• Чай Натураліс лише для натуралів? Саме так вирішив запорізький підприємець і відмовив двом геям.
    Чай Натураліс лише для натуралів? Саме так вирішив запорізький підприємець і відмовив двом геям.
    PRESS.ZP.UA
    «Лише для обраних»: у Запоріжжі не продали чай Naturalis двом геям
    Продавець чайного магазину виявив крайню форму гомофобії, проганяючи двох хлопців.
    146переглядів
  • Життя Людмили Янукович: елітний будинок та бізнес у Криму

    Колишня перша леді України Людмила Янукович майже 10 років не з’являється на публіці.

    "Телеграф" дізнався, де вона зараз живе, як виглядає та чим займається. Від елітного “чайного будиночку” у Криму до бізнесу у Севастополі — у цьому відео показуємо життя Людмили Янукович після втечі її чоловіка Віктора Януковича.
    Життя Людмили Янукович: елітний будинок та бізнес у Криму Колишня перша леді України Людмила Янукович майже 10 років не з’являється на публіці. "Телеграф" дізнався, де вона зараз живе, як виглядає та чим займається. Від елітного “чайного будиночку” у Криму до бізнесу у Севастополі — у цьому відео показуємо життя Людмили Янукович після втечі її чоловіка Віктора Януковича.
    193переглядів 3Відтворень
  • П У С Т Е Л Я
    До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі.
    Реальність виявилася іншою.
    Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо.
    І найгірше — там майже нічого не було.
    Ні дерев. Ні річок. Ні тіні.
    Лише вітер і безкінечний пісок.

    Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце.
    Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку.
    — Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він.
    Я витер піт із чола.
    — А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема.
    Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів.
    — Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба.
    Я тоді лише фиркнув.
    Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають.

    Удень спека стала нестерпною.
    Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався.
    І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим.
    Він дивився навколо так, ніби бачив сад.
    Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував.

    Увечері ми зупинилися серед барханів.
    Небо над пустелею вночі було страшенно великим.
    Не красивим. Саме великим.
    Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою.
    Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай.
    — Ти все ще не бачиш, — сказав він.
    — Чого?
    Він обвів рукою темряву навколо.
    — Життя.
    Я засміявся.
    — Тут?
    — Саме тут.
    Він налив мені чаю.
    — Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого.
    Я слухав мовчки.
    Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд.
    — І що в цьому красивого? — запитав я.
    Салім довго дивився на зорі.
    — Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його.

    Тієї ночі я майже не спав.
    Лежав на холодному піску й дивився в небо.
    Без телефону. Без новин. Без міського шуму.
    І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому.
    Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути.
    У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми.
    А тут тікати було нікуди.
    Пустеля залишила мене наодинці із собою.

    Наступного дня ми рушили далі.
    І щось почало змінюватися.
    Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем.
    Пустеля не стала іншою.
    І я не став романтиком.
    Просто всередині мене щось стихло.

    Увечері Салім знову налив чай.
    — Тепер бачиш? — запитав він.
    Я подивився навколо.
    Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь.
    І дивний спокій, якого я не відчував роками.
    Я усміхнувся.
    — Тепер трохи бачу.
    Старий кивнув.
    — Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить.

    Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля.
    А порожня людина.
    П У С Т Е Л Я До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі. Реальність виявилася іншою. Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо. І найгірше — там майже нічого не було. Ні дерев. Ні річок. Ні тіні. Лише вітер і безкінечний пісок. Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце. Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку. — Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він. Я витер піт із чола. — А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема. Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів. — Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба. Я тоді лише фиркнув. Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають. Удень спека стала нестерпною. Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався. І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим. Він дивився навколо так, ніби бачив сад. Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував. Увечері ми зупинилися серед барханів. Небо над пустелею вночі було страшенно великим. Не красивим. Саме великим. Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою. Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай. — Ти все ще не бачиш, — сказав він. — Чого? Він обвів рукою темряву навколо. — Життя. Я засміявся. — Тут? — Саме тут. Він налив мені чаю. — Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого. Я слухав мовчки. Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд. — І що в цьому красивого? — запитав я. Салім довго дивився на зорі. — Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його. Тієї ночі я майже не спав. Лежав на холодному піску й дивився в небо. Без телефону. Без новин. Без міського шуму. І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому. Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути. У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми. А тут тікати було нікуди. Пустеля залишила мене наодинці із собою. Наступного дня ми рушили далі. І щось почало змінюватися. Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем. Пустеля не стала іншою. І я не став романтиком. Просто всередині мене щось стихло. Увечері Салім знову налив чай. — Тепер бачиш? — запитав він. Я подивився навколо. Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь. І дивний спокій, якого я не відчував роками. Я усміхнувся. — Тепер трохи бачу. Старий кивнув. — Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить. Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля. А порожня людина.
    2
    968переглядів
  • Бувають такі дні…
    Коли ще очі не розплюшила до пуття, а тебе вже все дратує…
    Й всі…

