#книжковий_відгук #Лана_читає “Мертва жива вода” Світлана Кострикіна Видавництво Віхола Цю книгу ми обрали для обговорення у книжковому клубі, і попри те, що на саме обговорення я не потрапила, книгу все ж прочитала, і що я вам скажу - це було супервдале рішення. Бо мене затягло майже моментально. Бо мені було цікаво читати про всю цю внутрішню телевізійну кухню. Бо детективна лінія, яка тягнулася через всю книгу, виявилася заплутаною, багатошаровою та неочікуваною. Бо є навіть трошки кохання) На початку ми бачимо, як Майя влаштовується кудись в айтішку, бо з минулої роботи її звільнили. По відчуттях, після якогось скандалу. І далі майже вся книга є таким собі флешбеком подій, які привели до того, що Майя, журналістка рейтингового шоу “Всупереч строку давності”, яка допомогла у розкритті багатьох кримінальних справ, раптово змінює сферу діяльності. З цим якось пов’язане загадкове зникнення її колеги Рити, старі справи, нинішні та колишні стосунки Рити, якийсь чи-то культ, чи-то секта… У книзі стільки деталей, сюжетних відгалужень, неочікуваних поворотів та персонажів, що розплутувати справу разом з Майєю було дуже складно. Спочатку я подумала, що авторка спеціально додавала багато ліній та підкидала якісь гачочки, щоб відвертати увагу читачів, і ми не могли здогадатися, як і чому зникла Рита. Але мені здається, що і без всього цього дійти до суті подій було б практично неможливо) Оповідь постійно стрибала від теперішнього до згадок, флешбеків, історій з минулого, але мені якраз це дуже сподобалося. Я дізнавалася, як думає героїня, як приходить до певних висновків, як обожнює свою роботу та де відчуває себе на своєму місці, як поступово змінюються її почуття. До речі, про почуття - дякую за приємну любовну лінію. На відміну від злочину, оцю частину я нюхом чула і була рада, що вгадала) Вважаю знайомство з авторкою дуже вдалим і дякую книжковому клубу за вибір)

Автори фентезі "Мавка. Справжній міф" презентують перший розширений погляд на всесвіт фільму. Героями другого тизеру стали мавки, русалки та головні герої кінокартини — Мавка та Лук’ян у виконанні Аріни Бочарової й Івана Довженка. Повноцінними «героями» ролика є і природні локації — ліс та озеро. Романтичне фентезі "Мавка. Справжній міф" розповідає історію забороненого кохання. Містична Мавка закохується у біолога Лук’яна замість того, щоб згубити його у таємничому лісовому Темному озері. Але мешканки озера, мавки та русалки, не готові так легко відпустити свою здобич. Вони ладні на все, щоб Мавка залишилася на темній стороні, а Лук’ян дістався їм. "У цьому тизері ми маємо на меті показати красу наших основних містичних локацій, що відіграють велику роль у сюжеті та візуальній естетиці - Темного озера та Лісу, а також трохи привідкрити завісу у світ саме міфічних персонажів фільму — мавок та русалок. Це повноцінне перше знайомство з ними. Далі — більше", — поділилася продюсерка Ірина Костюк. Зйомки фільму відбувалися у Голосіївському лісі, на Жуковому острові, у Коростишівському каньйоні зі спеціально побудованим водоспадом, у музеї Пирогів, у кіноселищі студії FILM.UA та в одному з київських басейнів для підводного плавання. Заради вдалого кадру творча група працювала у воді, знімаючи на понтонах чи човнах, при низькій температурі. "Мавка. Справжній міф" вийде в українських кінотеатрах у березні 2026 року. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

#поезія Ми? Магістралями літніми, стиглими Мчу окрилена, кава "to go". Вітер теплий роздмухує ризики, Що не встигну до тебе в полон. На кордонах, на відстані дотиків Ми не маємо часу та сил. Залиши щось про мене в рукописах Серед променів сонця та хвиль, Що бурхливо на берег з-за обрію Нам виносять обійми до ніг. Я лечу, пломенію, закохуюсь, Хоч не буде ніякого "ми". І не буде вина надвечір'ями, Шоколаду гіркого на двох. Інший вимір. Ми пізно зустрілися. Ми живемо, на жаль, лише в борг. Почуття - у клубочки меланжеві, На емоціях - марення шви. Кава, сонце, ми все передбачили... Хоч немає ніякого "ми"? 02.07.2023 Олеся Репа

#поезія Ловила двох зайців - Спіймала пацюків. Нервово дихала, заламуючи пальці. Вивчала дотики усіх існуючих гріхів, Шукала - може в них є справжнє щастя. Була Алісою, і щиро вірила в дива, Та пацюкам хвости в'язати рано, Аби щурячого творити короля, Щоб він шукав нові і нові рани. Ловила сонячних кролів я у долоні, У лабіринтах цих життєвих стежок Цей дивний, незнайомий присмак крові, Нагадував мені - за мною стежать. Ловити, не спіймати, та головне - іти А там вже на шляху знайдуться справи Кролі, коти чеширськи, або пацюки Тут все одно достатньо буде драми. "Тож зайвий раз не наганяй і не спіши. Нервове дихання лиши на обід долі." Я саме це нагадую собі, Тримаю пальці наче зброю біля скроні. А щастя - воно десь між цим, Лише уважно треба оглядітись, Не прикидатися сліпим або німим, І не шукати. Не ловити. Не зломитись. Відьма

