Українська
English
#поезія
Я розчинюся в шумі крон осокориних,
у монотонному гудінні комашні,
в блакить небесну оком сокола порину
у невагомій напів'яві-напівсні.
Мене немає вже. Я – безгомінь досвітня.
Пташиний гомін, що до руху будить дні.
Я – промінь сонця: заливаю мед у вікна.
Я – блиск мальків: то на поверхні, то на дні.
Все далі – тітоньок порожні теревені,
що над рікою точать ляси й гиготять.
Я цілковито обертаюсь на легені,
якими дихає розхристане життя!
Дивись як тоншають, прозорішають грані!
Я весь – суцільний згусток легкості буття.
Як спектром барв переливається реальність!
Зника й зрина в перервах між серцебиттям.
Дивись: в сум'ятті голограм і декорацій,
де на лиці – куди не глянь – нема лиця,
пульсують сяйвом в непроглядній тьмі окрайці –
нескам'янілі, опритомнілі серця...
Сашко Обрій.
Я розчинюся в шумі крон осокориних,
у монотонному гудінні комашні,
в блакить небесну оком сокола порину
у невагомій напів'яві-напівсні.
Мене немає вже. Я – безгомінь досвітня.
Пташиний гомін, що до руху будить дні.
Я – промінь сонця: заливаю мед у вікна.
Я – блиск мальків: то на поверхні, то на дні.
Все далі – тітоньок порожні теревені,
що над рікою точать ляси й гиготять.
Я цілковито обертаюсь на легені,
якими дихає розхристане життя!
Дивись як тоншають, прозорішають грані!
Я весь – суцільний згусток легкості буття.
Як спектром барв переливається реальність!
Зника й зрина в перервах між серцебиттям.
Дивись: в сум'ятті голограм і декорацій,
де на лиці – куди не глянь – нема лиця,
пульсують сяйвом в непроглядній тьмі окрайці –
нескам'янілі, опритомнілі серця...
Сашко Обрій.
#поезія
Я розчинюся в шумі крон осокориних,
у монотонному гудінні комашні,
в блакить небесну оком сокола порину
у невагомій напів'яві-напівсні.
Мене немає вже. Я – безгомінь досвітня.
Пташиний гомін, що до руху будить дні.
Я – промінь сонця: заливаю мед у вікна.
Я – блиск мальків: то на поверхні, то на дні.
Все далі – тітоньок порожні теревені,
що над рікою точать ляси й гиготять.
Я цілковито обертаюсь на легені,
якими дихає розхристане життя!
Дивись як тоншають, прозорішають грані!
Я весь – суцільний згусток легкості буття.
Як спектром барв переливається реальність!
Зника й зрина в перервах між серцебиттям.
Дивись: в сум'ятті голограм і декорацій,
де на лиці – куди не глянь – нема лиця,
пульсують сяйвом в непроглядній тьмі окрайці –
нескам'янілі, опритомнілі серця...
Сашко Обрій.
170переглядів
