#поезія
Усі ми існуєм для чогось.
Для чого існуєш ти?
Щоб говорити з Богом
Щоб спалювати мости,
Щоб обіймати вічність,
Дивлячись у вікно,
Вити вночі на місяць,
Робити за кроком крок,
Тікати і повертатись,
Боятись і йти вперед,
Чи випадково статись,
Десь там, де це дійсно треба,
Там, де зійдуться разом
Сотні земних стежок,
І раптом складеться пазл,
І усміхнеться Бог.

02.08.2025
Іра Спірідонова

Від авторки:
"П. С. Віра і релігія це для мене про різне, перша мені ближча, набагато.
Цього року на "Країні мрій" практично в кожного з виступаючих поетів був вірш про Бога, вірш-діалог, вірш-молитва, вірш-запитання. Можливо бо часи такі..
Я от зараз подумала, що кожен з тих хто вірить, вірить в свого особистого унікального Бога, і ті хто не вірять, не вірять теж в якогось свого."

Жадан і Собаки — Вона сама сюди прийшла: пісня, яка вривається, як грім серед ясного неба ⚡

Цей трек — як нічна зустріч, якої ти не чекав, але яка змінює все 🌃.
"Вона сама сюди прийшла" — це не просто пісня про жінку. Це історія про хаос, що приходить без попередження, про магнітну силу, яку не можна зупинити, і про бажання, яке важко вгамувати 🔥.

Слова Жадана — як завжди точні, рвані, чесні. Тут немає прикрас, зате є пульс вулиці, запах алкоголю, биття серця, яке пришвидшується від її погляду ❤️.
А «Собаки» вмикають режим рок-н-рольного буревію: саксофон, гітари, барабани — усе рухається, як вона.

Це пісня про тих, хто приходить у твоє життя раптово і не питає дозволу. І навіть коли зникає — залишає після себе шум, спогади й бажання ще раз її побачити 🎧.

Вона сама прийшла. І більше нічого не буде, як раніше.

#ЖаданіСобаки #УкраїнськийРок #УкраїнськаМузика #Коло_Музики

#поезія
Я Вас ні в чому не виню.
Не дорікатиму, тим більше.
В любові випивши вогню,
Я Вам сповІда‌юсь у вірші.
Вже задихаючись в золі,
У Вашу ди‌влячись адресу,
(Колись так, ма‌буть, королі
Писали сповіді принцесам),
Насмілюсь доторкнутись лиш
До Вашого ім’я святого,
І відшумлю тим, як комиш,
На мить втішаючись від то‌го...

Напевно так мені здалось,
Напевно так я сам придумав,
Що поміж нас зродилось щось,
Що стало нині диким сумом.
Ні. Я Вас ні в чому не виню.
Так навіть думати не смію.
Коли випалюють стерню –
Лишають у думка‌х надію.
Чи про кохання маю річ?..
Собі я більше не дозволю,
Щоб навіть від любові свіч
Завдати Вам хоч краплю болю.
Хіба благатиму, як спас,
Як вірний крок благої дії,
Лишень пробачення у Вас
За все, що вдіяв. І не вдію.
А ще два слова про вогні,
Що так печуть безвольне тіло:
Коли б дозволили мені,
Я й далі йшов би з Вами сміло.
Куди завгодно. Втім... Але ж…
Вам тет-а-тет зізнатись мушу –
Якби у тім котлі пожеж
Не опалив би Вами душу…

Вже не молю для ран дощу,
За Вашим гинучи порогом, –
У Вас я дозволу прошу
За Вашу честь молитись Богу.
Щоб Вам триматись тих висот,
В яких і сам я міг літати,
І в них прожити літ п’ятсот,
Не знаючи про біль утрати.
А я радітиму за Вас.
І, в попіл спалений вогнями,
Шептатиму в останній час,
Що був щасливим поруч з Вами…

Коли ж і тінь моя майне
У той далекий тихий вирій –
Згадайте й Ви… колись… мене...
Хоча б за те, що був я щирий…

Василь Ковтун