#поезія
Там, де небо до хмар притулиться, заплетуться в'юнком поволі,
На долоні села три вулиці,
стрічки серця, життя і долі.
Тане лебедем білим, линучи, теплий спогад дитячих років:
Снить хатина, умита глиною
У обіймах садків широких.
Час поєднує стрілки потайки, поспішаючи сон украсти
В чоловіка з руденьким котиком,
Що своє пам'ятають щастя.
В небі зникли всі зорі. Сонний ще, йде сьогоднішній день почати,
Щоб руде і нахабне Сонечко
Не спізнилося в день котячий.
Витре сиве вікно. Рутиною пахнуть дрова в холодній пічці.
А дерева так щедро інеєм
Притрусили чоло й обличчя.
У садку шанобливі вулики, мов будинки без капелюшків.
Вони мріють про літо й гул гучний,
Боса груша — про стиглі грушки.
З головою укрились крокуси, ждуть, коли вже весна поверне.
Помережані шибки прописом.
Поле боязко гріє зерна.
Вже до обрію сонце котиться, дід вмикає надворі світло,
Виглядає рудого котика,
"Вечір добрий!" — гукне сусідці.
Защебече життя під стріхою і заб'ється у теплий сховок.
Люди скажуть: "До доньок їхали б".
"Ще не вечір", — махне рукою.
Ніч накриє долоні вулиці, а скраєчку поблиз зап'ястя
До хмарини хатина тулиться,
У якій пам'ятають щастя.
Таланна
Українська
English
