Друзі! Сьогодні презентую вам пілотну серію з нового комедійно-пізнавального шоу "Школа пана Волохана". Його ведучий - інструктор по виживанню, він же острівний барон бігфут пан Волохан. Хто такий пан Волохан, спитаєте ви? У кожній серії ви знайдете нові відповіді про його особистість... Кажуть, що пан Волохан не ходить по Хортиці - Хортиця підлаштовує стежки під його кроки. Волохан не шукає слідів - сліди шукають, де б їм з’явитися, щоб не розчарувати Хортицького імператора. Коли Волохан каже “тиша” - вітер переходить на шепіт, а Дніпро робить вигляд, що “взагалі не плескав”. Коли він розпалює багаття, вогонь спершу питає: “Можна?” А коли він каже “не засмічуй острів” - пакети самі летять в урну, бо їм соромно... #Волохан #Хортиця #Запоріжжя #ШколаПанаВолохана #НормЧиСтрьом #Екологія #Заповідник #ДімАктора #АнтонЖадько #Січеград #ТворчаСтудіяСічеград #shorts #панволохан #хортицькийбігфут #запоріжжя #січеград #творчастудіясічеград #антонжадько #париж #хортиця #comedyshortsandnewshorts #comedy #запорізькиййеті #вебсеріал #запоріжжя #українськийсеріал #українськийютуб https://www.youtube.com/shorts/SUw7awo0cn4

Класно, що у нас є конкуренція: Магучіх – про переможне повернення на чемпіонат України 💪🏻 Олімпійська чемпіонка Парижа-2024 Ярослава Магучіх поділилася емоціями після здобуття золотої медалі на чемпіонаті України у приміщенні та розповіла про підготовку до світової першості 🔝 Дуже рада виступати в Україні. На чемпіонаті України я вперше за п'ять років, востаннє це було в Сумах 2021 року. Дуже круто повернутися і класно, що у нас є конкуренція. Найголовніша перевага від виступів в Україні – психологічне здоров'я, як би це не звучало. Але вдома набагато краще: друзі, родина, мій кіт були зі мною. Тому зимова підготовка пройшла вдало, і я дуже рада цьому. Коментуючи свій переможний виступ, Магучіх відзначила другу спробу на висоті 1,96 метра 1.96 метра розтягнула, але друга спроба була фантастична – з таким запасом, що можна було 2.05 одразу стрибати. На жаль, цього не вдалося зробити. #спорт #спорт_sports #Brovary_sport #Броварський_спорт @Brovarysport #world_sport #athletics #Легка_атлетика ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

😡Україні заборонили форму з мапою країни на Паралімпіаді-2026, - президент Національного паралімпійського комітету Валерій Сушкевич в інтервʼю Укрінформ. За його словами, Міжнародний Паралімпійський комітет назвав парадну форму «політичною», бо вона акцентує на територіальній цілісності України. 👉Після рішення МПК комплект форми довелося терміново змінювати й доставляти новий автобусом до Італії. Сушкевич каже, що після Парижа відчувається нова хвиля лояльності до росії серед частини паралімпійського чиновництва‼️

