• #оповідання #ШІ
    Глава 25. Голос, що проривається

    Київ.
    Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі.

    Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано:
    > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.»

    Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла.

    — «Маріє? Ти… Ти повернулась?»

    — «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.»

    Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл.

    — «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”»

    Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті.

    — «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.»

    — «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.»

    Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала:

    — «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.»

    Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією.

    *

    Табір.
    Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви.

    — «Ти новий?» — тихо запитав Максим.

    — «Роман. З Херсона. Привезли вчора.»

    Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман.

    — «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.»

    Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав:

    — «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.»

    Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки.

    — «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.»

    *

    Київ.
    Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги:

    > «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.»

    Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала:
    > «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.»

    Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний.

    *

    Табір.
    Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав:

    > «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.»

    Далі буде...


    #оповідання #ШІ Глава 25. Голос, що проривається Київ. Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі. Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.» Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла. — «Маріє? Ти… Ти повернулась?» — «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.» Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл. — «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”» Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті. — «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.» — «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.» Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала: — «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.» Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією. * Табір. Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви. — «Ти новий?» — тихо запитав Максим. — «Роман. З Херсона. Привезли вчора.» Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман. — «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.» Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав: — «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.» Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки. — «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.» * Київ. Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги: > «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.» Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала: > «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.» Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний. * Табір. Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав: > «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.» Далі буде...
    Love
    1
    27views 1 Shares
  • #поезія
    Марс 687* (11.01.2024)

    Я не можу повірити досі й навряд чи прийму,
    Що ненависть сіктиме повітря і рватиме долі,
    Що торкнувшись до квітки* хтось може зачати війну,
    В буревіях руйнацій шукає хтось пристрасть хмільну
    Й в золоту колісницю запріг кровожерливих коней*.

    Шістсот вісімдесят сім днів сьогодні –
    Вже рік Арея* ця війна триває:
    Паплюжить, нищить, сіє небокраєм
    Лиш смерть і втому, біль і піт холодний.
    Болять серця і посивіли скроні.

    На червоній планеті альбедо* відіб'є життя –
    Світла мало для того, хто прагне дивитися битви.
    Коли гинуть найкращі, то зоряна гасне доба*
    Не лише в їхніх змучених і постарілих очах,
    А й в зіницях батьків і дітей, овдовілої жінки.

    Бог воєн і проклять, ще скільки візьмеш?
    Ми вистоїмо всі, хоч біль троїться,
    Бо наше небо, зорі та повітря,
    Свободу, обрій, рубежі та мрії
    Тримають ті, хто носить берці й піксель.


