Через фактичну стагнацію мирних переговорів з весни на осінь зсунулися і дати перших післявоєнних виборів.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
https://brovaryregion.in.ua/?p=41968

У першому класі вчителька якось запитала: «А що можна встигнути за одну хвилину?» Ми повернулися додому трохи спантеличені. Думки розділились.
Мама сказала, що за цей час вона встигне пересадити герань, перевернути млинець, нафарбувати одне око і зварити каву.

Тато пообіцяв забити гол, присісти двадцять разів і з’їсти той самий млинець, який мама підсмажила:

— Але якщо чесно, — додав він, — то за одну хвилину можна змінити все своє життя.

Я тоді його не зрозуміла. Лише пирхнула і повернулась до прописів. Бо хвилина — це ж ніщо. Пшик.

Сьогодні я виконувала нову вправу на трицепс. Тренерка — довгонога дівчина з прекрасними формами невимушено сказала:

— Ірусю, все чудово, залишилася одна хвилинка.

Я кивнула, але ця хвилина тяглася вічність. Хоча була така ж, як і попередні. Як учорашні сто хвилин, витрачені на серіал.

Пам’ятаю, ще студенткою їхала я якось у маршрутці й випадково підслухала розмову двох жінок. Одна плакала, друга втішала:

— Скільки вже минуло, як чоловіка поховала?
Та поправила темну хустку і ледь хитнула головою:
— Вісім років. А здається — ніби це було вчора.

Ще добре пам’ятаю, як моя однокласниця проводжала хлопця в армію. Вони стояли на пероні. Він цілував її й казав:

— Не хвилюйся! Це ж лише рік. Пролетить, не зчуєшся.

А вона дивилась на нього, як на прибульця, і тихо скиглила:

— Який ще рік, коли кожна хвилина — як кілометр болю?

Ми найчастіше марнуємо хвилини. Десять — на перекур, тридцять — на балаканину телефоном, п’ятдесят — на черговий рівень у грі, сто двадцять — на бездумний перегляд новин, і ще сотні — в стрічках соцмереж. Ми розкидаємося ними, навіть не помічаючи. А потім приходить одна — вирішальна. І тоді все переосмислюється.

Не вистачило кисню в балоні — щоб виринути. Не вистачило секунди — щоб сказати «вибач». Не вистачило вдиху — щоб наковтатися повітря на запас. Не вистачило погляду — щоб побачити щось справжнє й заспокоїтися.

Всього одна хвилина…
72 удари серця.
58 літаків, що здіймаються в небо.
258 новонароджених.
116 весіль.
20 вдихів і стільки ж шансів усе змінити.

Саме зараз. У цю саму хвилину.

На основі оповідання Ірини Говорухи

«Знаю, що мені залишилося жити менше, ніж уже прожито…»

Я почуваюся, як дитина з коробкою цукерок: спершу їсть із задоволенням, а коли бачить, що залишилося зовсім мало — смакує кожну з особливою вдячністю і насолодою.

У мене більше немає часу на порожні суперечки, нескінченні лекції чи пояснення тим, хто не хоче чути. Немає бажання боротися з байдужістю й нещирістю. Я не йду туди, де зростає тільки его, і не витрачаю сили на тих, хто маніпулює чи грає ролі.

Мене тривожать ті, хто знищує найталановитіших через заздрість — аби заволодіти їхніми досягненнями, місцем чи славою. Це не моє коло.

Я поспішаю. У мене надто мало часу для обговорення заголовків. Моя душа вже не хоче жити за чужими сценаріями — вона хоче відчувати.

Цукерок у коробці залишилось мало.

Мене приваблюють справжні — людяні, щирі, ті, хто сміється зі своїх помилок, бере відповідальність і не боїться жити по правді. Ті, хто зберіг гідність, попри всі удари долі, і не втратив м’якості серця.

Я поспішаю. Я хочу жити яскраво, по-справжньому. Зріло.

Я з’їм кожну цукерку, що залишилася. Бо тепер кожна з них — найсмачніша.

Моя мета — дійти до кінця в гармонії з собою, з близькими й совістю.

Колись я думав, що в мене буде два життя. Виявилося — тільки одне.

І його варто прожити гідно.

Ентоні Гопкінс

❗️Близько 2 000 ракет (!) буде випущено в ході майбутніх ударів по Ізраїлю, - Al Arabiya
Тим часом, з'явилося відео іранських підземних арсеналів зі зброєю.