Соціальна мережа Bluesky досягла 40 мільйонів користувачів та запускає бета-тест функції «дизлайків». «Дизлайки» будуть використовуватися для навчання системи, щоб краще персоналізувати стрічку та ранжувати відповіді. https://channeltech.space/social/bluesky-has-reached-40-million-users/

Лимонний торт з безе — найкращий вершковий та пікантний десерт! Пишні шари, шовковистий лимонний курд та м’яка меренгова глазур… сонце в кожному шматочку 🌞✨ 📌 Інгредієнти (для високого 3-шарового торта): Для коржів: • 2 склянки (250 г) борошна універсального призначення • 1½ ч. л. розпушувача • ½ ч . л. солі • 1 склянка (200 г) цукру • ½ склянки (115 г) несолоного вершкового масла (розм’якшеного) • 3 великих яйця • ¾ склянки (180 мл) молока • 2 ст. л. лимонного соку • 1 ст. л. лимонної цедри • 1 ч. л. ванільного екстракту Для лимонного курду: • ½ склянки (120 мл) лимонного соку (свіжого) • 1 ст. л. лимонної цедри • ¾ склянки (150 г) цукру • 3 великих яєчних жовтки • 4 ст. л. (55 г) несолоного вершкового масла • 1 ст. л. кукурудзяного крохмалю (за бажанням для густішої консистенції) Для збитих вершків: • 2 склянки (480 мл) жирних вершків для збивання (холодних) • 4 ст. л. цукрової пудри • 1 ч. л. ванільного екстракту Для посипання безе: • 3 яєчні білки • ¾ склянки (150 г) цукру • ¼ ч. л. винного каменю (за бажанням) 👩‍🍳 Як приготувати: 1. Випікання коржів: • Розігрійте духовку до 170°C (340°F). • Змішайте масло та цукор до кремоподібної консистенції. Додавайте яйця по одному. • Додайте лимонний сік, цедру та ваніль. • По черзі додайте борошно, розпушувач і молоко до однорідної маси. • Випікайте у 3 круглих формах (або спекти одну та нарізати) протягом 20–25 хвилин. Повністю охолодіть. 2. Приготування лимонного курду: • Збийте жовтки, цукор, лимонний сік і цедру в каструлі на середньому вогні. • Постійно помішуйте, доки не загусне. Додайте масло та кукурудзяний крохмаль (за бажанням). • Дайте охолонути — суміш має бути блискучою та гладкою. 3. Збийте вершки: • Збийте холодні жирні вершки з цукровою пудрою та ваніллю до утворення стійких піків. 4. Збірка торта: • Багатошаровий корж → збиті вершки → лимонний курд → повторити 3 рази. • Охолоджуйте щонайменше 3 години для ідеального застигання. 5. Приготування безе: • Збийте білки з цукром до стійких блискучих піків. • Викладіть зверху коржа ложкою або викладіть зверху. • (За бажанням) Злегка підсмажте кухонним пальником для золотистого відтінку 🔥 💡 Порада професіонала: Охолодіть корж перед нарізанням для ідеальних кремових шарів, як у відео!

Всесвітній день косплея 3 листопада відзначається Всесвітній день косплея (World Cosplay Day). Всесвітній день косплея в історії Цей день обрано не випадково, адже 3 листопада в Японії щорічно святкують день культури. Свято косплея надає можливість краще пізнати персонажів коміксів, комп’ютерних ігор, аніме та манги, тому що зараз їх найчастіше обирають як образи для перевтілення. Але історія його походження почалася ще у 1939 році у Нью-Йорку. У той час там відбувалась конференція наукової фантастики, на яку письменники-фантасти Форест Акерман й Міртл Дуглас прийшли у костюмах персонажів фантастичних творів. Наступного разу кількість перевдягнених людей поширилась, і це стало доброю традицією. Але Друга світова війна змусила на деякий час забути про таке проведення свята, тому інтерес до костюмованих заходів відродився лише у 60-ті роки ХХ століття. Після відвідування Америки у 1984 році письменник Нобуюкі Такахасі настільки надихнувся ідеєю відтворення образів улюблених героїв, що після повернення до Японії вигадав термін «косплей». Незабаром косплей перетворився на цілу культуру та поширився по всьому світу.

#архів Протестанти-господарники "І на Січі мудрий німець Картопельку садить..." Ця цитата Т. Шевченка має цікаве історичне тло: Наприкінці XVIII ст. громади менонітів (ті самі протестанти, які досі носять одяг тих же століть) були переселені на терени України. Осіли вони на Херсонщині та Запоріжжі, що відображено в цитованому вірші: А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя Податки не платили, в армії не служили, але їх радо прийняли з однієї причини: на місцях вони розбудовували млини, винокурні, суконні, тощо. У степах з'являлися дерева, болота осушувались. Можемо багато говорити про протестантів, але одне заперечити важко: їх працьовитість дійсно зразкова і у свій час служила добрим прикладом нашим співвітчизникам.

#архів Пол Андерсон піднімає 2840 кг, Токоа, 1957 рік Рекорд найважчого підйому ваги людиною на той час.

#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.