Класична українська трагікомедія

Як частина пазлу видається за картину світу

У соцмережах набирають популярність хайпові блогери, які порівнюють окремі цифри з життя за кордоном і в Україні. Наприклад, в найкращих традиціях львівянина Леопольда фон Захера Мазоха смакують, порівнюючи середні зарплати в Австралії – кілька тисяч доларів і в Україні – кілька сотень. І тут же показують ціну гомілок в Сіднеї і в Києві, драматично вигукуючи - це ЖАХ!!!.

Так, виглядає і, відповідно, звучить емоційно. При чому саме в тій октаві, де матюки  - це вершина літературної класики.

Однак чи задавались ви питанням, а як виглядає весь кошик доходів і витрат пересічного австралійця vs українця? В результаті аудиторія, отримуючи емоцію (“та в нас нас просто ЖАХ”), не розуміє, чому так і що з цим робити (ну окрім однієї думки – «втікати звідси і як можна далі»).

Давайте розберемося без зайвої театральщини: порівняємо цілісно доходи і витрати середнього українця та австралійця – в абсолютних цифрах і у відсотках. Ні, не для того, щоб опорочити добре ім’я борців… з жахом. А задля того, щоб зрозуміти, наскільки ефективно працюють обидві економічні моделі.

Акт І: Зарплати і витрати

Зарплати: тисячі доларів vs сотні доларів

Почнемо з доходів. Справді, середній австралієць заробляє на порядок більше. За даними ресурсів з порівняння вартості життя, середня місячна зарплатня “на руки” в Австралії – близько $3 800 (виявляється пересічний австралієць $4500 в очі не бачить), тоді як в Україні так, справді – близько $450 livingcost.org.

Тобто (бінго!) є перше підтвердження -  австралієць за місяць отримує суму, еквівалентну восьми українським зарплатам. Справді, видається справедливим визначити, що різниця колосальна навіть у перерахунку на місцеві ціни. Для розуміння: при австралійських цінах такий дохід дозволяє забезпечити себе на 1,8 місяця наперед (за одним але…, втім про це далі), тоді як української середньої зарплати ледве вистачає на 0,8 місяця базових витрат livingcost.org. Іншими словами, австралієць живе наче б то “із запасом”, може відкладати гроші, а українець – змушений постійно балансувати і затягувати паски.

Звідки беруться такі цифри? ВВП на душу населення Австралії перевищує $64 000, а України – близько $5 000 livingcost.org. Це підсумок десятиліть економічного розвитку, інвестицій та ефективних інституцій у випадку Австралії, і так само десятиліть турбулентності, криз і війни у випадку України.

Блогерські вигуки “От бачите, там платять тисячі!” правдиві, але не враховують, що за цим стоїть зовсім інша масштабом економіка. Варто також згадати, що податки – важлива частина цієї картинки: австралійські зарплати високі і до сплати податків, а ставка прибуткового податку там прогресивна (для великих доходів може сягати 30-40% - просто уявляю український ор при спробі встановити щось подібне)). В Україні податок фіксований – 18% (плюс 5% військового збору). Але все ж варто подивитись - куди йдуть ці податки та що отримує громадянин натомість? Тут переходимо до витрат.

Витрати: на що йдуть гроші?

Щоб там не показували наші блогери в пошуках чергового хайпу на "захмарних" цінах — істина трохи складніша. Ціни в Україні в цілому насправді нижчі, ніж в Австралії, але структура витрат у середнього громадянина - це вже зовсім інша пісня.

При тому, що австралієць заробляє у 8–9 разів більше, його сукупні витрати зростають лише приблизно в 3,5–4 рази порівняно з витратами пересічного українця. Це означає: після покриття базових потреб в австралійця залишається суттєво більше вільних коштів. За оцінками livingcost.org, щомісячні витрати однієї людини в Австралії становлять ~$2 120, а в Україні - ~$590. Остання цифра може виглядати вищою за середню офіційну зарплату ($450), але вона враховує не лише заробітки найманих працівників, а й пенсії, соціальні виплати, перекази з-за кордону та тіньові доходи. Іншими словами, це витрати “на особу”, а не “із зарплати”, при тому, як завше – «середні по палаті».

