Українська
English
30 червня 1941 року у Львові Українськими національними зборами проголошено декларацію про відновлення Української держави.
Після поразки Української революції 1917-1921 років Україна втратила незалежність, а її землі опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.
Однак українці не змирилися. Уряд УНР в екзилі, гетьманські кола та націоналістичні організації продовжили боротьбу за створення незалежної держави. У міжвоєнний період на перші ролі виходить молоде покоління українських патріотів, об’єднаних у лавах ОУН.
Найбільш радикальну позицію займала ОУН(Б) на чолі зі Степаном Бандерою. Вона планувала використати німецько-радянську війну для розгортання боротьби за суверенну українську державу. Готувалися похідні групи (до 6 тисяч осіб), які вслід за Вермахтом мали просуватися на територію Радянського Союзу. При цьому ОУН(Б) не розголошувала своїх намірів, прагнучи поставити німецьку владу перед доконаним фактом.
Радянські війська залишили Львів 29 червня 1941-го. А вже о 4.30 ранку 30 червня, не чекаючи основних сил німецької армії, до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» (північна група «Дружини українських націоналістів», створеної після перемовин ОУН з Абвером, налічував 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем), який мав забезпечувати проголошення державотворчого акту.
За кілька годин у Львів увійшла похідна група на чолі з Ярославом Стецьком, якому Український національний комітет надав повноваження для проголошення незалежності. Були оперативно проведені переговори з провідними діячами українського політичного руху. І о 18.00 у будинку місцевої «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України, а також представник митрополита Андрея Шептицького – Йосип Сліпий.
Збори проголосили відновлення Української держави та створення тимчасового уряду на чолі з Ярославом Стецьком – Українське державне правління. З дипломатичних міркувань в останній момент був доданий третій пункт, що проголошував подальшу співпрацю з «Велико-Німеччиною» (його не було у першій редакції документу). Щоправда, він не захистив від подальших репресій і широко використовувався у ворожій пропаганді.
Акт закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Наступним кроком мало стати відновлення Української держави у Києві.
Текст документу встигли двічі передати по радіо. А Український національний комітет у Кракові наступного дня видав з цього приводу інформаційний бюлетень (перший і водночас останній). У багатьох населених пунктах були оперативно створені і розгорнули діяльність українські органи влади.
Підготовка Акту здійснювалася таємно і стала повною несподіванкою для окупаційної німецької влади. Двоє німецьких офіцерів 30 червня, зачувши про збори, прибули на них вже після початку і спершу погано уявляли, що відбувається. Професор Ганс Кох виступив з обережною промовою, підкресливши, що створення Української держави не входило в найближчі плани Німеччини. Але за кілька днів дії «союзників» стали більш жорсткими.
3 липня 1941-го у розмові із заступником державного секретаря Рейху Ернстом Кундом Степан Бандера заявив: «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу».
Не переконавши Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, за кілька днів їх заарештували і згодом направили у концтабір Заксенгаузен. 11 липня була заборонена діяльність будь-яких українських організацій, а у вересні нацисти розпочали масові арешти та розстріли оунівців.
Після поразки Української революції 1917-1921 років Україна втратила незалежність, а її землі опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.
Однак українці не змирилися. Уряд УНР в екзилі, гетьманські кола та націоналістичні організації продовжили боротьбу за створення незалежної держави. У міжвоєнний період на перші ролі виходить молоде покоління українських патріотів, об’єднаних у лавах ОУН.
Найбільш радикальну позицію займала ОУН(Б) на чолі зі Степаном Бандерою. Вона планувала використати німецько-радянську війну для розгортання боротьби за суверенну українську державу. Готувалися похідні групи (до 6 тисяч осіб), які вслід за Вермахтом мали просуватися на територію Радянського Союзу. При цьому ОУН(Б) не розголошувала своїх намірів, прагнучи поставити німецьку владу перед доконаним фактом.
Радянські війська залишили Львів 29 червня 1941-го. А вже о 4.30 ранку 30 червня, не чекаючи основних сил німецької армії, до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» (північна група «Дружини українських націоналістів», створеної після перемовин ОУН з Абвером, налічував 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем), який мав забезпечувати проголошення державотворчого акту.
За кілька годин у Львів увійшла похідна група на чолі з Ярославом Стецьком, якому Український національний комітет надав повноваження для проголошення незалежності. Були оперативно проведені переговори з провідними діячами українського політичного руху. І о 18.00 у будинку місцевої «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України, а також представник митрополита Андрея Шептицького – Йосип Сліпий.