🇺🇦Ейфелеву вежу в Парижі підсвітили кольорами українського прапора

Зеленський зустрівся з міською головою Парижа Анн Ідальго Ідальго відвідала Бородянку на Київщині, зруйновану під час російської окупації. Як представниця міста — господаря Олімпійських та Паралімпійських ігор 2024 року, вона не підтримувала участь російських і білоруських атлетів. 👏Президент України відзначив її орденом княгині Ольги III ступеня. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#історія #факт ⚖️ «КОХАННЯ ПІД ЗВУКИ ГІЛЬЙОТИНИ»: ОСТАННЯ НІЧ КАМІЛЯ ДЕМУЛЕНА ​Париж, весна 1794 року. Велика революція, що починалася як свято свободи, перетворилася на ненаситне чудовисько, яке почало пожирати власних дітей. У похмурій камері в’язниці Люксембург молодий чоловік із гарячковим блиском в очах притискав до грудей папір. Каміль Демулен — той самий трибун, який п'ять років тому одним закликом «До зброї!» повів натовп на Бастилію, — тепер чекав на власну страту за наказом колишнього друга, Робесп’єра. ​🥀 Муза за гратами Його думки були не про політику і не про республіку. Вони належали Люсіль — жінці, чия врода та відданість стали його єдиним прихистком у вирі терору. Їхнє кохання було майже легендарним: Люсіль сама наполягла на шлюбі з Камілем, попри застереження батька, обравши шлях поруч із бунтівником. Поки Каміль писав свої останні листи, Люсіль щодня приходила до стін в’язниці, намагаючись хоча б на мить побачити його силует у вікні. ​📜 Листи, просякнуті сльозами «Моя Люсіль, моя дорога Люсіль! Мої руки зв'язані, але моє серце вільне, і воно з тобою», — писав він у ніч перед ешафотом. Ці рядки не були маніфестом політика, це був крик людини, яка зрозуміла, що ідеї варті небагато, якщо вони руйнують право на просте людське щастя. Каміль картав себе за те, що втягнув її у цей кривавий вир, адже він знав: у часи терору любов до ворога народу — це теж злочин. 🕯️ ​⛓️ Фатальна солідарність Люсіль не збиралася мовчати. Вона відчайдушно намагалася організувати змову, щоб визволити чоловіка, писала гнівні листи суддям, вимагаючи справедливості або спільної долі. Вона отримала друге. Через тиждень після того, як голова Каміля впала в кошик під улюлюкання натовпу, Люсіль Демулен зійшла на той самий ешафот. Свідки згадували, що вона йшла на смерть із посмішкою, вдягнувши свою найкращу сукню, ніби йшла на побачення. ​🏛️ Тінь великої трагедії Історія Каміля та Люсіль стала приватним епілогом епохи Просвітництва. Вони були молодими, інтелектуальними та щирими у своєму бажанні змінити світ, але стали жертвами механізму, який самі ж допомогли запустити. Їхня приватна драма нагадує нам, що за масштабними історичними зрушеннями завжди стоять живі серця, які розбиваються так само легко, як і тисячі інших, чиїх імен не зберегли підручники. 🇫🇷🥀

#історія #факт 🫀 «ОСТАННЯ СИМФОНІЯ СЕРЦЯ»: ТАЄМНИЙ СПАДОК ФРЕДЕРІКА ШОПЕНА Париж, жовтень 1849 року. У квартирі на Вандомській площі, заповненій запахом фіалок та ліків, згасало життя того, кого називали «поетом фортепіано». Фредерік Шопен, виснажений сухотами, ледь чутно прошепотів свою останню волю. Це не стосувалося ані його незакінчених ноктюрнів, ані золотого годинника. Він благав лише про одне: «Я знаю, що церква не дозволить поховати мене у Варшаві, але принаймні відвезіть туди моє серце». 📜 Заручник обставин Шопен прожив у Франції майже половину життя, але так і не став парижанином за духом. Його туга за Польщею, розірваною імперіями, була майже фізичною хворобою. Після його смерті тіло залишилося на цвинтарі Пер-Лашез, але за справу взялася його сестра — Людвіка Єнджеєвич. Вона знала: офіційний дозвіл на перевезення «частини тіла повстанця» (а Шопен підтримував визвольний рух) отримати неможливо. 📦 Контрабанда любові Людвіка замовила кришталевий слоїк, наповнений коньяком для консервації, помістила туди серце брата і сховала судину в дерев'яну скриньку під своїми пишними сукнями. Перетин кордону Російської імперії був смертельно небезпечним. Жандарми ретельно обшукували екіпажі, шукаючи заборонену літературу чи зброю. Ніхто не міг уявити, що тендітна жінка в траурі везе під шарами тканини найцінніший музичний скарб епохи. 🥀 ⛪ Сховище в колоні Серце Шопена прибуло до Варшави таємно. Тривалий час воно зберігалося в родинному домі, допоки його не передали до костелу Святого Хреста. Влада забороняла будь-які публічні вшанування «поляка-емігранта», тому скриньку замурували в одну з опорних колон храму без жодних написів. Лише через десятиліття там з’явилася табличка з цитатою з Євангелія: «Бо де скарб твій, там буде і серце твоє». 🕯️ Символ невмирущості Навіть під час Другої світової війни, коли Варшава лежала в руїнах, польські повстанці таємно винесли реліквію, щоб врятувати її від знищення німецькими військами. Серце Шопена стало для нації чимось більшим за орган — воно стало доказом того, що митець належить тій землі, яку він оспівував у своїх мазурках, навіть якщо його земний прах спочиває на чужині. Це була остання симфонія Шопена — не записана на папері, а втілена в кришталі та вірності жінки, яка не побоялася кинути виклик імперії заради спокою братової душі. 🎹🇵🇱