Тобто життя в Австралії дорожче приблизно в 3,6 раза, тоді як дохід більший у 8–9 разів. Різниця між цими коефіцієнтами - це і є “простір для гідного життя”. Подивімося детальніше, на що саме йдуть бюджети сімей у відсотках від доходу.

Для українських родин картина невтішна: до 80% сімейного бюджету йде на базове виживання – їжу та комунальні платежі ubn.news. Зокрема, на продукти (включно з алкоголем і тютюном) витрачається близько 45% доходів, і це ще не рекорд – буває й понад 50%. Для порівняння, австралійці витрачають на харчування лише близько 10% своїх споживчих видатків destatis.dedestatis.de – решта доходів залишається на інші потреби чи заощадження.

Колись і в Україні витрати на їжу займали меншу частку в загальному бюджеті - не тому, що люди їли менше, а тому що інші витрати були штучно занижені. Зокрема, ще у 2000-х комунальні послуги “з’їдали” лише ~5% бюджету пересічної сім’ї — тарифи були сміховинно низькі завдяки державному дотуванню. Після реформ і підняття тарифів частка комуналки зросла до 18–20% - це вже серйозне навантаження, хоча воно досі менше, ніж витрати на харчування (які становлять близько 40–45%), але баланс змінився радикально.

Втім, про те далі…

Акт ІІ: Україна в австралійському дзеркалі

Спроба вирівняти структуру витрат

Те, що почалось з тарифами в Україні після 2014 року було спробою не просто підняти їх механічно, а наблизити структуру витрат до більш збалансованої — європейської чи світової. У розвинених країнах домогосподарства витрачають на їжу близько 10–15% свого доходу, на комунальні послуги — ще 10–15%, на житло (оренду або іпотеку) — приблизно 25–30%,і далі — транспорт, освіта, медицина, дозвілля. Решта — на заощадження або інвестиції в якість життя.

В Україні ж історично було навпаки: на їжу йшло 45–50% доходів, а комуналка займала мізерну частку бюджету — 3–5%. Причина? Держава роками дотувала тарифи, штучно занижуючи витрати. Після 2015 року, з реформою тарифоутворення, комунальні витрати виросли до 18–20% — це болісно, але саме це наближує нас до “нормального” бюджету. І от тут виникає парадокс: коли їжа дорожчає — ми лаємо владу. Коли піднімають тарифи — теж лаємо. Але питання не лише в цифрах, а в балансі: якщо зі зростанням комуналки зменшується тінь, якщо з’являються якісні послуги й справедливі субсидії, - тоді ми рухаємося в бік цивілізованої моделі.

Інакше кажучи: не всі витрати погані - погано, коли вони неефективні. І якщо ми хочемо витрачати, як в Австралії, то маємо запитати себе: а що потрібно робити з владою, аби не просто зменшити цифри в платіжці, а збалансувати всю систему? Розумію, що ідеал в досягненні балансу здобути досить малоймовірно, якою б ефективною не була економічна модель держави. І саме цьому може послужити прикладом Австралія, найбільшою статтею витрат в якій є та позиція, за яку українські блогери чомусь не згадали – витрати на житло. І мова зовсім  не про комуналку.

Таки не втримався від театральщини, тому…

Театральний відступ

🎭 Діалог: «Комунальна чатрулетка»

    - Ну шо, брате, ти звідки?

    - З Брисбена. Працюю в ІТ, на руки десь $3 800. А ти?

    - Та з Полтави. Пишу тексти, маю десь 22 000 гривень. По факту - теж $3 тис., тільки за півроку.

    - І ти знімаєш сам квартиру?

    - Ну…, так. А ти?

