#поезія А у чистім полі вітерець кружляє Він голубить трави,палко обіймає І гуляє вітер зранку і до ночі Розганяє хмари і дрімає в росах... Покохав калину вітерець ласкавий Пригортає ніжно,косу розплітає А струнка калина хилиться до клена Вже давно у парі повінчало небо... Пролітає вітер у своїй печалі Розповість він літу про своє кохання Сонечко зігріє,підбадьорить літо У журбі самотній зажурився вітер... Не журися вітре,ти лети у поле Там тебе чекає щасливая доля Там волошки в житі і ромашки білі Хай тебе зігріють ніжною красою...

#поезія Листки пожовтіли. Їм шкода прощатися з літом, Із гомоном птаства в сплетінні густих верховіть. Ще усмішка сонця голубить і гріє привітно, Та збіжжя — в коморах, і серпень пришвидшує хід. Загляне у сад, струсить яблука, соком налиті, Пройдеться стернею у гурті поважних лелек. До лісу майне, де у моху густім оксамиті, Сховались гриби під склепінням дубів і смерек. Він так поспішає, бо часу лишилося мало. Сорочку для осені в затінку тчуть павуки. Зіркові дощі сяють іскрами в водних дзерка́лах. Прощаються з літом, обірвані вітром листки… Галина Бойчун-Іванець

#поезія Напевно, так мало статись. Ти завжди тягнувся до неба. А мрії долають стазис, а дії шматують тенета. В родині, де тато — скальпель, в родині, де мама — отрута, Іскристе дитяче серце зуміло не згаснути в грудях. Чуприна руда блистіла — під сонцем дивився на "Мрію": "Не хочу коритись долі. Навчуся літати. Зумію!" Омріяний фах пілота здобув і поринув у хмари. Волів би літати вільно, та втрутився ворог зухвалий... Небога стояла поряд, волосся її ти голубив: "Ельвіро, подбай про маму". А в мене здригалися губи... Багряні троянди рясно цвітуть на Алеї Героїв. Елегія тиха грає. Це місце тужливих гармоній. Світлину небога бачить: "А дядько кружляє над нами. А дядько навіки вільний, назавжди у небі з птахами." Холоне потроху. Вечір. Луганськ обіймає за плечі. Сашко Негрич

