Проти кого тільки не спрямовував він шаблі і багнети! У 1905 р. воював проти японців, у 1914 – 1918 рр. – проти німців та австрійців, у 1919 р. – проти Антанти, білогвардійців та Червоної армії, проти військ Гетьмана Павла Скоропадського та Армії УНР. Один з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918 – 1919 років, переможець “непереможної” Антанти, один із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття, Головний отаман Херсонщини і Таврії .
Хто ж він, цей отаман херсонського степу?
Справжнє його імʼя Никифор Серветник.

27 липня 1919 р. в м. Сентовому, тепер Кіровоградської обл., загинув Матвій Григор’єв, Головний отаман Херсонщини і Таврії.

Народився 9 лютого 1884 року , а місце народження має декілька версій село Заставля, Дунаєвецького району, Хмельницької області (за іншими даними — село Верблюжка, нині — Новгородківського району Кіровоградської області, чи — село Григор'євка, нині — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області)
Уяву українського хлопчика полонила героїка козаччини та гайдамаччини.
З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор’єв розпочав українізацію частин російської армії. У 1917 р. коли червона Росія посунула на Україну, Григор’єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. Розчарувавшись у Гетьмані, покидає військову службу і приїжджає до Верблюжки, розпочинає підготовку до антинімецького повстання.
На кінець 1918 року Григор’єв здійснив напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. Слава про нього покотилась херсонським степом...
На допомогу Симону Петлюрі створенні сто сімнадцять загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада...
Водночас до Одеси почали прибувати війська Антанти: французькі, грецькі, румунські, польські та російські. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебували війська Антанти чисельністю до 70 тисяч, висунули вимоги до Директорії відвести українські війська. І Директорія погодилася...
Але не погодився Григор’єв. Це стало однією з причин його розриву з українським урядом. 1 лютого 1919 р. Григор’єв оголосив повстання проти Директорії.
Отаман Григор’єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 6 квітня Григор’єв уже в Одесі! “Непереможна” Антанта таки була скинена в море! За взяття міста Одеси він був нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного прапора, який йому вручив особисто Володимир Антонов-Овсієнко.
Але вже 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії “До українського народу”: почалося антибільшовицьке повстання.
За короткий час були звільнені Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам’янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції.
Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор’єва, як правило, переходили на його бік.
За кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок.
А що ж Нестор Махно? На жаль, їх співпраця була не тривалою. Біда їх знову об’єднала. Зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с. Компаніївці. Перше запитання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?” І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”… Врешті, узгодивши позиції, створили об’єднану Повстанську армію, головнокомандувачем якої став отаман Григор’єв, а головою Реввійськради – Нестор Махно.
Перший успіх не забарився: Григор’єв відвоював рідну Олександрію, а на початку липня об’єднані загони крокували вже вулицями Єлисаветграда.
Григор’єв пропонує С.Петлюрі знову об’єднати зусилля в боротьбі за волю України. Але випадок позбавив шансів на замирення колишніх побратимів: 27 липня 1919 р. в с. Сентове Махно та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів у Головного отамана Херсонщини і Таврії...

Ось так трагічно, від української руки, на півдорозі, загинув Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв – харизматичний воєначальник, який, попри рідкісний талант, патріотизм та величезну енергію, не зміг, не встиг захистити своєї Батьківщини.

🦁 Він і тільки він подарував Україні Львів! Тож, коли поляки називають Львів «споконвічно польським», вони забувають одну просту річ.

На той момент, коли польський король Казимир ІІІ уперше захопив Львів, місто вже майже сто років існувало як столиця руської держави Романовичів. Воно було засноване в XIII столітті у складі Галицько-Волинської держави, отримало назву на честь князя Лева Даниловича, а згодом саме Лев зробив його своєю столицею. Лише в середині XIV століття Львів був приєднаний до Польського королівства.

Саме тому історія Львова починається не з польських королів.

Вона починається з українського князя.

Лева Даниловича.

Сина короля Данила Романовича — того самого Данила Галицького, якого коронував Папа Римський.

Батько залишив йому непросту спадщину. Після монгольської навали державу потрібно було не просто втримати — її потрібно було зробити сильнішою. І Лев не сховався за мурами замків.

Він усе життя провів у походах.

