#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

День художника України Щорічно у другу неділю жовтня митці України святкують День художника. Історія започаткування Дня художника України Свято було затверджено Указом Президента в 1998 році. Ініціатором святкування стала Спілка художників України. Метою є підтримка представників мистецтва та нагадування про його роль у культурному розвитку людини. Хто такий художник? Художник – творчий фахівець, що працює у різних галузях образотворчого мистецтва. Це може бути не лише малювання картин, але й фотозйомка, скульптура, графіка, стріт-арт, кіно, декоративно-ужиткове мистецтво тощо. Фахівці впевнені, що без споглядання художньої творчості неможливо виховати повноцінно розвиту особистість. Тому прямим обов’язком художника є донесення свого бачення краси, правдиве відтворення історичних подій, розвиток почуття прекрасного в людях і спонукання до думок над суттю буття. Найвідоміші українські художники Класика ХІХ — поч. ХХ ст. Тарас Шевченко (1814–1861) — живописець і графік, майстер психологічного портрета й історичних сцен. «Катерина», офорти з «Живописної України». Іван Айвазовський (1817–1900) — народжений у Криму мариніст світової слави. «Дев’ятий вал», «Чорне море». Архип Куїнджі (1842–1910) — новатор світла й повітряної перспективи. «Місячна ніч на Дніпрі», «Березовий гай». Сергій Васильківський (1854–1917) — поет степового пейзажу. «Козацький двір», «Український пейзаж». Микола Пимоненко (1862–1912) — реаліст побутового жанру. «Святочне ворожіння», «Проводи рекрутів». Олександр Мурашко (1875–1919) — яскравий колорист, з’єднав реалізм та модерн. «Дівчина в червоному капелюсі», «Карусель». Олекса Новаківський (1872–1935) — львівський експресивний колорист. «Святий Юр», портрети. Микола Самокиш (1860–1944) — баталіст і майстер анімалістики. Кінно-батальні сцени, ілюстрації до класики. Український авангард Казимир Малевич (1879–1935) — засновник супрематизму. «Чорний квадрат», «Біле на білому». Олександра Екстер (1882–1949) — авангард, сценографія, кубофутуризм. Ескізи костюмів і декорацій. Олександр Богомазов (1880–1930) — «київський сезаніст», теоретик і практик авангарду. «Пилярі», «Лісопилка». Соня Делоне (Гончар) (1885–1979) — орфізм, дизайн і мода. Серії «Симультанності». Давид Бурлюк (1882–1967) — «батько російського футуризму» з українським корінням. Футуристичні полотна, маніфести. Георгій Нарбут (1886–1920) — графік і шрифтовик, творець стилю УНР. «Українська абетка», банкноти та герби УНР. Федір та Василь Кричевські — живопис і дизайн. Василь — автор проєкту державного герба УНР, Федір — портрет і історичний жанр. Народне мистецтво та неонаїв Катерина Білокур (1900–1961) — квіткові композиції з ювелірною деталізацією. «Квіти за тином», «Півонії». Марія Примаченко (1909–1997) — наїв, фантастичні «звірі» та казкові сюжети. «Звіриний світ» (численні варіації). Ганна Собачко-Шостак (1883–1965) — декоративні розписи, витинанки, «квіткові» композиції. ХХ століття (модернізм, соцреалізм і поза ним) Тетяна Яблонська (1917–2005) — гуманістичний реалізм, пізній ліричний модерн. «Хліб», «Вечір. Стара Флоренція». Віктор Зарецький (1925–1990) — декоративно-орнаментальні образи, вплив сецесії. «Світлана», жіночі портрети. Микола Глущенко (1901–1977) — експресивний пейзажист, колорист. Карпати, міські краєвиди. Ала Горська (1929–1970) — монументалістка й шістдесятниця, громадянська сміливість. Мозаїки, вітражі. Сучасне українське мистецтво Іван Марчук (нар. 1936) — автор техніки «пльонтанізм», один із найвідоміших сучасників. Серії «Голос моєї душі», пейзажі. Анатолій Криволап (нар. 1946) — неоекспресіоніст, великі кольорові поля. Серія «Кінь. Вечір». Олександр Ройтбурд (1961–2021) — постмодерн, іронія й міфології сучасності. «П’єта», інтерпретації класики. Владислав Шерешевський (нар. 1964) — гротеск і соціальні алюзії. Влада Ралко (нар. 1969) — гостра графіка і живопис про тіло, війну, повсякдення. Нікіта Кадан (нар. 1982) — концептуаліст, робота з пам’яттю й простором. Роман Минов (нар. 1983) — живопис і медіа, дослідження ідентичності. Микита Шалений (нар. 1982) — мультимедіа, відеоарт і архівні наративи.

