#історія #постаті Титан українського Ренесансу в екзилі: Багатогранний світ Святослава Гординського 🎨 30 грудня 1906 року народився Святослав Гординський — людина-епоха, чий талант не знав меж, а серце завжди належало Україні, навіть через океан. Він був не просто художником, а справжнім енциклопедистом: поетом, перекладачем, мистецтвознавцем та невтомним організатором українського культурного життя у світі ✍️ Його художній шлях розпочався в художній школі Олекси Новаківського у Львові, а згодом проліг через Париж, де він навчався у славетного Фернана Леже. Гординський майстерно поєднав у своїй творчості українську візантійську традицію з європейським модернізмом. Його ікони та розписи прикрашають понад 50 українських храмів у всьому світі — від Рима до Нью-Йорка, вражаючи сучасників монументальністю та духовністю 🏛️ Як поет, він став одним із найяскравіших представників львівської групи «12», а згодом — активним діячем МУРу (Мистецького українського руху) в еміграції. Його вірші вирізнялися класичною витонченістю та глибоким інтелектуалізмом. Гординський також зробив неоціненний внесок у світову літературу, переклавши українською твори Горація, Бодлера, Війона та Шекспіра, розширюючи горизонти нашої мови 📚 Проте чи не найбільшою його заслугою була боротьба за правду про українське мистецтво. Як мистецтвознавець, він написав десятки монографій про забутих чи заборонених радянською владою митців, рятуючи їхні імена від забуття. Його праця «Слово о полку Ігоревім» та дослідження про українську ікону стали фундаментальними для розуміння нашої спадщини в контексті світової культури 🗺️ Святослав Гординський прожив довге та плідне життя, ставши живим містком між старою інтелігенцією Львова та новою українською діаспорою. Його постать — це символ незламності духу, який доводить: де б не жив справжній митець, він завжди залишається часткою своєї землі, творячи її славу на світовій арені 🌍

#історія #особистості 📚 Інтелектуальна Іскра: Соломія Павличко — Літературознавиця, Письменниця, Видавець. 15 грудня 1958 року народилася Соломія Дмитрівна Павличко — видатна українська літературознавиця, критикиня, перекладачка, публіцистка, філософиня та засновниця одного з найбільш впливових видавництв незалежної України — «Основи». Її недовге, але надзвичайно яскраве життя стало символом інтелектуального прориву 90-х років. Освіта та Рання Діяльність Соломія Павличко належала до відомої інтелектуальної родини (дочка поета Дмитра Павличка). Вона здобула освіту в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка та стажувалася в Гарварді та Альбертському університеті. Її ранні наукові роботи були присвячені історії англійської та американської літератури. Вона була однією з перших, хто відкрив українському читачеві сучасну західну літературну теорію, зокрема постмодернізм і постколоніальні студії. Внесок у Культуру Незалежної України З початком незалежності України Соломія Павличко стала ключовою фігурою, що формувала нові культурні та інтелектуальні орієнтири: Видавництво «Основи»: У 1992 році вона заснувала видавництво «Основи», яке стало піонером у публікації українською мовою світової класики, сучасної інтелектуальної думки, а також важливих історичних та культурологічних праць, що були раніше заборонені. Феміністичні Студії: Соломія Павличко була однією з перших, хто ґрунтовно запровадив феміністичну критику та гендерні студії в український науковий обіг. Її праці, зокрема «Фемінізм: статті, розмови, есеї», мали величезний резонанс. «Дискурс Модернізму»: Її фундаментальна монографія «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) є однією з найважливіших робіт у сучасному українському літературознавстві, що переосмислила канон українського модернізму. Соломія Павличко вирізнялася гострим розумом, здатністю до критичного аналізу та прагненням інтегрувати українську культуру у світовий контекст. Вона трагічно загинула у 1999 році, але її спадщина продовжує впливати на українську гуманітаристику та видавничу справу. 🖋️🧠✨