Ще молодим князем воював поруч із батьком проти татар, поляків, литовців, угорців. Літописці описували його як безстрашнього воїна, який нерідко особисто очолював військо. Сучасні історики називають його одним із найталановитіших полководців династії Романовичів, хоча й відзначають, що часом він був надто запальним і рішучим.

Після смерті Данила саме Лев став наймогутнішим правителем Галицько-Волинської держави.

Саме він ухвалив рішення, яке визначило історію України на століття вперед.

Переніс столицю до Львова.

Це сталося близько 1272 року.

Відтоді Львів перетворився не просто на велике місто.

Він став політичним серцем Королівства Русі.

Сюди сходилися торгові шляхи з Балтики до Чорного моря. Тут селилися купці, ремісники, вірмени, німці, русини, євреї. Львів стрімко зростав і ставав одним із найважливіших міст Східної Європи.

Цікаво, що навіть сьогодні історики дискутують, хто саме заснував Львів — Данило чи Лев.

Більшість сходиться на тому, що місто заклав Данило й назвав його на честь сина, а Лев завершив його розбудову, зробив столицею та фактично подарував йому майбутнє. Без Лева Львів навряд чи став би тим містом, яке знає весь світ.

Є й красива історія кохання.

Ще молодим князем Лев одружився з угорською принцесою Констанцією, донькою короля Бели IV.

Для середньовіччя це був не просто шлюб — це був союз двох королівських домів. Завдяки цьому родина Романовичів стала спорідненою з найвпливовішими династіями Центральної Європи. Існує навіть версія, що Львів отримав свою назву саме приблизно в час весілля Лева, як символічний подарунок спадкоємцю, хоча прямих джерел, які це підтверджують, немає.

Лев був не лише воїном.

Він був державником.

За його правління до держави приєднали Люблінську землю, частину Закарпаття разом із Мукачевом, зміцнили кордони, розвивали міста й торгівлю. Саме тоді Руське королівство залишалося однією з найвпливовіших держав Центрально-Східної Європи.

Його ім’я пережило століття.

Бо живе не лише в літописах.

Воно живе у назві міста.

Львів — це буквально «місто Лева».

І кожен лев на міському гербі, кожна скульптура, кожен кам’яний лев на львівських вулицях — це нагадування про князя, який колись зробив це місто столицею своєї держави.

Історія Львова — це історія багатьох народів.

Поляки, українці, вірмени, євреї, німці залишили в ньому свій слід.

Але початок цієї історії був українським.

Її написали Романовичі.

І допоки на Високому Замку майорить український прапор, Львів продовжує пам’ятати свого князя.

Лева Даниловича — людину, яка не просто носила ім’я лева. Вона залишила його на карті Європи назавжди. 🇺🇦

🦁 Він і тільки він подарував Україні Львів! Тож, коли поляки називають Львів «споконвічно польським», вони забувають одну просту річ.

На той момент, коли польський король Казимир ІІІ уперше захопив Львів, місто вже майже сто років існувало як столиця руської держави Романовичів. Воно було засноване в XIII столітті у складі Галицько-Волинської держави, отримало назву на честь князя Лева Даниловича, а згодом саме Лев зробив його своєю столицею. Лише в середині XIV століття Львів був приєднаний до Польського королівства.

Саме тому історія Львова починається не з польських королів.

Вона починається з українського князя.

Лева Даниловича.

Сина короля Данила Романовича — того самого Данила Галицького, якого коронував Папа Римський.

Батько залишив йому непросту спадщину. Після монгольської навали державу потрібно було не просто втримати — її потрібно було зробити сильнішою. І Лев не сховався за мурами замків.

Він усе життя провів у походах.

Ще молодим князем воював поруч із батьком проти татар, поляків, литовців, угорців. Літописці описували його як безстрашнього воїна, який нерідко особисто очолював військо. Сучасні історики називають його одним із найталановитіших полководців династії Романовичів, хоча й відзначають, що часом він був надто запальним і рішучим.

Після смерті Данила саме Лев став наймогутнішим правителем Галицько-Волинської держави.

Саме він ухвалив рішення, яке визначило історію України на століття вперед.

Переніс столицю до Львова.

Це сталося близько 1272 року.

Відтоді Львів перетворився не просто на велике місто.