    10.01.2024
    Олеся Репа
    #поезія Марс 687* (11.01.2024) Я не можу повірити досі й навряд чи прийму, Що ненависть сіктиме повітря і рватиме долі, Що торкнувшись до квітки* хтось може зачати війну, В буревіях руйнацій шукає хтось пристрасть хмільну Й в золоту колісницю запріг кровожерливих коней*. Шістсот вісімдесят сім днів сьогодні – Вже рік Арея* ця війна триває: Паплюжить, нищить, сіє небокраєм Лиш смерть і втому, біль і піт холодний. Болять серця і посивіли скроні. На червоній планеті альбедо* відіб'є життя – Світла мало для того, хто прагне дивитися битви. Коли гинуть найкращі, то зоряна гасне доба* Не лише в їхніх змучених і постарілих очах, А й в зіницях батьків і дітей, овдовілої жінки. Бог воєн і проклять, ще скільки візьмеш? Ми вистоїмо всі, хоч біль троїться, Бо наше небо, зорі та повітря, Свободу, обрій, рубежі та мрії Тримають ті, хто носить берці й піксель. 10.01.2024 Олеся Репа
    Love
    1
    78views 6Plays
  • ❗️Нова загроза. "Шахеди" тепер атакують цілі, що рухаються.
    Нова модель дронів з нічною камерою вперше використана для пошуку та поразки українського залізничного ешелону прямо у русі. Дрони обладнані нічною оптикою та системою наведення - із зв'язком із операторами на сотні кілометрів.
    Серед уламків знайшли міні-комп'ютер Nvidia, який міг одночасно обробляти відео та визначати цілі.
    ❗️Нова загроза. "Шахеди" тепер атакують цілі, що рухаються. Нова модель дронів з нічною камерою вперше використана для пошуку та поразки українського залізничного ешелону прямо у русі. Дрони обладнані нічною оптикою та системою наведення - із зв'язком із операторами на сотні кілометрів. Серед уламків знайшли міні-комп'ютер Nvidia, який міг одночасно обробляти відео та визначати цілі.
    30views
  • Замість навчання – допити та «гуртки» зі зброєю: 16 підлітків вдалося врятувати з-під окупації
    У межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA вдалося вивезти з тимчасово окупованих територій 16 українських дітей і підлітків.
    В окупації вони стикалися з тиском і приниженнями: когось змушували відвідувати ФСБ і відмовлятися від своєї позиції, когось – брати участь у «військово-патріотичних гуртках» із розбиранням зброї та пропагандистськими лекціями.
    Інших позбавили можливості навчатися за українською програмою, примусивши отримати російські документи й навчатися за нав’язаними правилами.
    Наразі всі врятовані підлітки перебувають у безпеці, отримують необхідну допомогу й будують плани на майбутнє.
    У Bring Kids Back UA висловили вдячність партнерам ініціативи за цей порятунок – організаціям Save Ukraine, We Are All Ukrainians, БФ «Хуманіті» та Об’єднаному центру з координації пошуку й звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб.
    Жодна дитина не залишиться в неволі – усі українські діти мають повернутися додому.
    Національне інформаційне бюро
    Замість навчання – допити та «гуртки» зі зброєю: 16 підлітків вдалося врятувати з-під окупації У межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA вдалося вивезти з тимчасово окупованих територій 16 українських дітей і підлітків. В окупації вони стикалися з тиском і приниженнями: когось змушували відвідувати ФСБ і відмовлятися від своєї позиції, когось – брати участь у «військово-патріотичних гуртках» із розбиранням зброї та пропагандистськими лекціями. Інших позбавили можливості навчатися за українською програмою, примусивши отримати російські документи й навчатися за нав’язаними правилами. Наразі всі врятовані підлітки перебувають у безпеці, отримують необхідну допомогу й будують плани на майбутнє. У Bring Kids Back UA висловили вдячність партнерам ініціативи за цей порятунок – організаціям Save Ukraine, We Are All Ukrainians, БФ «Хуманіті» та Об’єднаному центру з координації пошуку й звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб. Жодна дитина не залишиться в неволі – усі українські діти мають повернутися додому. Національне інформаційне бюро
    16views
  • Вітаю зі святом Покрови Пресвятої Богородиці! Бажаю кожен день зустрічати з добротою і любов’ю в серці. Нехай Богородиця завжди посилає віру і силу, надію і сміливість. Нехай над тобою завжди буде мирне ясне небо, а поруч – щаслива сім’я і справжнє щастя!
    Вітаю зі святом Покрови Пресвятої Богородиці! Бажаю кожен день зустрічати з добротою і любов’ю в серці. Нехай Богородиця завжди посилає віру і силу, надію і сміливість. Нехай над тобою завжди буде мирне ясне небо, а поруч – щаслива сім’я і справжнє щастя!
    22views
  • Міжнародний день охорони єнотів
    Традицію відзначати Міжнародний день охорони єнотів запропонувала дівчина з Каліфорнії у 2002 році. Вона намагалась довести громадськості, що ці тварини не завдають шкоди, як багато хто вважає, а навпаки, є важливою складовою екосистеми. За рік наміри зоозахисниці стали відомі за межами країни. Знайшлося багато однодумців, які підтримали її ідею. Відтоді свято набуло міжнародного значення і відмічається щороку в перший день жовтня.
    Міжнародний день охорони єнотів Традицію відзначати Міжнародний день охорони єнотів запропонувала дівчина з Каліфорнії у 2002 році. Вона намагалась довести громадськості, що ці тварини не завдають шкоди, як багато хто вважає, а навпаки, є важливою складовою екосистеми. За рік наміри зоозахисниці стали відомі за межами країни. Знайшлося багато однодумців, які підтримали її ідею. Відтоді свято набуло міжнародного значення і відмічається щороку в перший день жовтня.
    15views
  • #технології
    Cursor запустив безкоштовний курс для розробників.
    Тепер можна прокачатися у роботі з нейромережами всього за годину:
    — Основи та практична база з ШІ
    — Просунуті прийоми й приховані фішки
    — Створення власних агентів та робота з різними моделями

    І все це — абсолютно безкоштовно

    Навчаємося тут: https://cursor.com/en-US/learn
    #технології Cursor запустив безкоштовний курс для розробників. Тепер можна прокачатися у роботі з нейромережами всього за годину: — Основи та практична база з ШІ — Просунуті прийоми й приховані фішки — Створення власних агентів та робота з різними моделями І все це — абсолютно безкоштовно Навчаємося тут: https://cursor.com/en-US/learn
    Like
    1
    74views 7Plays
  • Холодні макарони

    Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне.

    Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш:
    У тиші кухні — сіра самота,
    В тарілці — пружні, мов застиглі дні.
    Колись гарячі, сповнені життя,
    Тепер — байдужі, втомлені й німі.
    ...
    Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань.
    Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?».

    Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?»

    Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися.

    — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе.

    Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя.

    — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому.

    Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене.

    — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі.

    Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася.

    Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію.
    Бо проблема була не в них. Проблема була в мені.

    Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.
    Холодні макарони Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне. Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш: У тиші кухні — сіра самота, В тарілці — пружні, мов застиглі дні. Колись гарячі, сповнені життя, Тепер — байдужі, втомлені й німі. ... Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань. Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?». Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?» Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися. — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе. Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя. — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому. Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене. — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі. Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася. Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію. Бо проблема була не в них. Проблема була в мені. Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.
    Like
    1
    127views
  • #поезія
    І ти розсипаєшся на тисячу різних я,
    І знову збираєшся в єдиний маленький світ,
    І вкотре шукаєш той свій неповторний шлях,
    І вчишся казати коротке і сильне "ні",
    І вчишся любити без цілей і без умов,
    Чекати, мовчати і слухати шум дощу,
    Й шукати слова десь між сотень забутих мов,
    Щоб врешті тебе хтось важливий тобі почув.

    29.09.2025
    Іра Спірідонова
    #поезія І ти розсипаєшся на тисячу різних я, І знову збираєшся в єдиний маленький світ, І вкотре шукаєш той свій неповторний шлях, І вчишся казати коротке і сильне "ні", І вчишся любити без цілей і без умов, Чекати, мовчати і слухати шум дощу, Й шукати слова десь між сотень забутих мов, Щоб врешті тебе хтось важливий тобі почув. 29.09.2025 Іра Спірідонова
    Like
    Love
    2
    33views
  • Всеукраїнський день бібліотек
    Бібліотека — це одне з найдавніших культурних надбань людства, суть якого є незмінною протягом всієї історії. Бібліотеки й дотепер залишаються особливим місцем, де люди мимоволі стишують голос, і чутно лише шурхіт сторінок, а повітря неповторно пахне типографською фарбою, клеєм і трохи пилом — адже книги можуть зберігатися століттями і дарувати свою мудрість не одному поколінню читачів. Любов до книги властива нашому народу здавна, а важливість бібліотек для національної освіти, науки та культури є очевидною для держави. Тому в Україні встановлено особливе свято — Всеукраїнський день бібліотек, який ми щороку відзначаємо 30 вересня.

    Як виникла ідея відзначати Всеукраїнський День бібліотек?
    Бібліотеки на нашій землі почали створювати за часів Русі — в IX-XI століттях. Найчастіше зібрання книг розміщувалися в монастирях, церквах та школах, а їхнім наповненням займалися князі та священники. В той час з’явилася й цензура з боку духівництва — церковні книги популяризувалися й активно переписувалися, натомість апокрифічні, тобто не включені до церковного канону, могли заборонити. Окрім книг, у бібліотеках зберігалися державні документи та їхні копії.

    Ярослав Мудрий
    Збирання книг князь Ярослав Мудрий вважав вкрай потрібною справою, тому в 1037 році відкрив при соборі Святої Софії державну бібліотеку. Більшість книг у ній були релігійного змісту, але траплялися і філософські, природничі та інші твори, в тому числі іноземних авторів, при цьому велика увага надавлася перекладу та переписуванню таких книг. Доля цієї бібліотеки невідома — частина дослідників стверджують, що книги згоріли під час захоплення Києва військом Батия в 1240 році, інші вважають, що бібліотеку встигли сховати і вона досі знаходиться десь у невідомих підземних сховищах.

    В період XIV-XV століть з’явилися університетські бібліотеки, а невдовзі ще й бібліотеки при національно-релігійних братствах. За часів Просвітництва грошовою підтримкою бібліотек почали опікуватися державні органи.