#історія #особистості 🕊️ Співець Туги і Волі: Олександр Олесь, Поет Національного Відродження. 5 грудня 1878 року народився Олександр Олесь (справжнє ім'я — Олександр Іванович Кандиба, 1878–1944) — один із найвидатніших українських поетів-ліриків та драматургів початку XX століття. Його творчість, пронизана символізмом і глибоким романтизмом, стала голосом національної туги та прагнення до свободи. Життєвий Шлях та Початок Творчості Олександр Кандиба народився на Сумщині. Освіту здобув у Києві та Харкові, де навчався у ветеринарному інституті. Його літературний псевдонім, Олесь, став відомим широкій публіці після виходу першої збірки. Він дебютував у 1907 році з поетичною збіркою "З журбою радість обнялась", яка одразу викликала фурор. Його поезія стала справжнім відкриттям завдяки її мелодійності, емоційній відкритості та філософській глибині. Олесь швидко став ключовою фігурою в українському модернізмі, поруч із Лесею Українкою та Миколою Вороним. Естетика Символізму та Драма Національної Ідеї Олесь був майстром символічної та пейзажної лірики. Його вірші часто поєднували особисті переживання з масштабними, вічними темами: природа як джерело натхнення, нерозділене кохання та, головне, ідея національного відродження. У період Української революції (1917–1920) його поезія набула публіцистичного та патріотичного звучання. Він активно виступав на підтримку УНР, розуміючи історичну вагу моменту. Його драматичні твори, зокрема "По дорозі в Казку" (1910), через символічні образи досліджували проблему національного лідера та шляхи нації до ідеалу. Трагедія Еміграції та "Закордонний цикл" Після поразки Визвольних змагань у 1919 році Олександр Олесь був змушений емігрувати. Він оселився спочатку у Відні, а потім у Празі. Цей період став найтрагічнішим у його житті. За кордоном він створив свій "Закордонний цикл" поезій, де домінували мотиви туги за Батьківщиною, болю та розпачу через її поневолення. У віршах він виступав як свідок і скорботний співець долі українських емігрантів. У Празі він залишався активним культурним діячем, зберігаючи вогонь української культури в умовах вигнання. Олександр Олесь помер 22 липня 1944 року в Празі. Його прах був перепохований на Байковому кладовищі в Києві у 2017 році, що стало символом повернення одного з найтонших і найліричніших голосів українського народу додому.

#історія #події 🎨 Народження Українського Мистецтва: Відкриття Академії. ​5 грудня 1917 року (за новим стилем) в Києві відбулася подія виняткової ваги для національного культурного життя: урочисте відкриття Української академії мистецтв (УАМ). Започаткована у вирі революції, Академія стала першим вищим художнім навчальним закладом з національним вектором, покликаним формувати професійну школу українського мистецтва. ​У Вирі Національного Відродження ​Рішення про створення Академії було ухвалене невдовзі після проголошення Української Народної Республіки. До того часу українські митці були змушені здобувати освіту або в російських імперських закладах (Петербург, Москва), або за кордоном, де національні традиції та ідеї часто ігнорувалися. ​У 1917 році, на тлі потужного національно-визвольного руху, виникла гостра потреба у власній інституції, яка б не лише готувала художників, а й досліджувала та розвивала українську художню спадщину. Ініціаторами заснування виступили визначні діячі: історик мистецтва Дмитро Антонович, політик Михайло Грушевський та група провідних художників-педагогів. ​Зірковий Склад Засновників ​УАМ зібрала справжній цвіт українського мистецтва. До першого складу професорів (засновників) увійшли: ​Георгій Нарбут (графіка), обраний першим ректором Академії. ​Василь Кричевський (архітектура та народне мистецтво). ​Михайло Бойчук (монументальне мистецтво). ​Федір Кричевський (живопис). ​Олександр Мурашко (живопис). ​Микола Бурачек (пейзажний живопис). ​Абрам Маневич (пейзажний живопис). ​Саме ці майстри сформували унікальні творчі майстерні, де навчальний процес був максимально наближений до творчої практики. Нарбут, відомий своїм модерновим стилем та глибоким знанням української графіки, зміг одразу задати високий стандарт викладання та наукової роботи. ​Історичне значення ​Урочисте відкриття відбулося у приміщенні Центральної Ради. Поява Української академії мистецтв стала не просто відкриттям нового навчального закладу, а символічним актом державотворення в галузі культури. Вона стала центром формування нового, національного модернізму, який поєднував світові художні течії з традиціями українського бароко, іконопису та народного мистецтва. ​Хоча УАМ проіснувала під початковою назвою недовго (згодом її було реорганізовано у Київський художній інститут), її засновницький період 1917–1922 років заклав фундамент для розвитку української художньої школи на десятиліття вперед, виховавши цілу плеяду митців, які пізніше стали відомі як представники Розстріляного відродження.