    - Я? Ні, ти що. Мені це не по карману.  З двома індусами живу, у нас ванна по графіку. А ти кого підселив?

    - Кота. Хоча не впевнений, хто з нас тут головний орендар. Думаю прописати його - може, на нас двох дадуть субсидію.  - До речі, бро, блогери кажуть, що в тебе в Австралії рай - пальми, океан, surf & smile.

    - Ага. Океан бачу раз на рік, пальми з вікна автобуса, а surf – це, мабуть,  нова модель праски на виплат? А у вас?

    - З дешевого дозвілля у нас… хіба що пиво. Ох вже ця оренда… відпочинок не з нашими доходами. Тож залишається хіба що дістати баночку з холодильника, і милуватись місячною доріжкою в океані, щоправда по телевізору. Втім… всі намагаються попасти туди, де нас не має. Сам не знаю, навіщо.

- То шо, чокнемось?
- Авжеж. Я вже воду кип’ячу — чай хоч і без цукру і заварки, але із запахом свободи.

Втім, будемо серйозними, не відволікайтесь.

Справді, для пересічного австралійця витрати на житло - оренду чи іпотеку,  є найбільшою статтею бюджету. У середньому це близько $600 на тиждень (~$2 400 на місяць). З урахуванням того, що середня зарплата після податків складає ~$3 800, витрати на житло сягають понад 60% чистого доходу — що значно перевищує умовні “20–30%”, які часто подаються як “здоровий” рівень.

Таким чином, хоча маємо різний профіль у структурі витрат двох країн, незважаючи на те,  що українці змушені витрачати левову частку на найнеобхідніше і економити на решті, тоді як австралійці можуть дозволити собі більше непродовольчих покупок, розваг, подорожей тощо, саме витрати на житло зближують їх життя.

Але і тут є різниця – тоді як з 66% австралійців, які  мають власне житло, більше третини з них продовжують сплачувати іпотеку, в Україні з  68% власників відсоток виплат за іпотекою складає лише близько 4-5%.

Що ж у підсумку?

Остаточна цифра завжди найкраще показує правду. Після всіх базових витрат — житло, їжа, транспорт, послуги — українець, який живе на орендованій квартирі й не має додаткових доходів, щомісяця заходить у мінус. Його середня зарплата в $450 просто не перекриває реальних витрат (~$580), і якщо він виживає — то за рахунок власного житла, допомоги родини, підробітків або тіні.

Австралієць, при всіх високих цінах і витратах (~$3 620), усе ж має позитивний залишок: близько $180. Це небагато — але це вже не балансування на межі, а можливість відкласти, інвестувати, відпочити чи змінити професію. Так, як бачимо, австралієць не жирує, але якщо він економить, то не від безнадії, а заради майбутнього. Його економія — це не екстрене латання дірок, а стратегія для впевненого руху вперед.

👉 І от тут виникає головний висновок першої частини нашої оповіді: у блогерських порівняннях ціни виглядають прикольно, особливо якщо підставити веселу музику й зробити два скріни з супермаркетів. Але якщо глянути на систему доходів і витрат -  то австралієць не знімає двоповерхову квартиру з видом на океан заради ранкового смузі на сході сонця - він рахує, як вкластися між орендою, страховкою і платою за школу. Живе не розкішно, але розумно. І так, іноді навіть рахує копійки - не тому, що мусить, а тому що думає про завтра.

Про що ж думає українець, чи в нас доля така гірка, як оспівував Тарас Григорович...? Про то далі.

Акт ІІІ: Що робити, або «чи ми приречені так жити»

То що ж, громадяни, може в нас така карма — отримувати зарплату, як у Африці, а платити за товари, як у “золотому мільярді”?

Що в нас не так? Може, ми просто мало працюємо? Та ні. Середній робочий тиждень в Україні  38–40 годин. В Австралії - 32–36. Українці  - не ледацюги. Але чомусь результат цієї праці значно гірший.

І тут постає незручне, але неминуче запитання: чому одна система здатна трансформувати працю в добробут, а інша — лише у виснаження та виживання?

