​🎣 Рибальська спільното, маємо підтримати Свого! Можливо, ви не знали мого батька, Білоногого Олега Петровича, особисто. Але якщо ви хоч раз завмирали від щастя, бачачи світанок над річкою, — ви точно зрозуміли б один одного. ​Мій тато був воїном за духом і рибалкою в душі. Він був майстром бойових мистецтв, людиною неймовірної дисципліни та сили. Але саме на риболовлі він знаходив той самий спокій. Він завжди казав, що вода вчить чесності: перед природою і перед самим собою. ​Він не зміг залишитися вдома. Тато пішов захищати нашу землю, наші водойми та наше право на мирне життя. На жаль, він загинув, виконуючи бойове завдання. Разом з ним йде і копанка на його ділянці.. Майже висохла. Наче сама земля засумувала за своїм господарем і відмовилася жити без його рук. ​Я пишу це сюди, бо рибальська спільнота — це величезна родина. Я хочу, щоб держава визнала подвиг мого батька. Йому подано петицію на присвоєння звання Героя України (посмертно). Ви не знали його, але він воював за те, щоб кожен рибалка міг знову зустрічати світанки на вільних українських берегах. ​Будь ласка, допоможіть мені вшанувати його пам'ять: ​✅ Підпишіть петицію за посиланням: https://petition.president.gov.ua/petition/258802 ​🔄 Зробіть репост у свої рибальські чати або групи. ​🙏 Просто залиште коментар "Підтримую", щоб цей допис побачило більше людей. ​Для вас це лише кілька кліків, а для нашої родини — це пам'ять про тата, яка житиме вічно. ​Дякую кожному, хто відгукнеться. Мирного неба та бережіть себе на березі й у житті. 🇺🇦 ​Згадайте тата добрим словом, коли наступного разу будете на риболовлі.🎣

💔Український скелетоніст Гераскевич вийшов на тренування на ОІ-2026 у шоломі з загиблими атлетами, яких убила рф. Владислав розповів, що отримав «деякі зауваження від оргкомітету» через свій шолом. ❤️‍🩹 Я змагаюсь за них Український скелетоніст, та прапороносець української збірної на Олімпійських іграх 2026 Владислав Гераскевич планує виступати на ОІ у шоломі з портретами українських спортсменів убитих московією. Сьогодні розкажу про шолом, в якому я збираюсь виступати на Олімпійських іграх вже через кілька днів. На шоломі намальовані спортсмени які були вбиті під час війни, а точніше лише маленька їх частина. Це несправедливо, й ці люди не мали б йти від нас в такому ранньому віці. Цим я хочу віддати данину цим людям та їх родинам. Світ має знати ціну Української свободи. ❗️ Цей сміливий жест є нагадуванням світу про те, що московити є терористами, і водночас це глибоке вшанування памʼяті українських спортсменів, які вже ніколи не вийдуть на змагальні арени. За цей крок на Владислава можуть бути накладені санкції зі сторони МОК. 🤝 Владиславе, висловлюємо Тобі велику подяку за сміливий прояв громадянської позиції. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історія #події 10 лютого 1919 року: Коли дипломатія поступилася мечу, а Директорія знайшла свого Отамана. ​Лютий 1919 року для Української Народної Республіки був часом не просто критичним, а фактично есхатологічним. Київ уже був зайнятий більшовиками, уряд тулився у вагонаху Вінниці, а ідеологічні розбіжності всередині керівництва Директорії загрожували державності швидше за ворожу артилерію. Саме 10 лютого сталася подія, що остаточно визначила обличчя українського спротиву на роки вперед: Володимир Винниченко пішов у відставку, а Симон Петлюра офіційно перебрав на себе лідерство 🇺🇦. ​Це не була звичайна ротація кадрів у затишних кабінетах. Це був крах концепції «мирного соціалістичного будівництва» в умовах тотальної війни. Володимир Винниченко, блискучий літератор, але занадто гнучкий політик, до останнього вірив у можливість домовитися з москвою та побудувати в Україні радянську республіку, але «свою». Коли ж стало зрозуміло, що росія визнає лише мову сили та повної капітуляції, його політичний курс перетворився на банкрутство 📉. ​З іншого боку стояв Симон Петлюра — людина, чиє прізвище згодом стане для ворогів синонімом самого українства. На відміну від Винниченка, Петлюра значно тверезіше оцінював геополітичну ситуацію. Він розумів: аби отримати підтримку Антанти, Директорія мала позбутися радикально-соціалістичного фльору та продемонструвати тверду волю до боротьби ⚔️. ​Прихід Петлюри до одноосібного лідерства (хоча формально він став Головою Директорії трохи згодом, фактичне керування перейшло до нього саме тоді) означав мілітаризацію державного курсу. Це був перехід від дискусій у задимлених кімнатах до стратегії «держави у поході». Петлюра перетворився на живий символ опору, навколо якого згуртувалися залишки регулярних частин та численні повстанські загони 🎖️. ​Критики часто закидають Петлюрі авторитаризм та нездатність втримати фронт, проте варто бути об’єктивними: він отримав у спадок державу без чітких кордонів, з розваленою економікою та тифом, що косив армію швидше за кулі. Те, що в таких умовах УНР продовжувала боротьбу ще два роки, — значною мірою заслуга його фанатичної віри в незалежність. ​10 лютого 1919 року Україна обрала шлях безкомпромісного захисту. Винниченко поїхав за кордон писати мемуари, а Петлюра залишився в історії як Головний Отаман, чиє ім'я десятиліттями викликало тремтіння в кабінетах кремля. Іронія долі в тому, що навіть через століття методи нашого північного сусіда не змінилися, як і безальтернативність петлюрівського вибору: або перемога, або забуття під гусеницями танків 🚜.