#історія #події ✨ Червоне світло Парижа: Як перша неонова лампа 1910 року змінила вигляд нічних міст. 3 грудня 1910 року Париж, відомий як Місто Світла, отримав нове, сяюче визначення. Саме тоді французький інженер та фізик Жорж Клод (Georges Claude) на Паризькому автосалоні (Salon de l'Automobile) вперше публічно представив свій винахід — першу у світі неонову лампу. 💡 Наука, укладена у скло 🇫🇷 Винахід Клода був заснований на роботі з рідкими газами та використанні неону — інертного газу, відкритого ще у 1898 році. Принцип був простий: пропускання електричного струму через герметичну скляну трубку, заповнену неоном, змушувало газ випромінювати яскраве, стабільне, майже гіпнотичне світло насиченого червоно-помаранчевого кольору. На відміну від тьмяного і недовговічного електричного освітлення того часу, неонова трубка була енергоефективною та неймовірно привабливою. Її здатність приймати будь-яку форму, вигнуту майстрами-склодувами, відкрила нескінченні можливості для дизайну. Народження рекламної естетики 🌃 Публіка на автосалоні була вражена: це була не просто лампочка, це було візуальне мистецтво. Хоча перші комерційні продажі розпочалися лише двома роками пізніше (перша неонова вивіска з'явилася на перукарні в Парижі), винахід Клода швидко перетворився на глобальний рекламний інструмент. Неон став символом модернізму, нічного життя та комерційного буму 1920-х років. Він запалив Бродвей у Нью-Йорку, зробив Чайнатаун у Сан-Франциско впізнаваним, а багато міських пейзажів, від Токіо до Лас-Вегаса, завдячують своєю магією саме цим гнучким, сяючим трубкам. 💥 Так, завдяки демонстрації в Парижі, наукова інновація Жоржа Клода перетворилася на невід'ємну частину урбаністичної естетики XX століття.

#історія #особистості 🖋️ Аристократка духу: Ольга Кобилянська, голос модерну та фемінізму (1863–1942). 27 листопада 1863 року народилася Ольга Кобилянська — одна з найяскравіших зірок в історії української літератури, чия творчість стала символом раннього модернізму та жіночої емансипації. На відміну від багатьох своїх сучасників, які зосереджувалися на етнографічному реалізмі, Кобилянська вивела українську прозу на новий рівень, досліджуючи глибокі психологічні конфлікти, теми духовного аристократизму та боротьби особистості проти консервативного суспільства. Її життя пройшло на Буковині, яка тоді належала до Австро-Угорщини, і саме це європейське оточення сформувало її світогляд. Вона не лише читала європейських філософів, але й активно долучалася до жіночого руху. Її твори, зокрема «Царівна», пройняті ідеями фемінізму: самоповага, право на освіту, незалежність і повноцінний розвиток жінки, вільної від патріархальних пут. Найвидатніші її твори: * «Земля» (1901): Глибока соціально-психологічна повість про трагічну владу землі над селянською душею та родинні конфлікти. * «Valse mélancolique» (1898): Новела, що стала маніфестом європейськи освіченої, самотньої та творчої жінки. Кобилянська також активно використовувала символізм та імпресіонізм, перетворюючи буковинську природу та людські переживання на тонкі художні образи. Вона була однією з тих, хто довів, що українська література є невіддільною частиною європейського культурного процесу, а її героїні — це складні, психологічно насичені особистості, а не просто типажі. Її вплив на формування нового, інтелігентного та вільного жіночого образу в Україні неоціненний.

