У далекому кутку всесвіту, на планеті Аквамаріс, що була вкрита кришталевими озерами й небесними водоспадами, приземлився зореліт «Мрія-9». Екіпаж складався з трьох астронавтів: капітана Мирослава, кухаря-біолога Олени й бортового мага Степана.
Після тривалого польоту, їм конче треба було відпочити й підзарядити енергокристали. Але на борту закінчилися всі запаси борщу, а їсти тюбики з пюре вже не було сил. Тоді Степан, який колись навчався в Карпатській Школі Космозілля, запропонував:
— А давайте зваримо юшку. Але не просту — зоряну, з риби з цього магічного озера.
Мирослав посміхнувся:
— Якщо ти її спершу зловиш.
Олена вже витягувала із спорядження гіперудочку, оснащену нанонитками й чакруном-приманкою. Вони підійшли до озера, вода якого світилася синім, немов самі зорі танули в ній. Несподівано озеро заговорило:
— Лише ті, хто серцем чистий і з повагою до стихій, зможуть зловити рибу у моїх водах.
Степан відклонився й прошепотів заклинання вдячності, а тоді кинув вудку. З глибин виринула риба — срібна глибнеспинка з очима, як перлини. Її не треба було вбивати: вона сама залишила лусочку, що могла перетворитись на смачну юшку, не шкодячи створінню.
Олена запалила вогонь із метеоритного вугілля, Степан додав трохи сушеної папороті з планети Лісовії, а Мирослав — дрібку земної солі, привезеної ще з Гуцульщини. Вариво забулькотіло, заграло кольорами туманностей.
Коли вони скуштували юшку, кожен побачив у парі над казаном свій дім: мати біля печі, зоряне небо над селом, дитинство. Це була не просто страва — це було зцілення душі. Навіть зореліт, здавалось, глибше видихнув.
— Це найкраща юшка в моєму житті, — сказав Мирослав.
— Бо зварена з пам’яті, — додала Олена.
— І трохи магії, — підморгнув Степан.
Так зоряні мандрівники відновили сили й полетіли далі, лишивши на березі озера маленький казанчик — на згадку для тих, хто ще прийде з добрим серцем.
Бо там, де вариться юшка з зірок, завжди є місце для дива.
У далекому кутку всесвіту, на планеті Аквамаріс, що була вкрита кришталевими озерами й небесними водоспадами, приземлився зореліт «Мрія-9». Екіпаж складався з трьох астронавтів: капітана Мирослава, кухаря-біолога Олени й бортового мага Степана.
Після тривалого польоту, їм конче треба було відпочити й підзарядити енергокристали. Але на борту закінчилися всі запаси борщу, а їсти тюбики з пюре вже не було сил. Тоді Степан, який колись навчався в Карпатській Школі Космозілля, запропонував:
— А давайте зваримо юшку. Але не просту — зоряну, з риби з цього магічного озера.
Мирослав посміхнувся:
— Якщо ти її спершу зловиш.
Олена вже витягувала із спорядження гіперудочку, оснащену нанонитками й чакруном-приманкою. Вони підійшли до озера, вода якого світилася синім, немов самі зорі танули в ній. Несподівано озеро заговорило:
— Лише ті, хто серцем чистий і з повагою до стихій, зможуть зловити рибу у моїх водах.
Степан відклонився й прошепотів заклинання вдячності, а тоді кинув вудку. З глибин виринула риба — срібна глибнеспинка з очима, як перлини. Її не треба було вбивати: вона сама залишила лусочку, що могла перетворитись на смачну юшку, не шкодячи створінню.
Олена запалила вогонь із метеоритного вугілля, Степан додав трохи сушеної папороті з планети Лісовії, а Мирослав — дрібку земної солі, привезеної ще з Гуцульщини. Вариво забулькотіло, заграло кольорами туманностей.
Коли вони скуштували юшку, кожен побачив у парі над казаном свій дім: мати біля печі, зоряне небо над селом, дитинство. Це була не просто страва — це було зцілення душі. Навіть зореліт, здавалось, глибше видихнув.
— Це найкраща юшка в моєму житті, — сказав Мирослав.
— Бо зварена з пам’яті, — додала Олена.
— І трохи магії, — підморгнув Степан.
Так зоряні мандрівники відновили сили й полетіли далі, лишивши на березі озера маленький казанчик — на згадку для тих, хто ще прийде з добрим серцем.
Бо там, де вариться юшка з зірок, завжди є місце для дива.
Українська
English