    Пательня на плиті,
    цукор в цукорниці,
    яйця в курячому сараї,
    показники на придворному градуснику,
    новини в телефоні,
    собака Цуцилія, яка цілеспрямовано стрибає під ноги,
    ноги, які хочеться пересувати руками, бо самі вони пересуватися відмовляються,
    табун котів, де кожному індивідуально тре відчинити й зачинити двері, разів по десять за годину на один писок…

    Та взагалі, все довкілля дратує!!!

    Натіліпала тісто на якусь махмурню з мізюном…
    Ірина Олександрова фаршу накрутила…
    Посуду назбиралося - гора!!!

    Мию й пссссешу!!!
    Псссссешу, плююся, як той чайник, що кипить, й мию!!!

    Й якого біса, скажіть мені будь ласочка?…

    Вдихую-видихую повііііііільно, разів десять поспіль…
    Чорна завіса перед очами починає кудись діватися.
    Акумульована агресія йде за нею слідом.

    Тю?
    Чи я дурна?
    Я у власній й теплій хаті, яка в мене є.
    Під цілим дахом, який в мене є.
    В своїй мийці, яка в мене є.
    Гарячою водичкою, яка в мене є.
    Мию дофігіща посуду, який в мене є, й складові від мʼясорубки, яка в мене є!
    Й мʼясо є, щоб його крутити!
    Й все, що тре для того пирога, який вже в духовці, також є!
    Й духовка ж є!!!
    Й газ в ній!!

    То на яку холеру я злюся???

    Ййййййй попустило…
    Бувають такі дні… Коли ще очі не розплюшила до пуття, а тебе вже все дратує… Й всі… Пательня на плиті, цукор в цукорниці, яйця в курячому сараї, показники на придворному градуснику, новини в телефоні, собака Цуцилія, яка цілеспрямовано стрибає під ноги, ноги, які хочеться пересувати руками, бо самі вони пересуватися відмовляються, табун котів, де кожному індивідуально тре відчинити й зачинити двері, разів по десять за годину на один писок… Та взагалі, все довкілля дратує!!! Натіліпала тісто на якусь махмурню з мізюном… Ірина Олександрова фаршу накрутила… Посуду назбиралося - гора!!! Мию й пссссешу!!! Псссссешу, плююся, як той чайник, що кипить, й мию!!! Й якого біса, скажіть мені будь ласочка?… Вдихую-видихую повііііііільно, разів десять поспіль… Чорна завіса перед очами починає кудись діватися. Акумульована агресія йде за нею слідом. Тю? Чи я дурна? Я у власній й теплій хаті, яка в мене є. Під цілим дахом, який в мене є. В своїй мийці, яка в мене є. Гарячою водичкою, яка в мене є. Мию дофігіща посуду, який в мене є, й складові від мʼясорубки, яка в мене є! Й мʼясо є, щоб його крутити! Й все, що тре для того пирога, який вже в духовці, також є! Й духовка ж є!!! Й газ в ній!! То на яку холеру я злюся??? Ййййййй попустило…
    308переглядів
  • 🏴 Навалу чайок сталася наприкінці матчу австралійського чемпіонату — футболісти «Ньюкасл Джетс» готувалися виконати стандарт, як раптом їх оточила зграя птахів

    📹 ALeagueMen
    🏴 Навалу чайок сталася наприкінці матчу австралійського чемпіонату — футболісти «Ньюкасл Джетс» готувалися виконати стандарт, як раптом їх оточила зграя птахів 📹 ALeagueMen
    149переглядів 0Відтворень
  • Життя таке…

    Все поруч…
    Паралельно та перпендикулярно. Або взагалі, діагонально…

    Радощі й сум.
    Любов й ненавість.
    Бажання спокою та існування в вигляді кришечки чайника, що давно вже кипить…

    Ірина Олександрова традиційно найголовна по кухні.
    Донечка побігла у церкву.
    Синочок щось прихворів. Намагається вмовити свою температуру тримати себе в руках?
    Мене колежанка доправила на цвинтар та назад…

    Тюльпанів матусі й донецькому дядьку Сашку я нарізала.
    Травичку на могилках посапала.
    Квіточки посіяла. Чорнобривці, майори, космеї, волошки.