Він став політичним серцем Королівства Русі.

Сюди сходилися торгові шляхи з Балтики до Чорного моря. Тут селилися купці, ремісники, вірмени, німці, русини, євреї. Львів стрімко зростав і ставав одним із найважливіших міст Східної Європи.

Цікаво, що навіть сьогодні історики дискутують, хто саме заснував Львів — Данило чи Лев.

Більшість сходиться на тому, що місто заклав Данило й назвав його на честь сина, а Лев завершив його розбудову, зробив столицею та фактично подарував йому майбутнє. Без Лева Львів навряд чи став би тим містом, яке знає весь світ.

Є й красива історія кохання.

Ще молодим князем Лев одружився з угорською принцесою Констанцією, донькою короля Бели IV.

Для середньовіччя це був не просто шлюб — це був союз двох королівських домів. Завдяки цьому родина Романовичів стала спорідненою з найвпливовішими династіями Центральної Європи. Існує навіть версія, що Львів отримав свою назву саме приблизно в час весілля Лева, як символічний подарунок спадкоємцю, хоча прямих джерел, які це підтверджують, немає.

Лев був не лише воїном.

Він був державником.

За його правління до держави приєднали Люблінську землю, частину Закарпаття разом із Мукачевом, зміцнили кордони, розвивали міста й торгівлю. Саме тоді Руське королівство залишалося однією з найвпливовіших держав Центрально-Східної Європи.

Його ім’я пережило століття.

Бо живе не лише в літописах.

Воно живе у назві міста.

Львів — це буквально «місто Лева».

І кожен лев на міському гербі, кожна скульптура, кожен кам’яний лев на львівських вулицях — це нагадування про князя, який колись зробив це місто столицею своєї держави.

Історія Львова — це історія багатьох народів.

Поляки, українці, вірмени, євреї, німці залишили в ньому свій слід.

Але початок цієї історії був українським.

Її написали Романовичі.

І допоки на Високому Замку майорить український прапор, Львів продовжує пам’ятати свого князя.

Лева Даниловича — людину, яка не просто носила ім’я лева. Вона залишила його на карті Європи назавжди. 🇺🇦

🤩🤩🤩ПЕРЕМОГА🤩🤩🤩

🏐🇺🇦⚡️Чоловіча збірна України з волейболу перемогла Німеччину!

🙌У заключному матчі основного раунду Ліги націй-2026 команда Рауля Лосано здобула важливу перемогу над збірною Німеччини. Після двох поспіль поразок від Сербії та Туреччини українці зуміли повернутися на переможний шлях і продовжили боротьбу за місце у плей-оф турніру.

ℹ️Поєдинок завершився з рахунком 3:1 (25:23, 20:25, 25:22, 26:24).

🔹Перший сет розпочався з переваги німців, які швидко повели в рахунку. Проте «синьо-жовті» поступово скоротили відставання, а в напруженій кінцівці вирвали перемогу — 25:23. У другій партії ініціативою вже володіла збірна Німеччини, яка зрівняла рахунок у матчі, вигравши сет — 25:20.

🔸У третьому сеті українці захопили лідерство вже на старті та впевнено втримали перевагу до завершення партії — 25:22. Не менш драматичним став і четвертий сет: поступаючись чотирма очками, команда Рауля Лосано зуміла наздогнати суперника, а в кінцівці реалізувала свої шанси та поставила переможну крапку — 26:24.

👍Таким чином «синьо-жовті» перервали негативну статистику очних зустрічей — до цього всі п'ять спільних поєдинків в історії завершувалися на користь суперника.
#спорт @sports @всіх #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові_прихильники
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

⚡️Управляти ударними дронами можна буквально з Києва (!) — українським пілотам БПЛА більше не потрібно ризикувати життям та знаходитись в безпосередній близькості від лінії фронту, пише німецьке видання Zeit.

Також в статті зазначається, що вже розробляються дрони, які здатні самостійно знаходити та вражати цілі навіть у разі втрати GPS або радіозв'язку.

Німці називають війну в Україні «полігоном, який визначить розвиток армій у всьому світі на десятиліття вперед».
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

❗️ Україна U-19 поступилася Німеччині U-19 з рахунком 1:2

🏆 Юнацька збірна України U-19 програла в Уельсі команді Німеччини U-19 у півфіналі Євро-2026 U-19. 8 липня о 21:00 у матчі 1/2 фіналу в місті Рексем на стадіоні Рейскорс Граунд зустрічалися Україна U-19 та Німеччина U-19.

