#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#книжковий_відгук #Лана_читає “Опір” Трейсі Вульф Друга частина циклу з 6 книг Видавництво BookChef Ох, це була подорож тривалістю рік, оскільки книгу я почала ще минулого жовтня, але через один сюжетний поворот зробила тривалу перерву. Це друга частина циклу, і перша книга закінчилася настільки потужним кліфгенгером, що мене аж перекосило, і я терміново взялася за продовження. Друга книга фактично розвертає в інший бік всю драму першої частини. Це стосується і місця Грейс в академії Катмер, і її особистого життя, і її планів на майбутнє. Буквально з перших сторінок нас занурили в неєбовий сюжетний поворот, а потім у ще один, а потім ще… А далі стався парадокс - те, що мені так подобалося у першій книзі, а саме довгі внутрішні монологи, описи та думки персонажів, тут чогось почали дратувати. Бо стало забагато повторів та “води”. Десь на 200 сторінці ситуація вирівнялася, і книга знову “полетіла”. Попри “воду” було цікаво дізнатися, як герої порішають особисті проблеми, що не могли не виникнути після фіналу першої книги, як будуть розв’язувати інші нагальні питанні, які також виникли через фінал першої книги, які на них чекають випробування. А далі настали фінальні 150 сторінок. І це було боляче. От чесно, хотілося волати на персонажів через їхню твердолобість. Мені дуже різко перестали подобатися майже всі, бо з легкої руки авторки вони почали ухвалювати нелогічні рішення і через це нести втрати. У мене постійно виникали питання типу “Якого xyя?”, “Ну нашо?”, “Блядь, а шо, так можна було? А якого хєра так можна було???”. Фінальний твіст, принаймні один з них, я вгадала завчасно (загалом через нього і кинула торік її читати), тому він мене не шокував. А от шо шокує - я все одно читатиму продовження. Бо, трясця, все одно цікаво, як вони вирулять після цього фіналу. Питань достобіса, і хочеться відповідей)

Міжнародний день шкільних бібліотек Що це за день? Ми вже звикли до того, що про новини дізнаємося з Інтернету, спілкуємося зазвичай у месенджерах, читаємо електронні видання і майже забули, яка вона — тиша в бібліотечному залі, де так по-особливому пахне друкованими книгами. Якщо на запитання: «Коли ви востаннє були в бібліотеці?» дасте відповідь: «Зовсім недавно», то, імовірно, ви або студент, або маєте на увазі шкільну бібліотеку, яка на сьогодні є найбільш доступним культурно-освітнім середовищем для більш ніж 4 мільйонів учнів майже 15 тисяч шкіл в Україні. Бібліотеки шкіл мають власне свято, яке відзначається щорічно в четвертий понеділок жовтня — Міжнародний день шкільних бібліотек. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день шкільних бібліотек? Наші далекі предки цінували книги та освіту ще за часів Русі. Князь Володимир відкривав школи, де учні навчалися, переписуючи книги. В часи правління Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві з’явилася перша бібліотека. В XI столітті серед інших шкіл вже існували так звані «школи книжного вчення», в яких готували молодих професіоналів для областей управління, культури, церковного життя. Характерною рисою таких шкіл було навчання за допомогою книг і текстів. Цікаво, що вчителів того періоду називали «книжниками». Поява книгодрукування стала чинником великих змін в бібліотечній справі. Вже в 16 ст. з’явились великі книгосховища в Острозі і Львові. В 1630-х роках стала формуватися бібліотека Києво-Могилянської академії (засновник — митрополит Київський і Галицький Петро Могила). Великі власні бібліотеки почала формувати заможна українська шляхта. В тій частині України, що входила до Російської імперії, велику роль у розвитку шкільних бібліотек мала реформа 1860-х років. Почалося створення народної школи та мережі учнівських бібліотек. Основним джерелом коштів для цього стали добровільні пожертви та плата за навчання. На українських землях, що належали Австро-Угорщині, бібліотеки діяли завдяки культурно-освітнім осередкам «Просвіта». В XIX-XX столітті, в зв’язку з прискоренням технічного прогресу, відбувався швидкий розвиток бібліотек, у тому числі й шкільних. За радянських часів шкільні бібліотеки існували в кожному навчальному закладі. Вони були загалом добре забезпечені необхідною літературою, але спрямування читацьких інтересів дітей багато в чому було підпорядковано комуністичній ідеології. В період незалежності України шкільні бібліотеки переживають непростий період реформування та вдосконалення разом із системою освіти в цілому. Перед ними стоїть завдання перетворитися не лише в справжні навчальні центри, а й в центри дозвілля, які максимально відповідають вимогам сучасності. Робота бібліотек визначається Законом “Про освіту”, Положенням про бібліотеку загальноосвітнього навчального закладу, Законом “Про бібліотеки і бібліотечну справу”.