#історія #події 10 лютого 1940 року: Розкол, що народив легенду про Бандеру. ​Якщо ви думали, що політичні чвари — це винахід сучасності, то події в Кракові лютого 1940-го доведуть зворотне. Саме в цей день стався великий розкол в Організації Українських Націоналістів, який розділив рух на «мельниківців» (ОУН-м) та «бандерівців» (ОУН-б). Але це був не просто конфлікт амбіцій, а радикальна зміна поколінь та стратегій 🧩. ​Конфлікт визрівав давно. Після вбивства радянським агентом полковника Євгена Коновальця організацію очолив Андрій Мельник — людина поміркована, прихильник дипломатії та обережних кроків, що орієнтувався на досвідчену еміграцію. Проте «крайовики» — молоді активісти, які пройшли через польські тюрми та щоденний підпільний терор — прагнули іншого. Їхнім лідером став 31-річний Степан Бандера ⚡. ​10 лютого в Кракові було створено Революційний Провід ОУН. По суті, молодь виставила «старій гвардії» ультиматум: організація має бути динамічною, незалежною від сторонніх впливів (зокрема німецьких) і готуватися до негайного збройного повстання на українських землях. ​Чому це було важливо? ​Революційний дух: Бандерівці відкинули ієрархічну закостенілість. Вони вважали, що доля України вирішується не в кабінетах Європи, а в лісах Галичини та Волині. ​Ставка на власні сили: Поки Мельник сподівався на німецьку допомогу у відновленні державності, Бандера та його соратники (Шухевич, Стецько) готували грунт для Акту проголошення відновлення Української Держави, який став для нацистів неприємним сюрпризом вже у 1941 році. ​Створення бренду: Саме після цього розколу термін «бандерівці» став загальною назвою для всіх, хто боровся за незалежність, а згодом — головним нічним жахом для москви на десятиліття вперед 👤. ​Розкол був болючим і подекуди кривавим, що послабило загальний фронт. Проте саме радикальне крило Бандери створило ту залізну дисципліну та мережу УПА, які дозволили українському підпіллю чинити опір тоталітарним машинам ще довгі роки після завершення Другої світової війни ⚔️. ​Іронічно, але росія десятиліттями намагалася демонізувати цю подію, забуваючи, що саме внутрішня енергія «молодих» бандерівців перетворила українське питання з емігрантських дискусій на реальний геополітичний чинник.