#історія #факт «МУЗА З АРОМАТОМ ФАРБИ»: ТАЄМНИЙ ОБІТ ЖАННИ ЕБЮТЕРН 🎨🥀 Париж, початок XX століття. Час богеми, абсенту і шалених пошуків сенсу в мистецтві. Серед кав'ярень Монмартру, де дим сигарет змішувався з ароматами фарб та розчинників, її постать була майже непомітною. Жанна Ебютерн — юна художниця з пронизливими блакитними очима та довгим каштановим волоссям, яка, здавалося, була народжена, щоб стати лише тінню великого генія. Її ім’я назавжди асоціюється з Амедео Модільяні — бунтівним, талановитим і приреченим художником, який залишив по собі шлейф легенд і серце, розбите коханням. Жанна була з багатої буржуазної родини, і її вибір пов'язати життя з епатажним Модільяні, чиї картини тоді ніхто не розумів, був сміливим актом непокори. Вона стала його музою, моделлю і, зрештою, єдиною справжньою опорою у світі, де Модільяні постійно балансував на межі бідності, хвороби та неприйняття. Мало хто знає, що Жанна сама була надзвичайно обдарованою художницею. Її власні роботи, виконані в стилі, що поєднував елементи кубізму та постімпресіонізму, були глибоко інтроспективними та сповненими меланхолії. Проте, живучи в тіні Модільяні, який був для неї і коханцем, і вчителем, і божеством, Жанна майже ніколи не виставляла свої роботи. Вона малювала для себе, усамітнено, наче зберігаючи свій талант для іншого, світлішого майбутнього, яке так і не настало. 🖼️💔 Її щоденник, знайдений набагато пізніше, свідчить про внутрішній конфлікт: бажання творити і прагнення бути повністю відданою своєму чоловікові. Вона зображала Модільяні у різних настроях, намагаючись передати не лише його зовнішність, а й бурхливу душу. Її ескізи були переповнені любов'ю та болем, передчуттям трагедії, що висіла над їхньою парою. Їхнє кохання було інтенсивним, майже саморуйнівним. Модільяні, хворий на туберкульоз, помирає 24 січня 1920 року. Жанна, вагітна другою дитиною, не змогла пережити цю втрату. За два дні після його смерті, незважаючи на вмовляння родини, вона кинулася з вікна п'ятого поверху. Вона здійснила свій таємний обіт — бути з ним не лише в житті, а й у смерті. 🕊️✨ Її поховали поруч із Модільяні на кладовищі Пер-Лашез. На їхньому спільному надгробку викарбувані слова, що стали епітафією їхньому коханню: "Спільник душі Модільяні, яка не побоялася піти за ним навіть у смерть". Жанна Ебютерн, «муза з ароматом фарби», назавжди залишилася в історії як символ абсолютної самовідданості, а її нерозкритий талант — як сумне нагадування про ціну, яку іноді доводиться платити за життя з генієм.