Мистецька діаспора...💙💛 "Квіти у білій вазі". Автор - Давид БУРЛЮК (1882, хутір Семиротівка Лебединського повіту Харківської губернії (нині Сумська область) - 1967, Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк, США) - поет і художник українського походження, один із чільних творців українського модернізму початку XX століття. Брат Володимира і Миколи Бурлюків. 🎨🎨

Мистецька діаспора...💙💛 Давид Бурлюк. "Соняшники на березі моря".🌻🌞 Давид БУРЛЮК (21 липня 1882, хутір Семиротівка Лебединського повіту Харківської губернії (нині Сумська область) - 15 грудня 1967, Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк, США) - поет і художник українського походження, один із чільних творців українського модернізму початку XX століття. Брат Володимира і Миколи Бурлюків. 🎨🎨 У своїх спогадах Давид Давидович писав: «… З боку батькового — ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько „Писарчуки“, ми були писарями Запорізького війська. 1915-го я намалював картину „Святослав“, стиль старовинного українського живопису. Мій колорит глибоко національний. Жовто-гарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б'ють Ніагарами з-під мого пензля...". За власними підрахунками впродовж життя вiн намалював п'ятнадцять тисяч картин.

Берлінське видавництво DOM publishers випустило путівник Харковом історикині Євгенії Губкіної. БЖ поговорило з нею про те, як архітектор монументального Держпрому зробив повітря частиною будівельного матеріалу, як війна змусила людей полюбити "панельки" і чим прогулянка Харковом нагадує спіритичний сеанс. Євгенія Губкіна — архітекторка й історикиня архітектури XX століття. Її перша книга "Славутич" присвячена останньому побудованому за радянських часів українському місту. Друга — "Радянський Модернізм. Бруталізм. Постмодернізм" — основним течіям, втіленим в архітектурі УРСР. Свій третій рукопис Губкіна планувала присвятити Харкову і завершила його за два місяці до повномасштабного вторгнення. Аби написати чесний, незабарвлений довоєнними спогадами вступ, вона приїхала в рідне місто — щоб побачити вулиці і будівлі інакшими. Ельміра Еттінгер поговорила з нею: "...У книзі я охоплюю весь новітній період історії архітектури, а не лише 1920–30-ті роки, з яких починала. Сучасні книги здебільшого зосереджені на одному шарі: тільки модернізм, тільки конструктивізм. Але міста не формуються шарами." https://bzh.life/ua/gorod/1753350164-arhitektorka-13-rokiv-gotuvala-putivnik-harkovom/

#культура #бібліотеки 📖✨ Національна бібліотека ім. Вернадського — скарбниця української науки 📍 Адреса: просп. Голосіївський, 3, Київ. 🏛️ Це найбільша бібліотека України та одна з найбільших у світі! Її фонди налічують понад 15 мільйонів одиниць зберігання, серед яких — рідкісні книги, стародруки, рукописи, картографія, музичні записи. 🗿 Архітектурно бібліотека — яскравий приклад пізнього модернізму. Величезна бетонна споруда із високою баштою стала впізнаваним символом Голосіївського району. Відкрили її у 1989 році як головну наукову бібліотеку держави. 🔎 Тут зберігають унікальні архіви українських вчених, цінні стародруки, колекції інкунабул. Спеціалізовані зали дають доступ до наукових видань, а каталогізація дозволяє знайти потрібний матеріал за лічені хвилини. 📚 Цікаво: саме тут зберігається депозитний фонд ООН в Україні. 💡 НБУВ — це не просто книгосховище, а живий простір знань, де наука зустрічається з історією, а кожен відвідувач відчуває себе частиною великої культурної спадщини. ❤️✨