⚽️ Команди обмінялися голами наприкінці 1-го тайму. У синьо-жовтих забив Віталій Глют, але суперники швидко зрівняли рахунок (1:1). Переможний гол німці забили на 90+1 хвилині. [ВІДЕО ГОЛІВ (https://sport.ua/uk/news/887751-ukraina-u-19-nimechchina-u-19-1-2-pro... У фіналі 11 липня в Рексемі зіграють команди Іспанії та Німеччини.

🏆 Чемпіонат Європи 2026 U-19
Півфінал. 8 липня 2026. Рексем (Уельс)
🇺🇦 Україна U-19 – 🇩🇪 Німеччина U-19 – 1:2
Голи: Віталій Глют, 43 – Отто Штанге, 45+1, Френсіс Оньєка, 90+1
#Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильники
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

22 червня минає 85 років з дня початку (1941) масових розстрілів у в'язницях Львова в'язнів, причетних до ОУН, санкціоновані прокурором Львівської області Харитоновим. Загальна кількість жертв у Львові за оцінками істориків коливається між 2358 і 2752 душ... Останні дні червня 1941 року називають трагедією на західних теренах України.
Перші розстріли у тюрмах на західних теренах України, які з вересня 1939 р. перебувала під радянською окупацією, розпочались 23 червня 1941 р., на другий день німецько-радянської війни. На той час політичних в’язнів утримували у 22 тюрмах Львівської, Тернопільської, Волинської, Івано-Франківської, Рівненської, тодішньої Дрогобицької областей. А з 24 червня почались масові вбивства по в’язницях.
Тюрма №1 на вулиці Лонцького у Львові була найбільшим комплексом НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ). Донині у підвалах збереглися камери, в яких, спершу, вбивали по одному, а потім заганяли групами і через вікно дверей кидали гранати. Виводили в’язнів на тюремне подвір’я і автоматною чергою позбавляли їх життя.
24 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС у Львівській області Лерман у звіті начальству написав, що з 1355 людей, вибраних до розстрілу, вирок виконано щодо 924, інформував, що арештованих приймають без належного оформлення, за списками, без статті звинувачення. Вже у цей день німецькі літаки бомбардували Львів. Члени ОУН 26 червня напали на львівську в’язницю «Бригідки» та завдяки переполоху змогли врятувати близько 300 засуджених, які були у черзі на розстріл.
Жахлива цифра - лише у тюрмі на Лонцького радянські каральні органи з 22 до 28 червня вбили 1680 в’язні«Я сидів уже три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було 8. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня біля 6-ї по обіді, приказали нам зійти вниз з речами. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув: «Ложись» і почав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно піднявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охорона. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди давали ознаки життя. Десь зранку охорона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пішов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік. Так я урятувався чудом», – розповів дослідникам «Меморіалу» голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х рр. минулого століття.
Вбивства чинили поспіхом. До початку німецько-радянської війни радянські органи провели на заході України чотири масові депортації родин «ворогів народу»: у лютому, квітні, червні 1940 р. і в червні 1941 р. За різними даними дослідників, у далекі краї вивезли майже 1 млн. 200 тис. людей, із них 400 тис. українців. Головною метою сталінського режиму було знищити політичну, військову, суспільну еліти, як українців, так і поляків. Тюрми були переповнені політичними в’язнями, яких утримували у жахливих умовах і жорстоко катували. Про це ще сьогодні нагадують тюремні камери.
У перший тиждень війни чисельність арештованих зросла майже удвічі. У Львові і невеликих містечках українців хапали просто на вулицях і везли в тюрми, щоб «очистити» регіон від «українських націоналістів». Коли 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, то відступ червоної армії із заходу України був очевидний і радянські каральні органи вирішили звільнити тюрми від в’язнів.
