму і здорового глузду. Бо прокидатися треба о 3:30. В цей час навіть півні ще сплять, і сни їм сняться еротичні, про жирних курей. А ти встаєш.
Ритуал незмінний, як схід сонця, якого ще й близько не видно. Вигуляти собаку, поки світ ще нагадує дупу негра. Потім — кава на унітазі. Сидиш на «троні», вливаєш у себе той окріп, а очі все одно лізуть на лоба, бо спати хочеться так, що хоч сірники вставляй.
4:10. Час виходити. На вулиці комендантська, тиша така, що дзвін у вухах стоїть. Тільки зорі байдуже кліпають згори на цей бардак. Стою, курю, намагаюся зібрати мозок до купи. І тут... почалося.
Спочатку звук. Паскудне, ниюче жужчання. Таке, знаєте, з натугою, ніби воно несе на собі всі гріхи світу і ще пару кілограмів вибухівки. І не видно ж ніхуя. Темрява в’язка, хоч ножем ріж. А це падло десь поруч круги намотує, шукає жертву, сука.
Я, не довго думаючи, як той тарган на кухні, коли світло вмикають, шмигнув під бетонні сходи. Сиджу, причаївся, дихати боюся. Серце калатає десь у горлі, а в голові одна думка: «Андрійович...». Водій наш. Пунктуальний, курва, чоловік.
І точно — в кінці вулиці прорізається світло фар. Андрійович їде. Свята простота, він же зараз під’їде, стане і буде чекати. Ідеальна мішень. Його ж в’їбуть просто тут, на місці.
Трясучими руками витягую телефон. Набираю. Гудки йдуть, але я розумію — до сраки ті гудки. Не встигне він взяти. А той літаючий гандон вже гуде зовсім поруч. Побачив, мабуть, світло, зрадів, підар електронний.
І тут мене перемкнуло. Страшно — пиздець. Але я зриваюся з місця і біжу до дороги. Біжу так, що Усейн Болт нервово курить в стороні. Чую, як очко з переляку стискається з такою силою, що якби туди всунути шматок вугілля — випав би діамант.
Добігаю до машини, вже майже непритомний від того спринту і жаху, вриваюся в салон і кричу не своїм голосом:
— АНДРІЙОВИЧ, ГАЗУЙ, БЛЯДЬ!!!
Він на мене глянув, і, мабуть, на моєму обличчі було написано все: і про дрон, і про життя, і про смерть. Зрозумів з пів слова. Як упиздив по педалі — машина аж присіла.
Летимо. Стрілка лягає під 150. Дерева за вікном зливаються в зелену кашу.
Андрійович, не повертаючи голови:
— Шо сталося?
— Дрон там, — видихаю я. — Прямо над головою висів.
— Так детектор мовчить, — дивується він, киваючи на прилад.
— Може, волокно, хуй його зна... Але близько був, сука. Дихав у потилицю.
— Бля...
Пролетіли ми так з кілометр, не скидаючи газу. І тут позаду — БАХ! Глухий такий вибух, аж земля здригнулася.
Як потім дізналися — таки волокно було. Летів він за нами, гнався, падло. Але чи майстерності оператору забракло, чи карма у нас така бронебійна — зачепився він за дерево. Повезло.
Ми їхали далі мовчки. Тільки руки в мене трусилися, і хотілося не кави, а склянку горілки. Живі. І слава Богу. #херсон #війна #україга
Українська
English
