Шокуючий інцидент на Тернопільщині: 15-річний підліток зайнявся сексом зі своєю одноліткою, записав це на відео та поширив серед знайомих — йому загрожує до 12 років ув’язнення, — поліція. https://t.me/Ukraineaboveallelse

😳Почали продавати шоколад із хрусткими личинками у Києві, – соцмережі. Купити можна у «Аврорі». Як вам такий смаколик? #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

▫️Поповнили розміри▫️ Та11940 Анатомічні зимові лофери Колір: Коричневий | Шоколад Матеріал: Натуральна шкіра Всередині: мутон (високоякісне овече хутро) В підйомі регулюються резинкою Устілка вкладна Матеріал підошви: термогума Підошва: 1,5 см/ позаду 2 см Виробництво - Україна У разі відсутності розміру в наявності доступні під замовлення 36= 23,5 см 37= 24 см 38= 24,5 см 39= 25,5 см 40= 26 см 41= 26,5 см ▪️ 2850 грн

#дати День любителів плюшевих тварин відзначається щорічно 28 жовтня. Це свято нагадує про тепло і ніжність, які дарують плюшеві іграшки, що є не просто дитячими друзями, а й помічниками у знятті стресу та джерелом комфорту для людей будь-якого віку. Історично великомасштабне виробництво м’яких іграшок почалося з німецької компанії Steiff у 1880 році, а одним із найвідоміших символів цієї категорії є плюшевий ведмедик, названий на честь президента США Теодора Рузвельта після його відмови стріляти ведмедя під час полювання у 1903 році. Отже, День любителів плюшевих тварин – це 28 жовтня, свято, яке відзначається з акцентом на тепло, комфорт і ностальгію, пов’язані з м’якими іграшками.

#притчі Жадібна мати Один хлопчик мав жадібну матір. Принаймні так говорили оточуючі. Вона, даючи дитині шоколадку, завжди ламала її навпіл і половину з'їдала сама, а половину давала дитині. Минули роки. Хлопчик став дорослим чоловіком. Він завжди пригощаючись чимось, ділиться половинкою з приятелем. Усі люди кажуть, що його виховала добра мати.

#книжковий_відгук #Лана_читає “Опір” Трейсі Вульф Друга частина циклу з 6 книг Видавництво BookChef Ох, це була подорож тривалістю рік, оскільки книгу я почала ще минулого жовтня, але через один сюжетний поворот зробила тривалу перерву. Це друга частина циклу, і перша книга закінчилася настільки потужним кліфгенгером, що мене аж перекосило, і я терміново взялася за продовження. Друга книга фактично розвертає в інший бік всю драму першої частини. Це стосується і місця Грейс в академії Катмер, і її особистого життя, і її планів на майбутнє. Буквально з перших сторінок нас занурили в неєбовий сюжетний поворот, а потім у ще один, а потім ще… А далі стався парадокс - те, що мені так подобалося у першій книзі, а саме довгі внутрішні монологи, описи та думки персонажів, тут чогось почали дратувати. Бо стало забагато повторів та “води”. Десь на 200 сторінці ситуація вирівнялася, і книга знову “полетіла”. Попри “воду” було цікаво дізнатися, як герої порішають особисті проблеми, що не могли не виникнути після фіналу першої книги, як будуть розв’язувати інші нагальні питанні, які також виникли через фінал першої книги, які на них чекають випробування. А далі настали фінальні 150 сторінок. І це було боляче. От чесно, хотілося волати на персонажів через їхню твердолобість. Мені дуже різко перестали подобатися майже всі, бо з легкої руки авторки вони почали ухвалювати нелогічні рішення і через це нести втрати. У мене постійно виникали питання типу “Якого xyя?”, “Ну нашо?”, “Блядь, а шо, так можна було? А якого хєра так можна було???”. Фінальний твіст, принаймні один з них, я вгадала завчасно (загалом через нього і кинула торік її читати), тому він мене не шокував. А от шо шокує - я все одно читатиму продовження. Бо, трясця, все одно цікаво, як вони вирулять після цього фіналу. Питань достобіса, і хочеться відповідей)

#музеї Музей морського флоту України — це музей, присвячений історії українського торговельного флоту та суднобудування. Первісно він знаходився в будівлі Англійського клубу, зведеній у 1842 році. Музейна колекція включає близько 70 тис. експонатів: моделі суден, навігаційні прилади, документи, мапи, морські якорі віком понад 900 років та мистецькі твори мариністики. Особливою окремою експозицією є музей якорів біля Морського вокзалу, де представлені різні типи — від коромислових до багатолапих кішок, що використовували ще вікінги. Музей пережив кілька пожеж (2005, 2015, 2016), через що частина експонатів була втрачена, але колекцію вдалося зберегти й перемістити: зараз музей працює в приміщенні Одеського морського порту імені Ф. де Воллана. Це місце цікаве не лише для поціновувачів морської історії, а й для всіх, хто хоче побачити рідкісні морські артефакти та дізнатися про розвиток українського флоту.