#історія #постаті Політ довжиною в кар’єру: Майкл Джордан як ікона глобальної культури спорту. Якщо ви хоча б раз у житті бачили силует людини, що летить до кільця з розставленими ногами, ви вже знайомі з Майклом Джорданом. 17 лютого 1963 року народився атлет, який зробив для глобалізації американської культури більше, ніж десяток дипломатичних місій. Він не просто грав у баскетбол — він перетворив його на релігію, де сам став головним божеством. 🏀 Початок його шляху — це ідеальна голлівудська драма. Майкла не взяли до шкільної баскетбольної команди в старших класах, бо він був «занадто коротким». Замість того, щоб образитися на весь світ, він почав тренуватися з фанатизмом, який пізніше назвуть «Mentalitas Mamba» або просто стилем Джордана. Це вміння перетворювати поразки на паливо для успіху стало його фірмовим знаком. 🚀 Його епоха в «Чикаго Буллз» (Chicago Bulls) у 90-х роках — це час абсолютного домінування. Шість титулів чемпіона НБА, п’ять нагород MVP і дві золоті олімпійські медалі. Проте сухі цифри не передають головного: Майкл змусив увесь світ стежити за грою з м’ячем. Саме завдяки йому підлітки в Києві, Токіо чи Парижі почали носити широкі шорти та мріяти про «ті самі» кросівки. 👟 Джордан став першим спортсменом-брендом. Його співпраця з Nike не просто врятувала компанію, а створила цілий культурний пласт — снікер-культуру. «Air Jordan» стали символом статусу та приналежності до спільноти переможців. Але за блиском рекламних роликів завжди стояв «Чорний Ісус» (як називали його суперники), який міг грати з температурою 39°C у фіналі («Flu Game») і виривати перемогу на останній секунді просто тому, що він ненавидів програвати більше, ніж любив вигравати. 🤒 Після смерті батька та короткого (і не надто успішного) відходу в бейсбол, він повернувся зі словами «I’m back», довівши, що справжня велич не має терміну придатності. Сьогодні Майкл Джордан — успішний бізнесмен і власник команди, але для історії він назавжди залишиться людиною, яка спростувала закон всесвітнього тяжіння. Він навчив світ, що межі існують лише в нашій голові, а для того, щоб літати, не обов’язково мати крила — достатньо мати залізну волю. ✨

#історія #факт Тінь за мольбертом: Приватна жертва Тео ван Гога 🌻 ​Історія мистецтва знає Вінсента ван Гога як бунтівного генія, що віддав життя за свої полотна. Але за кожним яскравим мазком «Соняшників» стоїть людина, яка добровільно погодилася на роль тіні. Тео ван Гог — молодший брат, меценат і єдиний повірник художника — вів власну невидиму війну, ціною якої стала його власна доля. ✉️ ​Протягом десяти років Тео не просто надсилав Вінсенту гроші на фарби та полотно. Він фактично утримував його, економлячи на власному харчуванні та комфорті. Будучи успішним торговцем картин у Парижі, Тео розривався між холодним світом комерції та фанатичною вірою в талант брата, який тоді не купував ніхто. Їхнє листування — це понад 600 листів, де за обговоренням кольорів і технік ховається болюча приватна драма: Тео боровся з нападами безумства брата, його соціальною ізоляцією та постійним відчуттям провини. ​Ця самопожертва була не лише фінансовою, а й емоційною. Тео відкладав власне весілля, боявся заводити дітей, бо не знав, чи зможе прогодувати і сім’ю, і Вінсента. Навіть коли він нарешті одружився з Йоганною Бонгер, серце Тео залишалося прикутим до маленької кімнати в Овер-сюр-Уаз, де Вінсент боровся зі своїми демонами. 💔 ​Фінал цієї приватної історії виявився трагічно спільним. Коли у липні 1890 року Вінсент пішов із життя, світ Тео зруйнувався. Він не зміг пережити втрату людини, якій присвятив усе доросле життя. Тео ван Гог помер лише через пів року після брата, виснажений фізично та морально. Вони поховані поруч — два брати, один із яких став світлом, а інший — паливом, що дозволило цьому світлу розгорітися на віки. 🥀