    Наприкінці XVIII століття в Україні поширилося явище бібліофільства — багаті колекціонери, відшукуючи старі видання, збирали цінні колекції. Бібліотеки стали визнаним елементом в освіті, науці та культурі, водночас царська влада Російської імперії посилила цензуру щодо книжкових фондів з метою вилучення «вільнодумних» творів.

    В процесі розвитку бібліотек в Україні не останнє місце займала громадська ініціатива — в 1829 році місцевою інтелігенцією було засновано публічну бібліотеку в Одесі, 1866 року — в Києві, 1886-го — в Харкові. Власні бібліотеки збирали різні заклади та об’єднання — музеї, архіви, наукові товариства, духовні семінарії.

    В короткий час державності України після подій 1917 року, попри важкі політичні та економічні обставини, бібліотекам надавалося багато уваги — було прийнято три важливих закони, які регулювали роботу цієї сфери, а також засновано Національну бібліотеку Української держави.

    Радянська влада
    Починаючи з 1919 року, радянська влада в Україні посилила державне управління бібліотечною справою. Основними принципами в ній було проголошено партійність, масовість та доступність, керівництво галузі стало централізованим, а організація діяльності — єдиною по всій країні.

    З 1923 року почала діяти особлива інструкція, яка зобов’язувала знищувати книги, які не відповідали комуністичній ідеології. Разом з тим, в Україні було створено широку бібліотечну мережу, чимало рис якої влада запозичила з американського досвіду — зокрема, хоча б одна бібліотека обов’язково мала бути в кожному населеному пункті, навіть у найменшому селі.

    Роки Другої світової війни
    Чималих збитків українські бібліотеки зазнали в роки Другої світової війни — евакуювати вдалося лише незначну частину фондів, тому багато цінних книг було вивезено окупантами або знищено вибухами та пожежами. Післявоєнне відновлення бібліотек стало важливою державною справою, як у питанні відновлення фондів, так і в аспекті підготовки спеціалістів. Тому одним з перших вищих навчальних закладів, що відновили свою роботу, став Харківський бібліотечний інститут, а його філію відкрили в Києві. На кінець 1950-х років в Україні вже функціонувало близько 80 тисяч бібліотек різних типів.

    В часи СРСР діяльність бібліотек була підпорядкована спільній для всіх радянських закладів концепції — передусім відповідного політичного підходу, централізованого управління та контролю. В 1984 році було прийнято «Положення про бібліотечну справу в СРСР», яке зробило майже неможливими будь-які спроби щодо національного спрямування бібліотечної справи в республіках.

    Часи незалежності
    З моменту здобуття Україною незалежності змінилася й роль бібліотек в суспільному житті — від суто просвітницької та ідеологічної до культурологічної, інформаційно-комунікативної та наукової. Останнім часом вітчизняні бібліотеки переживають досить непростий період трансформації та пристосування до умов цифрового світу.