#ШІ #реалізм #драма Квиток на зворотний зв'язок Жовтневий ранок у Вінниці завжди починався з однакового дзвону — не дзвону церков, а дзенькоту замка на дверях крамниці, яку тримала Галина. Запах мандаринів і свіжого хліба перебивав втомлений, але звичний аромат міської осені. Життя текло між графіками відключень світла та зведеннями з фронту. Галина, жінка з вічним рум’янцем на щоках, викладала яблука. Серед перших покупців була і Ольга. — Олю! Доброго ранку, сонечко! — голос Галини був гучним, але теплим. — Як там ваша Софійка? Дивлюся, ти знову «залізну леді» ввімкнула. Хоч би на вихідних собі дала спокій. — Доброго. Софійка спить. Яйця почому, Галю? Знову подорожчали? — Ольга говорила рівно, без емоцій. Її обличчя було красиве, але наче висічене з блідого мармуру. Вона завжди жила за чітким, майже військовим графіком: робота в офісі, волонтерство, донька, а вночі – нескінченні перевірки чатів. — Подорожчали, звісно! Бо що в нас не дорожчає зараз? — Галина зітхнула і тихо додала, нахилившись: — Ти там списки полонених перевіряла? Може, хтось із хлопців щось нове знає... Ольга лише похитала головою, ніби її шия була надто важкою, щоб підтримувати голову. Її світ розколовся рівно вісім місяців тому. Назар. Її Назар. Тихий інженер-програміст, що в перші дні повномасштабного вторгнення, без зайвих слів, пішов. Вдома серед інших речей від нього лишився старий сірий светр, який Ольга не прала, і недопита чашка з кімнатою у вигляді Вінницької вежі. Донька, п'ятирічна Софійка, питала не "Коли тато приїде?", а "Коли тато вийде на зв'язок?". Вісім місяців тому прийшла офіційна звістка, що їхня штурмова група потрапила під артилерійський обстріл під Бахмутом, і Назар – зник безвісти. Це не дозволяло Ользі ні поховати його, ні забути. Вона не мала права на траур, але й не мала права на повноцінну надію. Вона жила в чистилищі очікування, де щодня був рівний попередньому. Її ритуали: перевірка списків, волонтерські чати, спроба знайти хоч якісь зачіпки. Причина його зникнення була жахливо буденною і типовою для того хаосу. Під час контратаки Назара поранило осколком у ногу. Його побратим, рятуючи його, забрав його «жетон» (боячись, що його документи потраплять до ворога) і залишив Назара у підвалі розбитого будинку під опікою місцевої бабці, яка не змогла евакуюватися. Сам побратим пізніше загинув, і його свідчення не встигли внести в систему. Назар, перебуваючи на межі життя і смерті, кілька тижнів не міг рухатися, а село невдовзі опинилося у «сірій зоні». Усі дані про його місцезнаходження були втрачені. Оскільки жетон знайшли серед загиблих, Назара офіційно зарахували до "зниклих безвісти". Він просто «випав» із системи, не маючи можливості подати «квиток на зворотний зв’язок». Ольга жила цим. Вона донатила, вона працювала, вона несла доньку на собі, але щоразу, коли лунала сирена, вона сідала і дивилася на той сірий светр. Вона звикла до цього болю, як до власної шкіри, і навчилася ховати його навіть від себе. Вона була вдячна за те, що Вінниця залишалася відносно спокійним тилом, і що її донька не знає звуку прямого влучання. Але відчуття провини за цей спокій душило її. Все змінилося пізно ввечері, коли Ольга готувала дитині какао, бо світло щойно «дали». Прийшло повідомлення у «Телеграмі» з незнайомого номера. Без фото. «Оль. Це я. Назар. Я був у комі. Зараз Житомир. Вивезли сьогодні. Не знаю, як так вийшло, що я зниклий. Я скоро буду. НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. Я сам. Не хочу, щоб на вокзалі це бачили. Я інший. Просто чекай. Приїду ввечері. Не кажи Софійці. Іди спати. Не плач. Люблю.» Ольга відчула шок. Її мозок не міг прийняти це як реальність. "Я інший" — це слово різало її свідомість. Вона, яка місяцями мріяла про дзвінок, отримала його, але не отримала дозволу на емоції. Вона зрозуміла його вимогу: він боїться її реакції більше, ніж вона сама. Він хоче побути сам, щоб «зібрати себе» для дому. Вона виконала його «наказ». Вона не поїхала, хоча Вінниця була поруч із Житомиром. Вона не сказала доньці. Вона приготувала його улюблені деруни, випрала його сірий светр і поставила свічку на підвіконня. Вона ходила колами по квартирі, немов готуючись до найважчого іспиту в житті. Її тіло було напружене, як струна. Ближче до ночі вона почула, як двері відчиняються. Це був не дзвінок, а тихий скрип. У коридорі стояв чоловік, худий, «зрізаний», із ціпком і забинтованою ногою. Він був у цивільному, у якомусь дивному, чужому спортивному костюмі, який, мабуть, видали у шпиталі. Але очі... Його очі були його. Змучені, спустошені, але живі. Ольга стояла, як той самий мармуровий пам’ятник, її мозок відмовлявся реєструвати його як реальність. Вона бачила його, але не вірила. — Олю, я тут, — голос Назара був хрипкий і тихий, він боявся зробити зайвий рух, боявся, що цей момент теж виявиться фантомом. І тут він кинув на підлогу свій старий, пошарпаний, заляпаний брудом рюкзак. Звук падіння був жорстким, реалістичним, буденним. Цей звук став якорем. Раптом, без жодного свідомого рішення, без крику, Ольга сама не помітила, як подолала відстань між ними. Її тіло, що вісім місяців було заблоковане страхом, тепер рухалося самостійно. Вона вчепилася в його шию, обіймаючи його так міцно, що здавалося, вона хоче втиснути його назад у себе. Вона не плакала — вона просто дихала ним, перевіряючи, що його вага, його запах диму і сирої землі, його биття серця — реальні. Назар обійняв її у відповідь. Він плакав не на фронті, а зараз, від тепла її рук. У ту ж мить з кімнати вибігла Софійка. Вона прокинулася від шуму, але побачила тата, якого міцно тримає мама. — Тато! Ти вийшов зі зв'язку! — крикнула дівчинка, і її крик був найголоснішою, найрадіснішою новиною для Вінниці за всі ці місяці. Вона побігла до нього і, не зважаючи на ціпок, обійняла його ногу. Вони просиділи до світанку. Назар мовчав про війну. Він лише сказав, що "там не було часу сумувати", а "тут не знає, з чого почати". Ольга мовчала. Вони просто дивилися на сплячу доньку. Назар дістав з рюкзака невеликий, обвуглений шматочок дерева, який був його оберегом. — Це — мій «квиток на зворотний зв'язок» , — сказав він. — Бачиш, я не згорів. І ти відновиш з уламків мене. Наступного ранку Ольга зайшла до крамниці. Галина її зустріла, готуючись до чергового розпитування. — Олю, ти знову наче не спала. Але... очі! Вони не мармурові! — здивовано прошепотіла продавчиня. Ольга купила свіжого хліба і теплих мандаринів. — Назар, — вона відповіла. — Він вдома. Комісований. Все добре. І цей спокійний "квиток на зворотний зв'язок" був ціннішим за всі світові новини. Надія перемогла невідомість.

