Він прославився у світовій пресі як виконавець атентату у Львові проти галицького намісника Анджея Потоцького, на знак помсти за кривди, заподіяні українцям.
12 квітня 1908 року у Львові, 20-річний студент Мирослав пішов до будинку намісництва – теперішньої будівлі Львівської облдержадміністрації , і застрелив намісника імператора Австро-Угорщини – графа Анджея Потоцького.
Цього дня граф саме проводив аудієнцію у робочому кабінеті. Близько першої години дня до кабінету увійшов студент філософії Львівського університету Мирослав Січинський. Він дістав пістолет та здійснив чотири постріли.
Своїй жертві Січинській предметно пояснив, що поліція не має права колоти багнетами беззбройних селян. Він заявив, що вчиняє атентат за кривди українського народу, зокрема, за вбивство Марка Каганця та фальсифікацію виборів до австрійського парламенту.
«Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!»— вигукнув Січинський.
Перша куля потрапила в ліве вухо намісника та зачепила мозок. Наступні кулі пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече.
Січинський не робив спроб утекти. Він сів у передпокої та чекав прибуття поліції.
У дорозі поліцейські намовляли Січинського удати неврівноваженого. Мовляв, так вдасться уникнути смертної кари. Той лишень відмахувався. О четвертій дня над будинками магістрату й намісництва підняли чорні стяги. Відповідальності за цей акт не взяла на себе жодна політична організація. Однак вчинок Січинського схвально оцінили радикальні українські партії.
Натомість духовенство і митрополит Андрей Шептицький засудили вчинок студента та назвали його терористичним актом.
Якнайрішучіше підтримали Січинського селяни. По селах навіть співали: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!». На честь Мирослава Січинського навіть почали називати дітей.
Однак вчинок Мирослава Січинського спричинив і негативні наслідки - хвиля антиукраїнських погромів прокотилася Галичиною. Зразу після вбивства біля пам’ятника Адамові Міцкевичу зібралася велика демонстрація польського населення Львова. Після виступів натовп узявся бити шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів. Розмовляти українською на вулицях було небезпечно.
Атентат Січинського став точкою відліку для появи нової України – воюючої України народницького соціалізму (Січинський був переконаним соціалістом-народником), яка зійшлася у смертельному двобої зі світом графів, намісників та статусних політиків.
За вбивство намісника Січинський засуджений до смертної кари. Однак через міжнародний резонанс цісар замінив покарання на 20-річне ув'язнення.
Молоді радикали-драгоманівці у 1911 році (зокрема Дмитро Вітовський, у 1918-му – керівник Листопадового чину), організовували його втечу з в’язниці. Січинський виїхав до Норвегії, згодом – до Швеції, а звідти – до США.
Проживаючи в США, після Другої світової війни він очолював американські організації дружби з СРСР. Тричі приїжджав в УРСР, двічі — до Львова. Тут його приймали на рівні Львівського обкому КПРС. Деякі дослідники навіть припускають, що М. Січинський працював на низку спецслужб.
До кінця життя він не шкодував про свій вчинок, вважав його виправданим і справедливим. Помер Мирослав Січинський в еміграції, в США в 1979 році.
Мирослав Січинський народився 11 жовтня 1887 році в селі Чернихівці неподалік Збаража (нині Тернопільщина) в родині священика. Після навчання в Коломийській і Перемишльській гімназіях вступив на правничий факультет Віденського університету. Згодом продовжує навчання у Львівському університеті. У 1907 р. він був серед майже сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок. Вимагали, щоб посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували. Але ті пригрозили голодуванням, і за чотири дні їх відпустили.
Того ж року відбувалися вибори до Віденського парламенту. У селі Горуцьк Дрогобицького повіту було вбито п’ятьох селян-українців, які протестували проти масових фальсифікацій на користь поляків. У лютому наступного року знову фальсифікації — тепер на виборах до Галицького крайового сейму. У селі Коропець на очах матері й сестри офіцери багнетами закололи кандидата до сейму, селянина, 27-річного Марка Каганця.
Більшу частину населення Галичини становили українці. Проте влада у провінції була зосереджена переважно в руках поляків. Галицьке намісництво у 1903 р. очолив граф Анджей Потоцький. Казали, що він почувається у краї як король.
У той час Січинський агітував по селах не голосувати на виборах за поляків. Згодом доходить висновку, що легальною боротьбою перемоги домогтися годі, й наважується на вбивство Потоцького.