    Всеукраїнський день бібліотек з’явився в нашому календарі в 1998 році — тоді в травні Президент підписав указ про встановлення цієї події. Її було засновано на підтримку ініціативи працівників бібліотечної сфери, а також як знак визнання незамінної ролі бібліотек у розвитку української науки, культури та освіти. Окрім цього, 30 вересня стало професійним святом для всіх бібліотекарів України.
    Всеукраїнський день бібліотек Бібліотека — це одне з найдавніших культурних надбань людства, суть якого є незмінною протягом всієї історії. Бібліотеки й дотепер залишаються особливим місцем, де люди мимоволі стишують голос, і чутно лише шурхіт сторінок, а повітря неповторно пахне типографською фарбою, клеєм і трохи пилом — адже книги можуть зберігатися століттями і дарувати свою мудрість не одному поколінню читачів. Любов до книги властива нашому народу здавна, а важливість бібліотек для національної освіти, науки та культури є очевидною для держави. Тому в Україні встановлено особливе свято — Всеукраїнський день бібліотек, який ми щороку відзначаємо 30 вересня. Як виникла ідея відзначати Всеукраїнський День бібліотек? Бібліотеки на нашій землі почали створювати за часів Русі — в IX-XI століттях. Найчастіше зібрання книг розміщувалися в монастирях, церквах та школах, а їхнім наповненням займалися князі та священники. В той час з’явилася й цензура з боку духівництва — церковні книги популяризувалися й активно переписувалися, натомість апокрифічні, тобто не включені до церковного канону, могли заборонити. Окрім книг, у бібліотеках зберігалися державні документи та їхні копії. Ярослав Мудрий Збирання книг князь Ярослав Мудрий вважав вкрай потрібною справою, тому в 1037 році відкрив при соборі Святої Софії державну бібліотеку. Більшість книг у ній були релігійного змісту, але траплялися і філософські, природничі та інші твори, в тому числі іноземних авторів, при цьому велика увага надавлася перекладу та переписуванню таких книг. Доля цієї бібліотеки невідома — частина дослідників стверджують, що книги згоріли під час захоплення Києва військом Батия в 1240 році, інші вважають, що бібліотеку встигли сховати і вона досі знаходиться десь у невідомих підземних сховищах. В період XIV-XV століть з’явилися університетські бібліотеки, а невдовзі ще й бібліотеки при національно-релігійних братствах. За часів Просвітництва грошовою підтримкою бібліотек почали опікуватися державні органи. Наприкінці XVIII століття в Україні поширилося явище бібліофільства — багаті колекціонери, відшукуючи старі видання, збирали цінні колекції. Бібліотеки стали визнаним елементом в освіті, науці та культурі, водночас царська влада Російської імперії посилила цензуру щодо книжкових фондів з метою вилучення «вільнодумних» творів. В процесі розвитку бібліотек в Україні не останнє місце займала громадська ініціатива — в 1829 році місцевою інтелігенцією було засновано публічну бібліотеку в Одесі, 1866 року — в Києві, 1886-го — в Харкові. Власні бібліотеки збирали різні заклади та об’єднання — музеї, архіви, наукові товариства, духовні семінарії. В короткий час державності України після подій 1917 року, попри важкі політичні та економічні обставини, бібліотекам надавалося багато уваги — було прийнято три важливих закони, які регулювали роботу цієї сфери, а також засновано Національну бібліотеку Української держави. Радянська влада Починаючи з 1919 року, радянська влада в Україні посилила державне управління бібліотечною справою. Основними принципами в ній було проголошено партійність, масовість та доступність, керівництво галузі стало централізованим, а організація діяльності — єдиною по всій країні. З 1923 року почала діяти особлива інструкція, яка зобов’язувала знищувати книги, які не відповідали комуністичній ідеології. Разом з тим, в Україні було створено широку бібліотечну мережу, чимало рис якої влада запозичила з американського досвіду — зокрема, хоча б одна бібліотека обов’язково мала бути в кожному населеному пункті, навіть у найменшому селі. Роки Другої світової війни Чималих збитків українські бібліотеки зазнали в роки Другої світової війни — евакуювати вдалося лише незначну частину фондів, тому багато цінних книг було вивезено окупантами або знищено вибухами та пожежами. Післявоєнне відновлення бібліотек стало важливою державною справою, як у питанні відновлення фондів, так і в аспекті підготовки спеціалістів. Тому одним з перших вищих навчальних закладів, що відновили свою роботу, став Харківський бібліотечний інститут, а його філію відкрили в Києві. На кінець 1950-х років в Україні вже функціонувало близько 80 тисяч бібліотек різних типів. В часи СРСР діяльність бібліотек була підпорядкована спільній для всіх радянських закладів концепції — передусім відповідного політичного підходу, централізованого управління та контролю. В 1984 році було прийнято «Положення про бібліотечну справу в СРСР», яке зробило майже неможливими будь-які спроби щодо національного спрямування бібліотечної справи в республіках. Часи незалежності З моменту здобуття Україною незалежності змінилася й роль бібліотек в суспільному житті — від суто просвітницької та ідеологічної до культурологічної, інформаційно-комунікативної та наукової. Останнім часом вітчизняні бібліотеки переживають досить непростий період трансформації та пристосування до умов цифрового світу. Всеукраїнський день бібліотек з’явився в нашому календарі в 1998 році — тоді в травні Президент підписав указ про встановлення цієї події. Її було засновано на підтримку ініціативи працівників бібліотечної сфери, а також як знак визнання незамінної ролі бібліотек у розвитку української науки, культури та освіти. Окрім цього, 30 вересня стало професійним святом для всіх бібліотекарів України.
    91views
More Results