Далекі далі

Я покинув родинну хатину,
Я пішов від себе назавжди.
Я полинув в невідомі далі,
Та не зміг я від тебе піти.

І тепер я дивлюся на гори,
На затоки в вечірнім прузі.
На мене осідають тумани,
Мою душу торса в глибині.

І шляхом я бреду невідомим,
Де його обливають дощі,
Та чомусь ті невідомі далі
Не дають мені спокій в душі.

Я в не силах себе зрозуміти,
Я йду, то, напевно, живу…
І на цю захмарену гору
Я ще неодмінно взійду.

Поверну свої очі до сонця,
Попрошу озорити мене,
Мою душу осяяти хвилею,
Що в пориві таке вогняне.

І тоді в мені щось так заграє,
Зацвіте в моїм серці весна.
І покликаний палким бажанням,
Припаду до тебе на життя...

Олег Магденко,далеко від дому 16.09.2023

Та приємна мить

Легенький вітерець віяв вечірньою прохолодою, немов нагадував про наближення свята осінньої пори. Я протягом ночі у норвезькому центрі Варшави чекав на ранковий потяг до Гданська, щоб потрапити на літак до Бергана.
Там з подібною оказією перебувала приємна панянка в очікуванні літака на Мадрид. Ми з нею пили каву, мило розмовляли про все на світі. Ми відчували легку приємність один від одного... Вона люб'язно супроводила мене на потяг і зникла назавжди у потемних вокзальних проходах...
Я без перешкод прибув до Бергена, і втомлений посилився у галасливому готелі з видом на береги Арна…
Згодом на мене нахлинули зворушливі спогади з певним сумом про цю перебіжну зустріч. І навздогін я послав їй прощального вірша, рядки якого промайнули через мене у цю мить:

Часто літаки летять на північ,
Інколи вони летять на схід,
Твій літак спрямован не на захід,
Бо в південний край його політ.

Спалахнуло небо ярким світлом,
Як туди піднялась дівчина краса,
Променями сонце посміхнулось,
Й радісно співають небеса.

І вітає край тебе мадридський,
Де у спокою тепер душа твоя.
Я тобі флюїди посилаю
Свіжого повітря від Арна.

Хай здійснять всі твої задуми,
І Господь тебе благословить.
Твоя зірка в небі заблискає,
Птаху щастя навіки вловить…

Олег Магденко, Straume. 2024р.