#історія #події 10 лютого 1940 року: Перший «товарняк» у невідомість. ​Якщо перші дві події цього дня стосувалися політичної волі та боротьби, то третя — це чиста, концентрована трагедія. Саме 10 лютого 1940 року радянська репресивна машина запустила свій іржавий маховик на повну потужність у Західній Україні. Це була перша з чотирьох масових хвиль депортацій, яка назавжди змінила демографічне обличчя регіону 🚂. ​Операція готувалася в умовах суворої секретності під керівництвом наркома внутрішніх справ Берії. О четвертій ранку, коли лютневі морози сягали піку, у двері тисяч осель постукали приклади гвинтівок. На збори давали від 30 хвилин до двох годин, а далі — сані, вантажівки та крижані товарні вагони, які самі депортовані називали «вагонами смерті» ❄️. ​Кого вивозили? У першу чергу під удар потрапили так звані «осадники» та «лісники». Радянська влада бачила в них «контрреволюційний елемент» та потенційну опору для антирадянського підпілля. Це були не лише поляки, а й заможні українські селяни, службовці, ветерани та просто люди, які мали нещастя володіти бодай клаптиком землі або мати авторитет у своїй громаді ⛓️. ​Цифри та факти: ​Масштаб: Тільки за один цей день було вивезено близько 140 000 осіб. ​Географія вигнання: Людей везли в Архангельську, Свердловську області, Комі АРСР та Сибір. Багато хто так і не побачив місця призначення, померши від холоду та голоду в закритих вагонах. ​Мета: москва прагнула не просто «очистити» територію, а зламати хребет будь-якому можливому спротиву через фізичне винищення еліти та господарів. ​Ця депортація стала шоком для населення Західної України, яке ще вчора спостерігало за «золотим вереснем» та радянськими обіцянками про «визволення». Виявилося, що «визволення» за версією кремля — це шлях у товарняку до лісоповалів ГУЛАГу. ​Для багатьох родин 10 лютого стало датою, коли історія їхнього роду розділилася на «до» та «після». Це була прелюдія до подальших жахів сорокових років, і саме ця травма сформувала ту запеклу ненависть до окупаційного режиму, яка згодом живила ряди УПА 🌲. ​Сьогодні ми згадуємо ці події не лише як трагедію, а як нагадування: імперія ніколи не приходить «визволяти», вона приходить заміщувати живих людей цифрами в розстрільних списках та ешелонах.

https://youtu.be/_ZTyS6mLCsM?si=ug4gQnXaU_NzP31Z

👀 Не можуть захистити людей у Бєлгороді, нехай не бомблять Україну, – губернатор Бєлгорода Гладков закликав кремль не бити по Україні, бо ППО не справляється з відповіддю. 😁🤣 https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історія #події 10 лютого 1947 року: Паризькі мирні договори — останній акорд великої бійні. Після того, як гармати Другої світової нарешті замовкли, настав час великого дипломатичного «прибирання». 10 лютого 1947 року в Парижі представники держав-переможців та колишніх союзників Гітлера (Італії, Румунії, Угорщини, Болгарії та Фінляндії) поставили свої підписи під документами, що на десятиліття зафіксували архітектуру повоєнної Європи 🖋️. Це не було «миром справедливості», це був мир реальної політики. Карта континенту перекроювалася так, щоб задовольнити апетити переможців та максимально обмежити потенціал тих, хто програв. Головні наслідки для світу та України: Узаконення кордонів: Саме ці договори офіційно підтвердили радянські територіальні надбання. Для України це означало міжнародне визнання кордонів, за якими Закарпаття, Північна Буковина та частина Бессарабії залишалися у складі УРСР. Сталін майстерно використав дипломатію, щоб зацементувати те, що було захоплено силою 🗺️. Репарації та обмеження: Країни-союзниці Рейху були обкладені величезними штрафами та суттєво обмежені у праві мати збройні сили. Наприклад, Італія втратила всі свої колонії в Африці та значні території на користь Югославії та Франції 🏛️. Залізний занавіс: Хоча договори мали на меті стабілізацію, вони фактично зафіксували розділ Європи на зони впливу. Румунія, Болгарія та Угорщина остаточно потрапили в «орбіту» москви, що стало початком багаторічного комуністичного диктату в Центральній та Східній Європі 🧱. Цікавим нюансом було те, що Україна (як УРСР) була формальною стороною підписання цих договорів. Це була частина сталінської гри: створювати ілюзію суб’єктності союзних республік у міжнародній політиці (включаючи членство в ООН), аби мати більше голосів на світовій арені під контролем кремля. Паризькі договори 1947 року стали спробою запобігти новій глобальній війні через жорстку фіксацію кордонів. Проте вони також залишили мільйони людей за «залізною завісою», ставши фундаментом для Холодної війни. Як показує історія, паперові договори тримаються лише доти, доки агресор не відчує в собі достатньо сили, щоб їх розірвати 🏚️.