Збори проголосили відновлення Української держави та створення тимчасового уряду на чолі з Ярославом Стецьком – Українське державне правління. З дипломатичних міркувань в останній момент був доданий третій пункт, що проголошував подальшу співпрацю з «Велико-Німеччиною» (його не було у першій редакції документу). Щоправда, він не захистив від подальших репресій і широко використовувався у ворожій пропаганді.
Акт закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Наступним кроком мало стати відновлення Української держави у Києві.
Текст документу встигли двічі передати по радіо. А Український національний комітет у Кракові наступного дня видав з цього приводу інформаційний бюлетень (перший і водночас останній). У багатьох населених пунктах були оперативно створені і розгорнули діяльність українські органи влади.
Підготовка Акту здійснювалася таємно і стала повною несподіванкою для окупаційної німецької влади. Двоє німецьких офіцерів 30 червня, зачувши про збори, прибули на них вже після початку і спершу погано уявляли, що відбувається. Професор Ганс Кох виступив з обережною промовою, підкресливши, що створення Української держави не входило в найближчі плани Німеччини. Але за кілька днів дії «союзників» стали більш жорсткими.
3 липня 1941-го у розмові із заступником державного секретаря Рейху Ернстом Кундом Степан Бандера заявив: «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу».
Не переконавши Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, за кілька днів їх заарештували і згодом направили у концтабір Заксенгаузен. 11 липня була заборонена діяльність будь-яких українських організацій, а у вересні нацисти розпочали масові арешти та розстріли оунівців.
30 червня 1941 року у Львові Українськими національними зборами проголошено декларацію про відновлення Української держави.
Після поразки Української революції 1917-1921 років Україна втратила незалежність, а її землі опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.
Однак українці не змирилися. Уряд УНР в екзилі, гетьманські кола та націоналістичні організації продовжили боротьбу за створення незалежної держави. У міжвоєнний період на перші ролі виходить молоде покоління українських патріотів, об’єднаних у лавах ОУН.
Найбільш радикальну позицію займала ОУН(Б) на чолі зі Степаном Бандерою. Вона планувала використати німецько-радянську війну для розгортання боротьби за суверенну українську державу. Готувалися похідні групи (до 6 тисяч осіб), які вслід за Вермахтом мали просуватися на територію Радянського Союзу. При цьому ОУН(Б) не розголошувала своїх намірів, прагнучи поставити німецьку владу перед доконаним фактом.
Радянські війська залишили Львів 29 червня 1941-го. А вже о 4.30 ранку 30 червня, не чекаючи основних сил німецької армії, до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» (північна група «Дружини українських націоналістів», створеної після перемовин ОУН з Абвером, налічував 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем), який мав забезпечувати проголошення державотворчого акту.
За кілька годин у Львів увійшла похідна група на чолі з Ярославом Стецьком, якому Український національний комітет надав повноваження для проголошення незалежності. Були оперативно проведені переговори з провідними діячами українського політичного руху. І о 18.00 у будинку місцевої «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України, а також представник митрополита Андрея Шептицького – Йосип Сліпий.
Збори проголосили відновлення Української держави та створення тимчасового уряду на чолі з Ярославом Стецьком – Українське державне правління. З дипломатичних міркувань в останній момент був доданий третій пункт, що проголошував подальшу співпрацю з «Велико-Німеччиною» (його не було у першій редакції документу). Щоправда, він не захистив від подальших репресій і широко використовувався у ворожій пропаганді.
Акт закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Наступним кроком мало стати відновлення Української держави у Києві.
Текст документу встигли двічі передати по радіо. А Український національний комітет у Кракові наступного дня видав з цього приводу інформаційний бюлетень (перший і водночас останній). У багатьох населених пунктах були оперативно створені і розгорнули діяльність українські органи влади.
Підготовка Акту здійснювалася таємно і стала повною несподіванкою для окупаційної німецької влади. Двоє німецьких офіцерів 30 червня, зачувши про збори, прибули на них вже після початку і спершу погано уявляли, що відбувається. Професор Ганс Кох виступив з обережною промовою, підкресливши, що створення Української держави не входило в найближчі плани Німеччини. Але за кілька днів дії «союзників» стали більш жорсткими.
3 липня 1941-го у розмові із заступником державного секретаря Рейху Ернстом Кундом Степан Бандера заявив: 💬«Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу».
Не переконавши Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, за кілька днів їх заарештували і згодом направили у концтабір Заксенгаузен. 11 липня була заборонена діяльність будь-яких українських організацій, а у вересні нацисти розпочали масові арешти та розстріли оунівців.
800views