Американське печево Інгредієнти: 120 гр. цукру 100 гр. вершкового масла дрібка солі 1 яйце 2 ч.л. Розпушувача 200 гр. борошна 80 гр. Чорного шоколаду Випікати при 180' - 20 хвилин

Міжнародний день плюшевого ведмедика Плюшеві ведмедики займають особливе місце в серцях дітей і дорослих, уособлюючи затишок, любов і ностальгію. Міжнародний день плюшевого ведмедика (International Teddy Bear Day) або День доброго ведмедика (Good Bear Day) – це неофіційне, тепле й добре свято, що вшановує плюшевий символ дитинства багатьох поколінь в усьому світі. Цей день дає відзначають 27 жовтня, у день народження Теодора Рузвельта, 26-го президента США. Це символічний вибір дати, адже саме Рузвельт став невід’ємною частиною історії створення плюшевого ведмедика. Походження плюшевого ведмедика Історія плюшевого ведмедика бере свій початок з несподіваної події за участю 26-го президента Сполучених Штатів Теодора Рузвельта. Під час полювання в Міссісіпі в 1902 році Рузвельту подарували старого чорного ведмедя, якого впіймала і прив’язала до дерева його мисливська група. Однак президент, вважаючи, що стріляти в беззахисну тварину неспортивно, відмовився це зробити. А далі історія розвинулася несподівано для всіх. Цей співчутливий вчинок був увічнений у політичній карикатурі Кліффорда Беррімана, яка незабаром привернула увагу громадськості. Символ затишку і турботи З моменту свого створення плюшевий ведмедик вийшов за рамки ролі просто іграшки. Протягом десятиліть він став символом комфорту, який часто дарують дітям або дорослим у важкі часи. Організації по всьому світу використовують плюшевих ведмедиків, щоб принести радість тим, хто її потребує, в тому числі травмованим дітям і пацієнтам лікарень. «День доброго ведмедика», як згадується в деяких святкуваннях, заохочує збирати та дарувати плюшевих ведмедиків хворим або нужденним людям, зміцнюючи асоціацію іграшки зі співчуттям, добротою і турботою.