#книжковий_відгук #Лана_читає “Сестра зірок” Мара Вульф Перша частина трилогії Видавництво Readberry Я ще по “Поверненню ангелів” зрозуміла, що Мара Вульф - це моя зупинка. Але навіть не очікувала, що “Сестра зірок” аж так мені сподобається. Хоча ці події було натягнути на наші реалії, особливо після того фрагмента, винесеного на обкладинку. Мара Вульф взяла більш-менш сучасний світ, але зробила його темнішим та додала магію. На території Франції є Джерело, яке веде на прихований континент Керіс. Колись Мерлін домовився з Королем демонів, що світ залишається людям, а демони житимуть на Керісі. Про всяк випадок навколо Джерела єбанули бар’єр, який утримуватиме демонів. Але минали часи, демони проривалися, а угода, схоже, має бути укладена знову. От тільки цього разу у неї геть кепські умови. У центрі подій - три сестри-відьми, магістр Ложі, яка має охороняти Джерело, ідейний представник Братства, а також ще пара неочікуваних персонажів. Мені дуже сподобалася Віанна, попри те, що деякі її вчинки я не дуже розуміла (але кохання - воно таке). А от Езру з кожною главою ставало все складніше виправдовувати, бо ну альо, ну якщо вже вирішив йти цим шляхом, так продовжуй і не роби дівчині мізки. Якщо чесно, тут я була більше у захваті від Калеба, ніж від нього. Як не дивно, я не одразу в’їхала у світ, але коли в’їхала, то так зріднилася з персонажами, шо потім офігєвала кілька разів. Ця книга мене веселила, інтригувала, тішила, лякала і пару разів розбила серце. Бо я до останнього не вірила, що авторка доведе героїв аж… от… туди. Тут, до речі, кліфгенгер, і скажу чесно: на такому моменті закінчувати - це, канєшна, треба совісті вопше не мать)) Добре, що весь цикл вже вийшов!

НАновости‼️: 🇺🇦🇮🇱 Сборник “Острова памяти” на украинском, английском и иврите: как Бучач объединяет Украину, Израиль и литературу Агнона ....На западной карте Украины есть город, чьё имя стало символом культурной памяти — Бучач. Именно здесь родился будущий нобелевский лауреат Шмуэль Йосеф Агнон, писатель, соединивший еврейскую духовность и европейскую философию. Спустя столетие этот город снова звучит — теперь как место литературной резиденции и книга «Острови пам’яті» («Острова памяти»), где украинские авторы размышляют о времени, идентичности и наследии Агнона. Издание стало культурным мостом между Украиной, Израилем и диаспорой, объединяя тексты сразу на трёх языках — украинском, английском и иврите.. ............... https://nikk.agency/ostrova-pamyati/ #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine

#література #заходи 25 жовтня в Івано-Франківську відбудеться презентація книги ветерана та письменника Артура Дроня — «Гемінґвей нічого не знає» Книга «Гемінґвей нічого не знає» — це збірка короткої прози, у якій автор без прикрас і пафосу розповідає про власний досвід війни. Через історії про страх, братерство, віру, смерть і Любов він фіксує життя на межі, спогади та переживання, що можуть стати своєрідною терапією не лише для нього, а й для читачів. Артур Дронь уже відомий читачам поетичними книгами «Гуртожиток №6» (2020) та «Тут були ми» (2023). А також він — один із найпомітніших голосів нової воєнної літератури. Після важкого поранення 2024 року та тривалої реабілітації він написав книжку короткої прози, аби більше і глибше розповісти про пережите. Місце зустрічі: Книгарня «Сенс на Промприладі» (вул. Української Перемоги, 23) Коли: 25 жовтня о 17:00 Модеруватиме розмову Юрій Андрухович Вхід вільний.

#архів Набір для знищення вампірів (кінець XIX – початок XX століття): футляр із червоного дерева з оксамитовою обробкою, розп'яття, «Книга спільних молитов» 1851 року, кишеньковий пістолет із формою для лиття куль, дерев'яні кілки з молотком і флакони з підписами «свята вода», «свята земля» та «часник». Експонувався на аукціоні Tennants Auctioneers у Лейберні (Північний Йоркшир) у червні 2012 року.

#кіно 📺 Представлено фінальний трейлер фільму «Сірі бджоли» за романом Андрія Куркова. Картина створена за мотивами бестселера Куркова, який потрапив до шорт-листа премії «Книга року BBC-2018» та був включений до переліку найкращих книжок 2022 року за версією The New Yorker. Сюжет фільму розгортається у невеличкому селі Донеччини, розташованому в «сірій зоні» АТО. Там, серед зруйнованих будинків і відсутності електрики, залишилися жити лише двоє чоловіків. Вони намагаються зберегти звичне життя та внутрішній спокій попри війну, але їхній крихкий світ руйнується, коли в селі з’являється російський снайпер. 📆 Прем’єра фільму в українських кінотеатрах відбудеться 23 жовтня. https://youtu.be/Oe2hhgprqKo

#виставки Відкриття галереї "без назви" та виставки Рафала Мілаха "Третя весна" 17 жовтня о 19:00 у книгарні "Збірка" відбудеться відкриття галереї "без назви". Новий простір, куратором якого є фотограф Михайло Палінчак, фокусуватиметься на роботі з фотографією та українським контекстом. Роботу галереї розпочне поп-ап виставка про Україну "Третя весна" від польського фотографа та члена Magnum Photos Рафала Мілаха. Проєкт є відкритою лабораторією, присвяченою процесу створення однойменної фотокниги. Протягом тижня Мілах разом із запрошеними гостями в галерейному просторі редагуватиме та компонуватиме власну фотосерію, зняту в Україні у 2022–2025 роках. Відкриття відбудеться за адресою: м. Київ, вул. Рейтарська, 17 (вхід через книгарню Збірка)

#література Ілларіон Павлюк анонсував вихід свого нового роману «Книга Еміля». Книжка ще не надійшла у продаж — наразі власний рукопис з автографом можна виграти за донат. Письменник разом із гуртом «Курган і Agregat» запустив збір на купівлю дронів DJI Matrice 4T. Крім того, для просування збору зняли відео: екранізацію сцени з іншого роману Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Крім учасників гурту «Курган і Agregat», у ролику знялися актор Олександр Рудинський, сам Ілларіон Павлюк та інфлюенсерка Емма Антонюк. Детальніше: https://suspilne.media/culture/1137642-illarion-pavluk-rozigrue-rukopis-knigi-emila-vidanna-se-nemae-v-prodazu/