Про злободення в ретроспективі
Під час вивчення теми московсько-японських стосунків, зокрема в питаннях укладання мирних чи майже мирних угод, прийшла думка, що США по суті своїй ніколи не зраджують своїй перемовній тактиці. Про що мова?
Під час Ялтинської конференції 1945 року вступ СРСР у війну з Японією був погоджений союзниками за умови, у тому числі:
«2. Відновлення прав, що належали росії, порушених віроломним нападом Японії в 1904 році, а саме:
a) повернення Радянському Союзу південної частини о. Сахалін і всіх прилеглих до неї островів;…
3. Передачі Радянському Союзу Курильських островів».
Після капітуляції Японії першу скрипку у підготовці мирного договору природньо почали грати США. Проект договору американцями був написаний вже у 1946 році. Під час цього процесу значна увага приділялась вирішенню територіальних проблем.
Так, в.о. політичного радника в Японії Сіболдом 1 червня 1949 р. підкреслювалось, що Держдепартамент «продовжує вважати, що не може бути остаточного визначення японського територіального суверенітету у відсутності мирного договору і що у теперішній час існують важливі причини уникати прямого або непрямого висловлювання думки Сполучених Штатів з цього питання… США пильно вивчають питання підтримки японських претензій під час мирного врегулювання на групу Хабомаї, Шикотан, Кунашир і Ітуруп».
Чи були в такому випадку США непослідовними в контексті Ялтинських рішень? Навряд, якщо враховувати, що ця група островів починаючи від Сімодського російсько-японського мирного договору «про постійний мир і вічну дружбу» і аж до анексії її Радянським Союзом у 1945 році весь час перебувала у статусі безпосередньо японської території, не «спільної» чи «нерозділеної», як Сахалін, або Північна Курильська гряда, що її, періодами, то обмінювали, то повертали.
У тому ж 1949 році Клойс Х’юстон, відповідальний у справах в Японії інформує Держсекретаря, що у Японії є «серйозні засади претендувати на Курили і острови Хабомаї та Шикотан… В зв’язку з тим, що Хабомаї та Шикотан традиційно розглядались як група островів, що різниться від Курильського архіпелагу… Ми вважаємо, що найбільше задовільним і ефективним територіальним рішенням буде повернення Японії двох південних Курил – Ітурупа і Кунашира, а також островів Хабомаї та Шикотан».
Тобто США начебто обрали напрямок справді всеосяжного вирішення далекосхідної проблематики.
Посадовцями дипкорпусу США підкреслювалось напередодні Сан-Франциської конференції (все той же пан Сіболд, 1949 рік) що «Японія без сумніву висуне серйозні претензії на Ітуруп, Кунашир, Хабомаї та Шикотан… США повинні підтримати ці претензії та у договорі необхідно буде передбачити особливості цієї ситуації».
Але ж Ялтинськими угодами передбачена передача Курил, скажете ви? Ну…, поняття Курил ніякими договорами чітко не визначене, особливо якщо враховувати, що японці частину вищеназваних островів взагалі відносили до групи Хокайдо.
З цим погоджувались і американські юристи. Так асистент юридичного радника з політичних питань Сноу (зверніть увагу - достатньо об’єктивно) повідомляє спеціального помічника Держсекретаря Максвела Гамільтона, що
«єдиним невирішеним юридичним питання є визначення «Курильські острови»… Існує правова засада для того, щоб за Японією залишалися Хабомаї та Шикотан, але … не має міцних юридичних підстав для того, щоб стверджувати, що Кунашир і Ітуруп не є частиною Курильських островів».
Однак повернемось до Сан-Франциської конференції. Американці вирішили головну роботу зробити до її початку. Так долучений до підготовки відомий дипломат Джон Фостер Даллес спочатку їде до Японії для узгодження як принципових так і другорядних деталей мирного договору, потім продовжує турне до Австралії, Нової Зеландії, Філіппін, Бірми. Далі – Лондон, де США «зіграли в демократію», залучивши Велику Британію до розробки свого проєкту мирного договору.