    Їхали, тривога вже давно була оголошена?
    Тіііііільки в позу Хаймерсу стала з маленькою сапочкою над матусіною могилкою, йййййааааак дасть ППО десь гатити!!!
    Й бляшанка добросусідська гидотно дзилинчить???

    Продовжую сапкою махати, з небіжчиками своїми спілкуватися, та розмірковую?
    Чи бігти до посадки, між деревами ховатися?…
    Чи прям тут, між могилами влягатися?…

    Та пронесло…

    Поки колежанку чекала, ледве взаміж не вийшла?:)
    Підійшов до мене знайомитися такий собі пес!:)
    Приязний?:) Доброзичливий цілком?:)
    Штани мої нюхав, руки лизькав?
    Я вибачалася, що пригостити його мені нема чим?
    Бо ті обовʼязкові смаколики, що на цвинтар несуть, діти вже забрали!

    Відволіклася на свою цигарку й розумію, що на мені вже намагаються одружитися!:)
    Тю?:)
    Потвора мала!:)
    - Раз жерти нічого не даєш, може ж в тебе є щось інше мені запропонувати?:)

    Нагнала його!:)
    Хвилин пʼять його не було, дивлюся, він вже з чиєїсь могилки щось вкрав!:)

    Аж коли додому повернулася, відбій тривоги пролунав…
    Ссссссцкйбнблдгсня…
    Життя таке… Все поруч… Паралельно та перпендикулярно. Або взагалі, діагонально… Радощі й сум. Любов й ненавість. Бажання спокою та існування в вигляді кришечки чайника, що давно вже кипить… Ірина Олександрова традиційно найголовна по кухні. Донечка побігла у церкву. Синочок щось прихворів. Намагається вмовити свою температуру тримати себе в руках? Мене колежанка доправила на цвинтар та назад… Тюльпанів матусі й донецькому дядьку Сашку я нарізала. Травичку на могилках посапала. Квіточки посіяла. Чорнобривці, майори, космеї, волошки. Їхали, тривога вже давно була оголошена? Тіііііільки в позу Хаймерсу стала з маленькою сапочкою над матусіною могилкою, йййййааааак дасть ППО десь гатити!!! Й бляшанка добросусідська гидотно дзилинчить??? Продовжую сапкою махати, з небіжчиками своїми спілкуватися, та розмірковую? Чи бігти до посадки, між деревами ховатися?… Чи прям тут, між могилами влягатися?… Та пронесло… Поки колежанку чекала, ледве взаміж не вийшла?:) Підійшов до мене знайомитися такий собі пес!:) Приязний?:) Доброзичливий цілком?:) Штани мої нюхав, руки лизькав? Я вибачалася, що пригостити його мені нема чим? Бо ті обовʼязкові смаколики, що на цвинтар несуть, діти вже забрали! Відволіклася на свою цигарку й розумію, що на мені вже намагаються одружитися!:) Тю?:) Потвора мала!:) - Раз жерти нічого не даєш, може ж в тебе є щось інше мені запропонувати?:) Нагнала його!:) Хвилин пʼять його не було, дивлюся, він вже з чиєїсь могилки щось вкрав!:) Аж коли додому повернулася, відбій тривоги пролунав… Ссссссцкйбнблдгсня…
    416переглядів
  • Зустріч із Самотністю

    Самотність — це щось на кшталт незваного гостя. Того самого, який приходить без попередження, сідає на диван, з’їдає твоє печиво і ще й мовчить так виразно, що хочеться ввімкнути телевізор, радіо і сусідський перфоратор одночасно.

    Пам’ятаю свій перший “серйозний” вечір наодинці.

    — Ну що, — сказав я сам собі, зачиняючи двері, — сьогодні ми з тобою проведемо час разом.