Відповідь - у якості самої моделі. У тому, як вона керує ресурсами. Як взаємодіє з громадянином. І що стимулює - ініціативу чи саботаж.

Може справа у податках? Втім. податки, як ми з вами знаємо, самі по собі зовсім не гарантують якість життя. Вирішальне питання - не скільки зібрали, а як перерозподілили. Саме тут проявляється різниця між ефективною економічною моделлю та її імітацією. І от на цьому рівні Україна й Австралія розходяться найбільше.

Один із таких принципів - державні сервіси та субсидії. В Австралії значна частина витрат «схована» в податково-бюджетному механізмі. Людина платить більше податків, але менше витрачає напряму з гаманця. Це працює на рівні охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення. Наприклад, у 2018 році частка витрат домогосподарств на медицину в Австралії становила лише ~15%. Решту покриває держава або система страхування (Medicare).

В Україні ж ситуація зворотна: формально медицина безоплатна, фактично — пацієнт покриває до 49% усіх витрат. Це не лише оплата ліків чи аналізів, а й неформальні платежі лікарям або “добровільні” внески. За ті ж податки громадянин отримує значно менше послуг — або не отримує їх зовсім.

Причина - недовіра до здатності держави ефективно розпоряджатися ресурсами. Це породжує ухилення від оподаткування і широку тінізацію економіки. Якщо в Австралії частка тіні - 8–12%, то в Україні - до 40%. Гроші зникають ще до того, як дійдуть до бюджету. А далі - система недофінансована, а значить - неефективна.

Ситуація почала дещо змінюватися після 2015 року. Наприклад, енергетичні субсидії, які раніше з’їдали до 7% ВВП (фактично - утримання тарифів для всіх за рахунок бюджету), були частково замінені на адресну допомогу для соціально вразливих груп. Це знизило витрати до ~2% ВВП.

Схожа тенденція спостерігається і в податковій сфері: частка легального бізнесу повільно зростає завдяки цифровізації, міжнародному тиску, війні. Але корупція та “сірі” схеми все ще залишаються базовим елементом системи.

Поки що маємо два різні замкнені кола:

• в Австралії — довіра → податки → послуги → ще більша довіра;
• в Україні — недовіра → ухиляння → брак ресурсів → низька якість послуг → ще більша недовіра.

Ресурси самі по собі нічого не гарантують. Вирішальне – у здатності системи їх ефективно перетворити на результат. Тут Україна стабільно пасе задніх.

Австралія - це розвинена бюрократія з високим рівнем автономії й підзвітності. Ухвалення рішень базується на процедурах, а не на особистих домовленостях. Бюджетні кошти контролює низка незалежних структур: Рахункова палата, антикорупційні інститути, профспілки, громадський сектор. Ключовий елемент - невигідність корупції. Ризики значно перевищують вигоди.

В Україні - навпаки. Державна інституція часто функціонує не як сервісна структура, а як джерело доступу до ренти. Тобто до можливості вибірково розподіляти дозволи, ліцензії, підряди, кошти. Корупція не випадкова — вона вбудована в логіку системи. Саме через це український бюджет значно менш “перетворюваний”: одна гривня витрат дає менше ефекту, ніж в умовно такій самій структурі в Австралії.

Навіть реформи, які починаються з добрими намірами, часто перетворюються на інструменти дерибану. Приклади: медреформа з приватними клініками, які “оптимізують” обсяги наданих послуг; тендери, де виграє не найкращий, а “свій”; суди, які блокують санкції або скасовують рішення антикорупційних органів.

Це породжує ефект гальмування: навіть коли є політична воля і гроші - інституція часто не здатна реалізувати поставлену мету. І допоки система винагороджує зв’язки більше, ніж компетентність — ефективності не буде.