23 червня 1941 р. у місцеві відділення НКВС надійшов план евакуації 23236 в’язнів із Галичини та Волині в тюрми росії та Киргизстану. Але наступ німецьких військ спричинив паніку, особливо серед енкаведистів, які почали вбивати в’язнів уже з 22 червня, без вироків і не перевіряючи статтю арешту.
Начальник тюремного управління НКВС Філіппонов звітував наркому НКВС України Сергієнку, що в перший день нападу німців на срср у тюрмах Львівщини розстріляно 108 людей. Такі ж розстріли почалися в Луцьку, Перемишлі, Добромилі. З москви вже за кілька днів надійшла телеграма з розпорядженням Л.Бєрії, «за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за статтею 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних і засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, звільнити». У ніч із 23 на 24 червня, як вказано у звіті тюремного управління НКВС, весь особовий склад тюрми покинув Львів, але через 4 години повернувся і вбивства набули масового характеру.
У Львові політичних в’язнів розстрілювали на Лонцького, у Замарстинівській тюрмі, «Бригідках» (сьогодні тут розташовується СІЗО), а ще у Золочеві, Дрогобичі, Луцьку, Чорткові, Дубно, Самборі, Рівному, Тернополі та інших містах.
Сортували людей і розстрілювали порціями. Згідно з документами, людей мали сортувати: з важкими вироками – розстріляти, а щодо кого тривало слідство – планували вивезти. Але забракло вагонів для вивезення у тюрми НКВС срср. Бо військова влада гостро потребувала вагонів і не планувала з НКВС ділитися ними.
На заході України перестріляли практично всіх, лише частково у Львові випустили кримінальників. У ніч із 23 до 24 червня 1941 р. на Лонцького і в «Бригідках» сортували людей і розстрілювали порціями. 22-24 червня стріляли по підвалах, карцерах. 24 червня енкаведисти покинули Львів, а коли повернулись, до 27 червня був повальний розстріл у камерах, кидання гранат. Якщо мали час, то дострілювали, все залежало від наступу нацистів», – каже працівниця Центру досліджень визвольного руху, історик Олеся Ісаюк.
Протягом тижня від початку війни у тюрмах на заході України НКВС вбив близько 24 тис. людей, віком від 15 до 60 років. Є спогади про розстріли жінок і дітей. Убитих в’язнів кидали в ями, вириті нашвидкоруч, на тюремних подвір’ях, у саду, закидали тілами і тюремні підвали, бо на вивезення тіл не вистачало ані часу, ані транспорту. В останні дні перед втечею радянські органи просто залишили тіла в’язнів у камерах. Більшість убитих – українці, близько 10% – євреї, а також були поляки. Документи та архіви в’язниць енкаведисти палили.
Масові вбивства у тюрмах у перші тижні війни відбувались не лише на заході Україні, але й у Києві, Вінниці, неподалік Харкова, у Криму.
До сьогодні знаходяться сліди злочинів комуністичного терору.
У період з 1939 до 1941 року, за різними дослідженнями, у всіх тюрмах Західної України розстріляно близько 60 тис осіб, сюди входять і жертви кінця червня 1941 р. Останки людей знаходили в ямах на тюремних подвір’ях. Не скрізь родичі могли забрати замордованих чоловіків, дітей, батьків.
30 червня 1941 р. о 4-й годині ранку український батальйон «Нахтігаль» на чолі з командиром Р.Шухевичем першим зайшов у Львів. Серед замордованих у тюрмах людей він знайшов і свого брата. Німці дозволили відчинити в’язниці і люди кинулись шукати своїх дітей, батьків, сестер, братів. Від побаченого були шоковані, про що є чимало спогадів. Німецька окупаційна влада використала факти масових розстрілів в’язнів, злочини комуністичного терору з метою пропаганди, посиливши не лише антибільшовицькі настрої, але й спровокувавши антисемітські. Місця злочинів фотографували, фільмували, списки розстріляних в’язнів публікувала місцева преса.
Нова німецька влада залучила до робіт у тюрмах єврейських чоловіків, які витягували трупи, виносили їх на подвір’я і складали чи вантажили. Був шалений запах від розкладених тіл. Був спровокований єврейський погром 1 липня 1941 р. Вже тоді було очевидно, що тоталітарний радянський окупаційний терор змінив інший – гітлерівський, принісши горе і сльози...

Удар по Лаврі доводить просту думку: московити не є рускімі.


Справжні нащадки Русі берегли б свою культурно-історичну спадщину. А для цих вона звісно чужа.