    — “Ми”? — відгукнувся внутрішній голос. — Ти серйозно зараз множину вживаєш?

    — Не придирайся, — відповів я. — Просто… буде нормально.

    Через десять хвилин я вже ходив по квартирі, як детектив без справи. Відкрив холодильник.

    — Може, ти хочеш їсти? — запитав я себе.

    — Ти питав це п’ять хвилин тому.

    — Ну а раптом відповідь змінилась.

    Холодильник мовчав. Я теж.

    І ось у цей момент я вперше відчув: самотність не кричить. Вона дивиться. Спокійно так, уважно. Наче каже: “Ну що, поговоримо?”

    — А про що з тобою говорити? — буркнув я.

    — Про тебе, — відповіла вона. — Ти ж у себе є?

    — Є… здається.

    Спочатку було дивно. Мій мозок, звиклий до постійного шуму, почав панікувати:

    — Увага! Тиша! Повторюю: тиша! Вжити заходів!

    Я включив музику.

    — Не хитруй, — сказала самотність. — Я все одно тут.

    Я вимкнув.

    — Добре, — зітхнув я. — І що ти від мене хочеш?

    — Нічого, — відповіла вона. — Просто будь.

    Це “просто будь” звучало підозріло. Як інструкція без інструкції.

    Я сів. Потім встав. Потім знову сів.

    — Я не вмію просто бути, — чесно зізнався я.

    — А ти спробуй, — сказала самотність. — Без ролей. Без глядачів. Без аплодисментів.

    І тут почалося найцікавіше.

    Виявилось, що без глядачів я трохи інший. Менше герой, більше… я. Я почав згадувати речі, які давно відклав “на потім”. Думки повилазили, як коти з підвалу після дощу.

    — Слухай, — сказав я сам собі, — а чого ти насправді хочеш?

    — Від життя чи зараз? — уточнив внутрішній голос.

    — Почнемо з простого.

    — Чаю, — відповів я.

    — Ну хоч щось конкретне.

    Я зробив чай. Сів біля вікна.

    І раптом — без жодного попередження — стало… добре.

    Не “вау, я на вершині світу”, а тихо добре. Як коли знаходиш у кишені гроші, про які забув. Або коли батарея телефону раптом не розряджається на 3%.

    — Це що зараз було? — запитав я.

    — Це ти, — відповіла самотність. — Без зайвого.

    — І що, так можна було?

    — Завжди можна було. Просто ти тікав.

    Я замислився.

    — Виходить, ти не ворог?

    — Я взагалі-то нею ніколи і не була, — трохи образилась самотність. — Це ти мене так назвав.

    — Ну вибач, — сказав я. — Просто ти приходиш без попередження.

    — А ти спробуй сам мене запросити, — відповіла вона.

    Це прозвучало як виклик.

    Наступного дня я спеціально не написав нікому першим. Не включив нічого зайвого. Просто залишився наодинці.

    — Ну що, — сказав я, — приходь.

    — Я вже тут, — відповіла самотність.

    І цього разу вона не була незручною. Вона була… затишною. Як старий светр, який трохи дивний, але найтепліший.

    — Знаєш, — сказав я, — з тобою навіть не нудно.

    — А я і не для нудьги, — відповіла вона. — Я для розмови, яку ти уникав.

    — І для чаю?

    — І для чаю теж.

    Я засміявся.

    І тоді до мене дійшло: вміти приймати самотність — це не про те, щоб героїчно страждати в тиші, дивлячись у стелю, як у драматичному фільмі. Це про те, щоб раптом виявити: ти сам собі цілком нормальна компанія.

    — Слухай, — сказав я, — а якщо я звикну до тебе, я не стану дивним?

    — Ти вже дивний, — чесно відповіла самотність. — Просто тепер тобі з цим комфортно.

    — Справедливо.

    І знаєш що? У цьому є якийсь особливий кайф. Коли ти не залежиш від того, чи є поруч хтось, щоб почуватися добре. Коли тиша не лякає, а запрошує. Коли вечір наодинці — це не “ой, знову нікого нема”, а “о, нарешті час для себе”.

    — То ти дар? — запитав я наостанок.

    Самотність трохи помовчала, ніби роблячи паузу для ефекту.

    — Я інструмент, — сказала вона. — Але в правильних руках — так, дар.

    Я кивнув.