Сумісний американо-англійський проект договору з’явився 3 травня 1951 р., у пункті № 4 якого зафіксовано наступне: «Японія поступається СРСР Курильськими островами і тією частиною південного Сахаліну та належними до нього островами, над якими Японія раніше мала суверенітет».
Але при цьому американські дипломати, на підставі наданих Британією мап, приходять до висновку:
«… острови Хабомаї належать Японії», тому «США вважають що Хабомаї історично не є частиною Курильських островів…, краще було б залишити питання про визначення Курильських островів на рішення Міжнародного Суду...».
Остаточна американо-британська позиція стосовно радянсько-японських територіальних питань виглядала так:
«Японія відмовляється від усіх прав, правозасад і претензій на Курильські острови та на частину Сахаліну з належними до неї островами, над якою Японія набула суверенітет внаслідок Портсмутського договору від 5 вересня 1905 року».
Що це значить? А це означає, що не зважаючи на всесвітнє турне американської дипломатії питання територій так і зависає у повітрі. Навіть при тому, що як можна побачити з наведених цитат, американські дипломати скотились від «Японія без сумніву висуне серйозні претензії на Ітуруп, Кунашир, Хабомаї та Шикотан» до «Японія відмовляється від усіх прав, правозасад і претензій на Курильські острови та на частину Сахаліну з належними до неї островами, над якою Японія набула суверенітет внаслідок Портсмутського договору від 5 вересня 1905 року».
В результаті, намагаючись слідувати тактиці «вся головна робота, пов’язана з договором, повинна бути завершена до відкриття конференції», США так і не погодили з СРСР остаточний варіант мирного договору, бо вочевидь не розраховували на поступки Сталіна, і зрештою поклались на волю випадку, а раптом..., якщо ж ні.., ну головне, що захід проведено, за участю 52 країн, з яких фінальні документи підписали 48. (Чим не саміт миру Зеленського?)
Натомість вже під час конференції японці зробили останню спробу внести все таки ясність щодо Південних Курил, оскільки
«південні Курили, які завжди були частиною наших володінь, не входять у Курили, що повинні бути відданими" На що Даллес"… вказав, що для цього необхідно було б знову почати обговорення тексту договору з усіма зацікавленими країнами, а це затягне конференцію… Тому він попросив нас відмовитись від нашої вимоги, а замість цього викласти нашу точку зору… в промові з прийняття умов мирного договору, що ми й зробили» (Зі спогадів прем’єр-міністра Японії того часу Йосіди Сігеру).
Тільки вслухайтесь в інтонацію відповіді – ну що ви все про ті дрібниці, якісь острови, це ж бо затягне конференцію, давайте підписуйте, ну добре, можете приписку зробити знизу… Як це можна назвати?

Сьогодні ми можемо спостерігати щось схоже – оті всі бла-бла-бла про необхідність досягнення миру, і лякання жорстким ставленням до противників цієї позиції, відмову від встановлення істини (всі, мовляв винні), від дискусій з усіма учасниками, віддання переваги двостороннім переговорам (чи договорнячкам?) з кожною країною окремо і формування певних переговорних позицій без врахування точки зору однієї з сторін.

Якої? Хто стане сьогоднішньою Японією? Які проблеми залишать США наступним поколінням?
До речі 21 січня 2019 року прем’єр-міністр Японії Шіндзо Абе повідомив, що Японія готова укласти мирну угоду, якщо Росія поверне їй принаймні Шикотан і Хабомаї, проте для Москви навіть такі поступки є неприйнятними. Російське керівництво аргументує непохитність своєї позиції тим, що
Південні Курильські острови становлять предмет національної гордості.

Тим часом на Курилах, на площі 10,5 тис. кв. км. проживає 20 тис. осіб. Водночас у регіоні вкрай погане становище з доступом до Інтернету і мобільного зв'язку і є аж 13 км асфальтованих доріг. Уряд РФ планував розвивати на островах туризм, однак через відсутність інфраструктури ці плани так і не було здійснено.