Століттями на зовнішній арені народ орків прикидається "вихідцями з Русі".
Путін ще недавно (коли фріка ще пускали на поріг в країни Європи) розповідав тому ж Макрону дивні історії про "рускую княжну Анну Ярославну". Донька київського князя буцімто об'єднує народи Франції і Московії. Цей полоумний писав статті, що нинішня росія походить із "купєлі Херсонеса", бо в Корсуні окупованій московитами колись хрестився київський же князь Володимир.
Чи не маячня божевільних?
Але цю маячню на повному серйозі прямо зараз через шкільні підручники прошивають в голови дітям різних племен на території російської федерації. Після цього пермяки, башкіри, татари і навіть явно монголоїдні буряти виростають з переконанням, що вони православниє рускіє. А далі когнітивний дисонанс в головах веде їх до думки: а чому тоді їхнім Києвом володіють якісь фашисти-укрАінци?
Жерцям культу з Кремля просто залишається підсунути обкраденим і знедоленим тубільцям рішення — іти на релігійну війну, продаючи сатані свої душонки за 3 копійки.


Але сьогодні болотні дикуни здійснють цілеспрямований удар по Лаврі. Просто від безсилля від того, що не можуть захопити Україну, виміщують злобу на її найціннішій культурній пам'ятці, яку вони типу вважають своєю. Їхня слабка культурна ідентичність не здатна витримати конкуренції - всі храми на території РФ молодші, не йдуть за своєю історичною цінністю ні в яке порівняння з тисячолітніми храмами Києва чи навіть Чернігова, а тому ніколи не здатні були ефективно об'єднувати московитів.
І саме тому предки з НКВД ще в 1941 замінували і взірвали культурну пам'ятку, коли тікали від німців і розуміли, що не зможуть більше володіти Руською спадщиною. Бо там були усипальниці всіх українських князів з часів Русі. З існуванням такого доказу давньої державності народу, який вони безуспішно намагалися інкорпорувати в своє безрідне плем'я на правах молодшої гілки, цей ІДІЛ не міг змиритися.
Власне цей кармічний цикл почав ще "перший вєлікорос" Андрій Боголюбський, який почав кар'єру з розграбування київської святині, а тому був затаврований як чужинець на Русі ще авторами тогочасних руських літописів.


Але московити не тільки є чужинцями на планеті, вони є антихристиянами.
І це важливо.
Бо багато християн у світі розчаровані повісткою в своїх державах і симпатизують рашці, бо помилково вірують, що РФ це "християнська держава і вона захищає цінності, які втратив Захід". Багато навіть в США збуджується, коли в Україні намагаються заборонити РПЦ.


Але Російська путінославна церква сьогдні так і не засудила російську армію за удар по християнській святині.


Отже навіть релігійний підрозділ ФСБ це антихристиянська агресивна організація.
Вони прикидаються християнами, але мають бути викинуті звідусіль.


За цей удар має бути покарання — повна заборона РПЦ. Ми маємо посилити процес викорінення цієї агресивної секти в світі і у нас. Кожен удар буде відплачено втратою Кремлем свого впливу. А потім цей процес перекинеться всередину нинішньої РФ.
А закінчиться в Москві.

Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».

Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.

Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.

Але Дмитра серед них не було.

Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.

Він обрав боротьбу.

Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.

Німецька.

І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.

У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.

Гестапо арештовує його.

Здавалось би, кінець.

Але ні.

Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.

У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.

І вже невдовзі він стає таким.

Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.

Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.

З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.

У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.

Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.

А серед своїх.

У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.

І кінець.

8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.

Йому було трохи за тридцять.

Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.

Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.

Не зламавшись.

І, можливо, саме в цьому його головна сила.

Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.

А й ті, хто мовчки тримався до кінця.

Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».

Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.

Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.

Але Дмитра серед них не було.

Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.

Він обрав боротьбу.

Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.

Німецька.

І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.

У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.

Гестапо арештовує його.

Здавалось би, кінець.

Але ні.

Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.

У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.

І вже невдовзі він стає таким.

Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.

Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.

З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.

У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.

Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.

А серед своїх.

У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.

І кінець.

8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.

Йому було трохи за тридцять.

Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.

Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.

Не зламавшись.

І, можливо, саме в цьому його головна сила.

Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.

А й ті, хто мовчки тримався до кінця.