25 лютого 1871 року народилася Леся Українка — славетна поетка, драматургиня, перекладачка і громадська діячка, при народженні Лариса Косач, що увійшла в історію української і європейської літератури під іменем цілого народу. Народилася у Новограді-Волинському (нині Звягель) в родині дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади» Петра Косача та Ольги Драгоманової-Косач (письменниці Олени Пчілки). Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини. Навчання отримала переважно домашнє. Спочатку навчалася за програмою матері (Олена Пчілка взагалі принципово до 5-го класу вчила своїх дітей вдома, українською мовою, остерігаючись, щоб російська школа їх не зіпсувала), пізніше окремі вчителі приходили до неї додому, бо через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка. Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська, болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера. У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Через хворобу Леся Українка об’їздила всю Європу, довгий час жила в Італії та Єгипті, три роки прожила в Криму, в Ялті. Любила бувати в театрі та опері (відвідала майже всі найкращі європейські театри), прекрасно розбиралася в європейському мистецтві, скрізь записувалася до найкращих бібліотек, цікавилась новинками літератури та науковими працями. Критикувала «народництво» і всіляко просувала європейські тенденції в українську культуру, стала однією з провісників модернізму в українській літературі. Леся Українка разом з Оленою Пчілкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями мала величезний вплив на розвиток феміністичної течії в українській літературі. Її жіночі образи – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді і незалежні, що для того часу було абсолютним викликом, особливо на теренах російської імперії. Друкувалася на сторінках започаткованого в 1887 році жіночого альманаху «Перший вінок», біля витоків якого стояли Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Підтримувала емансипацію та жіночі рухи, які виступали за більші можливості для жіночої самореалізації. У 1888 році разом з братом Михайлом стала співорганізатором літературного гуртка української молоді «Плеяда». Серед членів гуртка були Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Іван Стешенко, Агатангел Кримський, Максим Славінський, Олександр Черняхівський та інші. Леся не лише писала власні твори, але й активно займалася перекладами, адаптуючи європейську класику до українського читача. На той час українська література, яка була переважно сконцентрована на зображенні села, зіткнулася з проблемою нестачі слів для збільшення образності. Тому українська інтелігенція взялася за модернізацію української мови. Зокрема, Лесі Українці ми завдячуємо слів «промінь», «напровесні», Олена Пчілка ввела в лексикон українців слова «палкий», «мистецтво», «переможець», «нестяма», а Михайло Старицький подарував нам такі слова, як «мрія», «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темрява», «страдниця» та ін. Все її життя було боротьбою: з хворобою, із суспільними догмами, за право бути українкою, мати власну думку, жити своїм розумом, не бути ні від кого залежною. Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Останні роки прожила в Єгипті та різних містах Грузії, куди переводили по службі її чоловіка, Климента Квітку. Померла 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою, у неї відмовили нирки. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок.

Продовжуючи тему #модернізм

Сьогодні є бажання поговорити про #модернізм , тож вашій увазі деякі факти про знакову авторку течії - Вірджинію Вулф та її роман "Орландо". Вірджинія Вулф народилася 25 січня 1882 року в Лондоні в інтелігентній родині сера Леслі Стівена і Джулії Дакуорт. Своїми знаннями у світовій літературі й бездоганним художнім смаком Вірджинія зобов'язана батькові, який був літературним критиком і дозволяв доньці читати все, що було в їхній величезній бібліотеці. Матір була англійською моделлю прерафаелітів і філантропкою. Коли Вірджинії виповнилося 13 років, трапилася трагедія, що сильно похитнула її ментальне здоров’я, — померла матір. Старша сестра Стелла протягом деякого часу опікувалась домом та дітьми, але незабаром теж померла. Вірджинія у своїх спогадах писала, що образ матері переслідував її, поки вона не написала роман "На маяк" в середині 1920-х років. Образ пані Ремзі, що перебуває в тіні свого зайнятого інтелектуальною працею чоловіка, але встигає займатися благодійністю, піклуватися про дітей, і є, мабуть, найглибшим та наймудрішим персонажем в романі, дійсно дуже схожа на матір письменниці. У 1917 році подружжя Вулф заснувало видавництво "Хогарт Прес", яке друкувало всі твори письменниці. Вірджинія сама набирала та редагувала тексти. Видавництво спочатку не приносило прибутків, але згодом стало надійним джерелом доходу. Та психічний стан Вірджинії все одно погіршувався, вона вчинила кілька спроб самогубства. Вулф була дуже вимоглива до себе і своїх робіт, переписувала романи десятки разів. Окрім цього, вона вела щоденники, які вийшли окремим виданням у 4 томах, а численні листи друзям, сестрі, Леонарду й Віті Секвілл-Вест були опубліковані в 5 томах. У грудні 1922 року Вірджинія познайомилася з письменницею Вітою Секвілл-Вест. Незабаром між жінками зав'язалися романтичні стосунки, які надихнули Вулф на написання комічної біографії "Орландо" — історії багатовікового життя юнака, який десь між XVI і XX століттями встигає змінити стать. Віта багато в чому допомогла письменниці, зокрема, впоратися з депресіями і повірити в себе, а Вульф увічнила її образ у своєму найбільш експериментальному романі. Книжку опублікували 1928 року. Це перший в історії роман, присвячений гендерним проблемам. Сюжет охоплює період у 350 років. Першу половину цього терміну головний герой Орландо проживає чоловіком, а другу – жінкою. #літературний_флюгер #класика #біографія