Він прославився у світовій пресі як виконавець атентату у Львові проти галицького намісника Анджея Потоцького, на знак помсти за кривди, заподіяні українцям.
12 квітня 1908 року у Львові, 20-річний студент Мирослав пішов до будинку намісництва – теперішньої будівлі Львівської облдержадміністрації , і застрелив намісника імператора Австро-Угорщини – графа Анджея Потоцького.
Цього дня граф саме проводив аудієнцію у робочому кабінеті. Близько першої години дня до кабінету увійшов студент філософії Львівського університету Мирослав Січинський. Він дістав пістолет та здійснив чотири постріли.
Своїй жертві Січинській предметно пояснив, що поліція не має права колоти багнетами беззбройних селян. Він заявив, що вчиняє атентат за кривди українського народу, зокрема, за вбивство Марка Каганця та фальсифікацію виборів до австрійського парламенту.
«Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!»— вигукнув Січинський.
Перша куля потрапила в ліве вухо намісника та зачепила мозок. Наступні кулі пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече.
Січинський не робив спроб утекти. Він сів у передпокої та чекав прибуття поліції.
У дорозі поліцейські намовляли Січинського удати неврівноваженого. Мовляв, так вдасться уникнути смертної кари. Той лишень відмахувався. О четвертій дня над будинками магістрату й намісництва підняли чорні стяги. Відповідальності за цей акт не взяла на себе жодна політична організація. Однак вчинок Січинського схвально оцінили радикальні українські партії.
Натомість духовенство і митрополит Андрей Шептицький засудили вчинок студента та назвали його терористичним актом.
Якнайрішучіше підтримали Січинського селяни. По селах навіть співали: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!». На честь Мирослава Січинського навіть почали називати дітей.
Однак вчинок Мирослава Січинського спричинив і негативні наслідки - хвиля антиукраїнських погромів прокотилася Галичиною. Зразу після вбивства біля пам’ятника Адамові Міцкевичу зібралася велика демонстрація польського населення Львова. Після виступів натовп узявся бити шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів. Розмовляти українською на вулицях було небезпечно.
Атентат Січинського став точкою відліку для появи нової України – воюючої України народницького соціалізму (Січинський був переконаним соціалістом-народником), яка зійшлася у смертельному двобої зі світом графів, намісників та статусних політиків.
За вбивство намісника Січинський засуджений до смертної кари. Однак через міжнародний резонанс цісар замінив покарання на 20-річне ув'язнення.
Молоді радикали-драгоманівці у 1911 році (зокрема Дмитро Вітовський, у 1918-му – керівник Листопадового чину), організовували його втечу з в’язниці. Січинський виїхав до Норвегії, згодом – до Швеції, а звідти – до США.
Проживаючи в США, після Другої світової війни він очолював американські організації дружби з СРСР. Тричі приїжджав в УРСР, двічі — до Львова. Тут його приймали на рівні Львівського обкому КПРС. Деякі дослідники навіть припускають, що М. Січинський працював на низку спецслужб.
До кінця життя він не шкодував про свій вчинок, вважав його виправданим і справедливим. Помер Мирослав Січинський в еміграції, в США в 1979 році.
Мирослав Січинський народився 11 жовтня 1887 році в селі Чернихівці неподалік Збаража (нині Тернопільщина) в родині священика. Після навчання в Коломийській і Перемишльській гімназіях вступив на правничий факультет Віденського університету. Згодом продовжує навчання у Львівському університеті. У 1907 р. він був серед майже сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок. Вимагали, щоб посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували. Але ті пригрозили голодуванням, і за чотири дні їх відпустили.
Того ж року відбувалися вибори до Віденського парламенту. У селі Горуцьк Дрогобицького повіту було вбито п’ятьох селян-українців, які протестували проти масових фальсифікацій на користь поляків. У лютому наступного року знову фальсифікації — тепер на виборах до Галицького крайового сейму. У селі Коропець на очах матері й сестри офіцери багнетами закололи кандидата до сейму, селянина, 27-річного Марка Каганця.
Більшу частину населення Галичини становили українці. Проте влада у провінції була зосереджена переважно в руках поляків. Галицьке намісництво у 1903 р. очолив граф Анджей Потоцький. Казали, що він почувається у краї як король.
У той час Січинський агітував по селах не голосувати на виборах за поляків. Згодом доходить висновку, що легальною боротьбою перемоги домогтися годі, й наважується на вбивство Потоцького.
Українська
English