    — Ну що ж, — сказав я, піднімаючи чашку чаю, — тоді давай працювати разом.

    — Давай, — усміхнулась тиша.
    Зустріч із Самотністю Самотність — це щось на кшталт незваного гостя. Того самого, який приходить без попередження, сідає на диван, з’їдає твоє печиво і ще й мовчить так виразно, що хочеться ввімкнути телевізор, радіо і сусідський перфоратор одночасно. Пам’ятаю свій перший “серйозний” вечір наодинці. — Ну що, — сказав я сам собі, зачиняючи двері, — сьогодні ми з тобою проведемо час разом. — “Ми”? — відгукнувся внутрішній голос. — Ти серйозно зараз множину вживаєш? — Не придирайся, — відповів я. — Просто… буде нормально. Через десять хвилин я вже ходив по квартирі, як детектив без справи. Відкрив холодильник. — Може, ти хочеш їсти? — запитав я себе. — Ти питав це п’ять хвилин тому. — Ну а раптом відповідь змінилась. Холодильник мовчав. Я теж. І ось у цей момент я вперше відчув: самотність не кричить. Вона дивиться. Спокійно так, уважно. Наче каже: “Ну що, поговоримо?” — А про що з тобою говорити? — буркнув я. — Про тебе, — відповіла вона. — Ти ж у себе є? — Є… здається. Спочатку було дивно. Мій мозок, звиклий до постійного шуму, почав панікувати: — Увага! Тиша! Повторюю: тиша! Вжити заходів! Я включив музику. — Не хитруй, — сказала самотність. — Я все одно тут. Я вимкнув. — Добре, — зітхнув я. — І що ти від мене хочеш? — Нічого, — відповіла вона. — Просто будь. Це “просто будь” звучало підозріло. Як інструкція без інструкції. Я сів. Потім встав. Потім знову сів. — Я не вмію просто бути, — чесно зізнався я. — А ти спробуй, — сказала самотність. — Без ролей. Без глядачів. Без аплодисментів. І тут почалося найцікавіше. Виявилось, що без глядачів я трохи інший. Менше герой, більше… я. Я почав згадувати речі, які давно відклав “на потім”. Думки повилазили, як коти з підвалу після дощу. — Слухай, — сказав я сам собі, — а чого ти насправді хочеш? — Від життя чи зараз? — уточнив внутрішній голос. — Почнемо з простого. — Чаю, — відповів я. — Ну хоч щось конкретне. Я зробив чай. Сів біля вікна. І раптом — без жодного попередження — стало… добре. Не “вау, я на вершині світу”, а тихо добре. Як коли знаходиш у кишені гроші, про які забув. Або коли батарея телефону раптом не розряджається на 3%. — Це що зараз було? — запитав я. — Це ти, — відповіла самотність. — Без зайвого. — І що, так можна було? — Завжди можна було. Просто ти тікав. Я замислився. — Виходить, ти не ворог? — Я взагалі-то нею ніколи і не була, — трохи образилась самотність. — Це ти мене так назвав. — Ну вибач, — сказав я. — Просто ти приходиш без попередження. — А ти спробуй сам мене запросити, — відповіла вона. Це прозвучало як виклик. Наступного дня я спеціально не написав нікому першим. Не включив нічого зайвого. Просто залишився наодинці. — Ну що, — сказав я, — приходь. — Я вже тут, — відповіла самотність. І цього разу вона не була незручною. Вона була… затишною. Як старий светр, який трохи дивний, але найтепліший. — Знаєш, — сказав я, — з тобою навіть не нудно. — А я і не для нудьги, — відповіла вона. — Я для розмови, яку ти уникав. — І для чаю? — І для чаю теж. Я засміявся. І тоді до мене дійшло: вміти приймати самотність — це не про те, щоб героїчно страждати в тиші, дивлячись у стелю, як у драматичному фільмі. Це про те, щоб раптом виявити: ти сам собі цілком нормальна компанія. — Слухай, — сказав я, — а якщо я звикну до тебе, я не стану дивним? — Ти вже дивний, — чесно відповіла самотність. — Просто тепер тобі з цим комфортно. — Справедливо. І знаєш що? У цьому є якийсь особливий кайф. Коли ти не залежиш від того, чи є поруч хтось, щоб почуватися добре. Коли тиша не лякає, а запрошує. Коли вечір наодинці — це не “ой, знову нікого нема”, а “о, нарешті час для себе”. — То ти дар? — запитав я наостанок. Самотність трохи помовчала, ніби роблячи паузу для ефекту. — Я інструмент, — сказала вона. — Але в правильних руках — так, дар. Я кивнув. — Ну що ж, — сказав я, піднімаючи чашку чаю, — тоді давай працювати разом. — Давай, — усміхнулась тиша.
    2
    1Kпереглядів
  • ❗️білорусь готує військову інфраструктуру для техніки та особового складу буквально на кордоні з Житомирською, Київською та Чернігівською областями – монітори.
    Напрямки та об'єкти військової інфраструктури, які останнім часом зміцнює РБ:
    • Нова застава Свєча (Наровлянський район) – будується нова прикордонна застава за 860 (!) м від села Свєча (що розташоване впритул до кордону України).
    • У Гомельській області на території колишнього табору «Чайка» триває будівництво нового військового містечка за 40 км від кордону з Україною.
    • В січні розпочалась активна фаза розбудови великого полігону біля станції Якимівка (Речицький район).
    Інша інфраструктура:
    • Білоруси активно зводять дамби та насипи (наприклад, «Східний обхід»), зокрема для переміщення техніки в районах Якубівка та Ченки. 
    • Також лукашенко планує збудувати прикордонну заставу в селі Карпівка (Лоївський район). 