Насамкінець: австралійська мрія по-українськи

Давайте уявимо на хвилинку фантастичний сценарій. Прокидаєтеся ви десь у 2035 році у місті Дніпро або Львові. Вмикаєте новини, а там повідомляють: “Середня зарплата в Україні цього місяця сягнула еквіваленту $3 000. Всі отримують офіційно на банківські карти, податки сплачені, Пенсійний фонд навіть із профіцитом. В наступному місяці – знову $3 000, стабільно, без конвертів”. Ви виходите на вулицю – дороги рівнесенькі, як в Канберрі, лікарня навпроти будинку – новісінька, бере пацієнтів за електронним записом, без жодних “подяк у конвертах”. Школа у вашому районі – з ремонтом і сучасним обладнанням, вчителі там отримують гідну платню, тож за гроші вас ніхто не “просить допомогти”. Комунальні служби працюють як годинник: сміття вивозять вчасно, ліхтарі на вулицях горять, взимку тепло, влітку кондиціонери не вибивають світло.

Не віриться? І не буде віритись, аж доки  держава і громадяни не почнуть грати за одними правилами: коли ніхто не ховає доходи, зате і чиновник не ризикне красти – бо покарання невідворотне, та й сам він отримує добру зарплатню за чесну роботу, а взагалі – від того чиновника мало що залежить, бо все в цифрі, все у всіх на виду.

Чи будемо ми в такій Україні дивитися тих самих блогерів, що сьогодні смакують наші проблеми, заробляючи на нашій негативній емоції собі копієчку? Можливо, хіба що з ностальгії, щоб нагадати собі, як не треба. 🙂 Звісно, такий стрибок – не магія і не лише заслуга “дядів з Ради чи Кабміну”. Це залежить від кожного з нас: платити податки чи шукати, де схитрувати; вимагати справедливості чи миритися з “якось буде”; контролювати обраних нами посадовців чи «шепотітись» на фейсбучній кухні. Австралійська економічна модель ефективна не лише цифрами зарплат, а й рівнем суспільної відповідальності. Якщо українці зможуть бодай частково побудувати у себе подібну систему – з мінімізованою тінню, справедливими правилами гри і взаємною довірою – то середні зарплати у кілька тисяч доларів перестануть бути фантастикою. Тоді й порівнювати себе з австралійцями можна буде без жодного сарказму, а виключно з гордістю.

🧩 Закінчення:

Життя у будь якій «найкращій країні світу» здається безтурботним - але доти, доки дивишся на нього здалеку. Або ж — через камеру блогера, який уже давно не живе в Україні, але щиро співчуває нашій бідності із орендованої квартири за $2 500 на місяць.

Насправді ж у нас не така вже й погана стартова позиція.
Так, зарплати малі. Але власне житло — у більшості. Комуналка — доступна. Боргів — мінімум.
І що найголовніше — ми не приречені жити в цьому стані.

За підрахунками, лише виведення економіки з тіні, легалізація зарплат і прозорі правила гри могли б підняти ВВП України на 30–40% вже в середньостроковій перспективі.
Як свідчить досвід - лише за рахунок деофшоризації, сплати податків і обілення зарплат економіка виростає, навіть без зовнішніх вливань.

Отже, питання не в тому, де краще. Питання — коли ми зможемо зробити краще.

Джерела: Дані про середні доходи та вартість життя узято з аналітичних порталів LivingCost та CEIC livingcost.orglivingcost.org. Статистику структури витрат домогосподарств надано Держстатом України, UBN і Федеральним статистичним відомством Німеччини (Destatis) ubn.newsdestatis.dedestatis.de. Порівняння рівня тіньової економіки, довіри та корупції базується на даних Wikipedia, TheGlobalEconomy та Transparency International en.wikipedia.org theglobaleconomy.com livingcost.org. Відомості про частку приватних витрат на охорону здоров’я взято з досліджень Світового банку та Медичного журналу Австралії documents1.worldbank.org pmc.ncbi.nlm.nih.gov. Інформацію про субсидії йдеться з аналітичної статті Brookings Institution brookings.edu.