НАновини‼️: «Дні Одеси в Ізраїлі» — Тель-Авів 15 квітня 2025: Культурна подія, що об'єднує Україну та Ізраїль.

15 квітня 2025 року в Тель-Авіві відбудеться важлива культурна подія, яка об'єднає два народи — український і ізраїльський — через відео міст. У заході візьмуть участь поети, письменники, музиканти та художники з України, Ізраїлю, Німеччини та США.

Місце проведення в Ізраїлі: Український культурний центр, Тель-Авів, початок о 16:00. В Одесі подія пройде в бібліотеці імені Івана Франка.

Одеса — місто з глибокою єврейською історією та однією з найбільших єврейських громад в Україні. З XIX століття Одеса була важливим культурним, торговим та духовним центром для євреїв, і ця традиція продовжується й сьогодні. Багато ізраїльтян мають корені з Одеси, що робить зв'язок між містом і Ізраїлем особливо значущим.

Ця подія спрямована на зміцнення культурних зв'язків між Україною та Ізраїлем, а також на підтримку боротьби з агресією та тероризмом.

Приєднуйтесь до свята мистецтва та єдності двох народів!

https://nikk.ua/uk/dni-odesi-v-izraili/

#НАновини #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #IsraelArt #Odessa #JewishCommunity

З Днем ​​незалежності України слава українським героям слава зсу слава нації 🇺🇦💙💛🇺🇦🙏💪

Заціни мій новий сингл 👂🏻

🎧 OSAD - Allo 🎧

На любій зручній для себе музичній платформі 🎹

https://share.amuse.io/JwNHQg5ZCay8

#музика #osad #allo #romaosad
#applemusic #spotify #youtubemusic
#youtube

УОУОУОУОУ! Американська кіноакадемія оголосила лонгліст претендентів на “Оскар 2025", і серед 169 стрічок є одразу три українські фільми.

Наші претенденти - це:

🎬 “Ля Палісіада” (режисер Філіп Сотниченко). Стрічка представлена в категорії “Міжнародний повнометражний фільм”. Україна, 1996 рік. За 5 місяців до мораторію на смертну кару двоє старих друзів, детектив міліції та судовий психіатр, розслідують вбивство свого колеги.

🎬 “Порцелянова війна” (режисери Брендан Белломо та Слава Леонтьєв). Потужна історія трьох українських митців порцелянової анімалістики, які працюють на тлі війни.

🎬 “Мирні люди” (режисерка Оксана Карпович). Це документальна стрічка, побудована на радіоперехопленнях розмов російських окупантів із сім’ями, що ілюструє їхнє буденне ставлення до жорстокості.

Церемонія нагородження відбудеться в ніч на 3 березня 2025 року у театрі “Долбі” в Лос-Анджелесі. Віримо в успіх українського кіно!

#Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

#поезія
Складу я свої крила, як лебідка,
Тобі покірність свою покажу,
І розповім про все так швидко,
Щоб не образити, не перейти межу.
Не зустрічала випадку такого,
Щоби зізналась першою дівча,
Але коханий, ти ідеш в дорогу
На захист і під волею меча.
Прошу не відрікайся, я чекаю,
Тобою я пишаюсь й дорожу,
Тебе кохаю, звичайно зачекаю,
Але тривожно, я уся дрижу.
Моя любове! Доля інколи жартує,
А інколи кидає нас в огонь,
Нехай ця ніч сьогодні загартує,
Боронь, Господь, тебе боронь!

У першому класі вчителька якось запитала: «А що можна встигнути за одну хвилину?» Ми повернулися додому трохи спантеличені. Думки розділились.
Мама сказала, що за цей час вона встигне пересадити герань, перевернути млинець, нафарбувати одне око і зварити каву.

Тато пообіцяв забити гол, присісти двадцять разів і з’їсти той самий млинець, який мама підсмажила:

— Але якщо чесно, — додав він, — то за одну хвилину можна змінити все своє життя.

Я тоді його не зрозуміла. Лише пирхнула і повернулась до прописів. Бо хвилина — це ж ніщо. Пшик.

Сьогодні я виконувала нову вправу на трицепс. Тренерка — довгонога дівчина з прекрасними формами невимушено сказала:

— Ірусю, все чудово, залишилася одна хвилинка.

Я кивнула, але ця хвилина тяглася вічність. Хоча була така ж, як і попередні. Як учорашні сто хвилин, витрачені на серіал.

Пам’ятаю, ще студенткою їхала я якось у маршрутці й випадково підслухала розмову двох жінок. Одна плакала, друга втішала:

— Скільки вже минуло, як чоловіка поховала?
Та поправила темну хустку і ледь хитнула головою:
— Вісім років. А здається — ніби це було вчора.

Ще добре пам’ятаю, як моя однокласниця проводжала хлопця в армію. Вони стояли на пероні. Він цілував її й казав:

— Не хвилюйся! Це ж лише рік. Пролетить, не зчуєшся.

А вона дивилась на нього, як на прибульця, і тихо скиглила:

— Який ще рік, коли кожна хвилина — як кілометр болю?

Ми найчастіше марнуємо хвилини. Десять — на перекур, тридцять — на балаканину телефоном, п’ятдесят — на черговий рівень у грі, сто двадцять — на бездумний перегляд новин, і ще сотні — в стрічках соцмереж. Ми розкидаємося ними, навіть не помічаючи. А потім приходить одна — вирішальна. І тоді все переосмислюється.

Не вистачило кисню в балоні — щоб виринути. Не вистачило секунди — щоб сказати «вибач». Не вистачило вдиху — щоб наковтатися повітря на запас. Не вистачило погляду — щоб побачити щось справжнє й заспокоїтися.

Всього одна хвилина…
72 удари серця.
58 літаків, що здіймаються в небо.
258 новонароджених.
116 весіль.
20 вдихів і стільки ж шансів усе змінити.

Саме зараз. У цю саму хвилину.

На основі оповідання Ірини Говорухи