Українська
English
16 вересня 1947 року у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
До 1972-го його знали за іменем Валерій Умрилов. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.
З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.
Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами кгб як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.
Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Amnesty International». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».
Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти урср «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української рср» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
🕯Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.
«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Писав про нього Семен Глузман.
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
До 1972-го його знали за іменем Валерій Умрилов. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.
З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.
Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами кгб як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.
Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Amnesty International». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».
Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти урср «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української рср» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
🕯Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.
«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Писав про нього Семен Глузман.
16 вересня 1947 року у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
До 1972-го його знали за іменем Валерій Умрилов. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.
З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.
Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами кгб як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.
Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Amnesty International». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».
Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти урср «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української рср» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
🕯Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.
«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Писав про нього Семен Глузман.
943переглядів