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    ❗️білорусь готує військову інфраструктуру для техніки та особового складу буквально на кордоні з Житомирською, Київською та Чернігівською областями – монітори. Напрямки та об'єкти військової інфраструктури, які останнім часом зміцнює РБ: • Нова застава Свєча (Наровлянський район) – будується нова прикордонна застава за 860 (!) м від села Свєча (що розташоване впритул до кордону України). • У Гомельській області на території колишнього табору «Чайка» триває будівництво нового військового містечка за 40 км від кордону з Україною. • В січні розпочалась активна фаза розбудови великого полігону біля станції Якимівка (Речицький район). Інша інфраструктура: • Білоруси активно зводять дамби та насипи (наприклад, «Східний обхід»), зокрема для переміщення техніки в районах Якубівка та Ченки.  • Також лукашенко планує збудувати прикордонну заставу в селі Карпівка (Лоївський район).  https://t.me/Ukraineaboveallelse
    144переглядів
  • Не від великого розуму: двоє підлітків вирішили покурити чай, бо на цигарки не було ні грошей, ні можливості, щоб їх дістати 🚬
    Не від великого розуму: двоє підлітків вирішили покурити чай, бо на цигарки не було ні грошей, ні можливості, щоб їх дістати 🚬
    PRESS.ZP.UA
    Двоє запорізьких підлітків викурили чай
    Як «корисні поради» від популярних блогерів з інтернету ледь не забрали життя двох неповнолітніх хлопців.
    242переглядів
  • Я ждал тебя 28 бутылок виски,
    17 заказанных пицц,
    706 кругов проиграли диски
    В ожидании взмаха твоих ресниц.
    Я ждал тебя 160 пересадок, 3305 сигарет,
    Я 207 раз вымыл чайный осадок. И даже сходил на балет.
    Практически 2 путешествия в Вену,
    3 тюбика пасты, 25 книг,
    17 пустых восхождений на сцену:
    Я ждал тебя так, что от жизни отвык.
    И вот твоя тень на истертом пороге,
    Твоё отражение в море зеркал…
    Сказала — «Прости, я забылась в дороге.»
    И улыбнувшись спросила — «Ты ждал?»

    © Александр Гусев
    Я ждал тебя 28 бутылок виски, 17 заказанных пицц, 706 кругов проиграли диски В ожидании взмаха твоих ресниц. Я ждал тебя 160 пересадок, 3305 сигарет, Я 207 раз вымыл чайный осадок. И даже сходил на балет. Практически 2 путешествия в Вену, 3 тюбика пасты, 25 книг, 17 пустых восхождений на сцену: Я ждал тебя так, что от жизни отвык. И вот твоя тень на истертом пороге, Твоё отражение в море зеркал… Сказала — «Прости, я забылась в дороге.» И улыбнувшись спросила — «Ты ждал?» © Александр Гусев
    334переглядів
Більше результатів