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

День художника України Щорічно у другу неділю жовтня митці України святкують День художника. Історія започаткування Дня художника України Свято було затверджено Указом Президента в 1998 році. Ініціатором святкування стала Спілка художників України. Метою є підтримка представників мистецтва та нагадування про його роль у культурному розвитку людини. Хто такий художник? Художник – творчий фахівець, що працює у різних галузях образотворчого мистецтва. Це може бути не лише малювання картин, але й фотозйомка, скульптура, графіка, стріт-арт, кіно, декоративно-ужиткове мистецтво тощо. Фахівці впевнені, що без споглядання художньої творчості неможливо виховати повноцінно розвиту особистість. Тому прямим обов’язком художника є донесення свого бачення краси, правдиве відтворення історичних подій, розвиток почуття прекрасного в людях і спонукання до думок над суттю буття. Найвідоміші українські художники Класика ХІХ — поч. ХХ ст. Тарас Шевченко (1814–1861) — живописець і графік, майстер психологічного портрета й історичних сцен. «Катерина», офорти з «Живописної України». Іван Айвазовський (1817–1900) — народжений у Криму мариніст світової слави. «Дев’ятий вал», «Чорне море». Архип Куїнджі (1842–1910) — новатор світла й повітряної перспективи. «Місячна ніч на Дніпрі», «Березовий гай». Сергій Васильківський (1854–1917) — поет степового пейзажу. «Козацький двір», «Український пейзаж». Микола Пимоненко (1862–1912) — реаліст побутового жанру. «Святочне ворожіння», «Проводи рекрутів». Олександр Мурашко (1875–1919) — яскравий колорист, з’єднав реалізм та модерн. «Дівчина в червоному капелюсі», «Карусель». Олекса Новаківський (1872–1935) — львівський експресивний колорист. «Святий Юр», портрети. Микола Самокиш (1860–1944) — баталіст і майстер анімалістики. Кінно-батальні сцени, ілюстрації до класики. Український авангард Казимир Малевич (1879–1935) — засновник супрематизму. «Чорний квадрат», «Біле на білому». Олександра Екстер (1882–1949) — авангард, сценографія, кубофутуризм. Ескізи костюмів і декорацій. Олександр Богомазов (1880–1930) — «київський сезаніст», теоретик і практик авангарду. «Пилярі», «Лісопилка». Соня Делоне (Гончар) (1885–1979) — орфізм, дизайн і мода. Серії «Симультанності». Давид Бурлюк (1882–1967) — «батько російського футуризму» з українським корінням. Футуристичні полотна, маніфести. Георгій Нарбут (1886–1920) — графік і шрифтовик, творець стилю УНР. «Українська абетка», банкноти та герби УНР. Федір та Василь Кричевські — живопис і дизайн. Василь — автор проєкту державного герба УНР, Федір — портрет і історичний жанр. Народне мистецтво та неонаїв Катерина Білокур (1900–1961) — квіткові композиції з ювелірною деталізацією. «Квіти за тином», «Півонії». Марія Примаченко (1909–1997) — наїв, фантастичні «звірі» та казкові сюжети. «Звіриний світ» (численні варіації). Ганна Собачко-Шостак (1883–1965) — декоративні розписи, витинанки, «квіткові» композиції. ХХ століття (модернізм, соцреалізм і поза ним) Тетяна Яблонська (1917–2005) — гуманістичний реалізм, пізній ліричний модерн. «Хліб», «Вечір. Стара Флоренція». Віктор Зарецький (1925–1990) — декоративно-орнаментальні образи, вплив сецесії. «Світлана», жіночі портрети. Микола Глущенко (1901–1977) — експресивний пейзажист, колорист. Карпати, міські краєвиди. Ала Горська (1929–1970) — монументалістка й шістдесятниця, громадянська сміливість. Мозаїки, вітражі. Сучасне українське мистецтво Іван Марчук (нар. 1936) — автор техніки «пльонтанізм», один із найвідоміших сучасників. Серії «Голос моєї душі», пейзажі. Анатолій Криволап (нар. 1946) — неоекспресіоніст, великі кольорові поля. Серія «Кінь. Вечір». Олександр Ройтбурд (1961–2021) — постмодерн, іронія й міфології сучасності. «П’єта», інтерпретації класики. Владислав Шерешевський (нар. 1964) — гротеск і соціальні алюзії. Влада Ралко (нар. 1969) — гостра графіка і живопис про тіло, війну, повсякдення. Нікіта Кадан (нар. 1982) — концептуаліст, робота з пам’яттю й простором. Роман Минов (нар. 1983) — живопис і медіа, дослідження ідентичності. Микита Шалений (нар. 1982) — мультимедіа, відеоарт і архівні наративи.

Мистецька діаспора...💙💛 "Квіти у білій вазі". Автор - Давид БУРЛЮК (1882, хутір Семиротівка Лебединського повіту Харківської губернії (нині Сумська область) - 1967, Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк, США) - поет і художник українського походження, один із чільних творців українського модернізму початку XX століття. Брат Володимира і Миколи Бурлюків. 🎨🎨

Мистецька діаспора...💙💛 Давид Бурлюк. "Соняшники на березі моря".🌻🌞 Давид БУРЛЮК (21 липня 1882, хутір Семиротівка Лебединського повіту Харківської губернії (нині Сумська область) - 15 грудня 1967, Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк, США) - поет і художник українського походження, один із чільних творців українського модернізму початку XX століття. Брат Володимира і Миколи Бурлюків. 🎨🎨 У своїх спогадах Давид Давидович писав: «… З боку батькового — ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько „Писарчуки“, ми були писарями Запорізького війська. 1915-го я намалював картину „Святослав“, стиль старовинного українського живопису. Мій колорит глибоко національний. Жовто-гарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б'ють Ніагарами з-під мого пензля...". За власними підрахунками впродовж життя вiн намалював п'ятнадцять тисяч картин.