Харків і його люди, а ще голуби

#поезія 📚 Підбірка 6 віршів Ліни Костенко, про війну, свідком якої вона була у дитинстві. 1. Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні. Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата. Ніч здавалась днем. І захлиналась наша переправа через Дніпро – водою і вогнем. Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. Хрестилась баба, і кінчався хліб. Двигтів отой вузесенький окопчик, де дві сім'ї тулились кілька діб. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?! Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! – а я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря, – той перший віршик, притулившись скраю, щоб присвітила поночі війна. Який він був, я вже не пам'ятаю. Снаряд упав – осипалась стіна. 2. Колись давно, в сумних біженських мандрах, коли дитям я ледве вже брела, старі хатки в солом'яних скафандрах стояли в чорних кратерах села. Дроти бриніли арфою Ерделі. Гострила вухо темрява у шклі. Як тяжко стукать у чужі оселі, бездомним бувши на своїй землі! Чужі оселі... Темний отвір хати. Ласкавий блиск жіночої коси. А потім довго будуть затихати десь на печі дитячі голоси. Уже сидиш зі жменькою насіння. Уже привітно блима каганець. Уже в такому запашному сіні в твій сон запрігся коник-стрибунець! І ніч глуха. І пес надворі виє. І світ кривавий, матінко свята! Чужа бабуся ковдрою укриє, своє розкаже, ваше розпита. І ні копійки ж, бо не візьме зроду, бо що ви, люди, на чужій біді?!. А може, то в душі свого народу я прихилила голову тоді? 3. СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС Земля кружляє у космічнім вальсі. Вітри галактик - вічні скрипалі. Гармонія крізь тугу дисонансів проносить ритми танцю по землі. І серцю в грудях тісно, тісно, тісно! Смички пиляють задубілий сум. Зненацька м'язи вибухнуть первісно, ударить кров, як електричний струм. І не паркет, зачовганий до глянцю, не долівки, налиплі до чобіт, - вже вся планета - п'єдестал для танцю, де сходять вальси з голубих орбіт. Гримить високий гонор полонеза, і лихом б'є об землю перепляс, лезгинка чорна срібні гострить леза і граціозно ходить па-де-грас. Шпурляв канкан мережки парижанок. Шмагав аркан по сивих постолах. І відчайдушний танець між ножами шотландки танцювали на столах. Велике діло - танець між ночами! Танцюй собі, лиш пальчика не вріж. Доріг війни смутні подорожани, ми знали інший - танець бездоріж. Десь труп коня вмерзає в сизу осінь. І смерть впритул до мене підступа. А я іду. А я роблю наосліп на міннім полі обережні па. Півроку вбік - і все це піде прахом. І цілий всесвіт вміститься в сльозу. Дрімотні міни - круглі черепахи - в землі шорсткій ворушаться, повзуть. О піруети вимушених танців! Хто йшов по полю мінному хоч раз, той мимохіть і на паркетних глянцях пригадує смертельний падеграс. 4. Я була маленька і стривожена, зовсім не уміла мудрувать і гадала, що на світі можна вік прожить — як вірші прочитать. Я читала б зранку та й до ночі, я б читала щиро від душі, та були до цього неохочі всі мої малі товариші. Більше їм подобалось, коли ми гралися у фанти і квачі, і з гори стежками польовими гнали перед себе обручі. І якщо не потрапляли в зарість — то як вітер мчалися вони. І частенько ми тоді врізались прямо у колгоспні баштани. Сторож нам показував ломаку, ми кричали, сторожу на зло, і, мабуть, не стільки з переляку, як тому, що весело було... Ну, а потім, о страшній порі, зажурились наші матері, і пожеж багряні язики потяглися до Дніпра — ріки. Нас тоді розкидало по світу, звідали біди не по літах... І лише недавно, цього літа, знов була я в пам'ятних краях. Пригадала дні свої дитячі, «Виросла, — питаю, — дітвора?» А мене в долину біля Янчі провели по березі Дніпра. Мітку показали на вербині, широко руками розвели: — Кажуть люди, десь тут, у долині, всі живцем закопані були. Тут Одарка — невсипуща мати, миротвориця дитячих чвар, і Лаврін, прислів'ями багатий, і Кривенко — сивий чоботар. Тут Юрко і чорноока Хана, всі твої товариші малі... Тут земля, а в ній — глибока рана. Не торкайтесь — боляче землі! «Проміння землі», 1957 р. 5. На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки. Непогашені марки — біда ще не ставила штамп. Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки. Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там. Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти. На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін. Під склепінням печалі така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін. Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик. І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні. Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик. Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні. Ліна Костенко

#поезія Пробігши денний марафон, сонце стомилось і, мов рум'яний колобок, спать покотилось, віддавши залишки тепла у верховіття й останні ніжні промінці - в скарбничку квітів. День разом з сонечком також лягає спати, та перед сном, мов котик, ще хоче помурчати, а потім - заховатись під покровом ночі й до ранку споглядать солодкі сни,... пророчі. Та рано сонечко встає, то й день розбудить, в обійми лагідні візьме і приголубить. День посміхнеться, вмить нічні розІрве пута і підуть разом в синю даль,... своїм маршрутом. Ми ж будем з радістю цей новий день стрічати. Молитись будем й щиро Господа благати, щоб тихо,... без тривог і мирне небо,... і "завтра" щоб було в усіх... Цього нам треба... Тетяна Зензерова

#поезія Ця чистота, ця досконалість ліній. Цей почерк незрівнянної пори. І цей пейзаж червоний, білий, синій Заполонив дороги і двори. Ця круговерть зеленого потоку То в небі, то на полі, то в гаю. Ці кружева трояндові нівроку І ці веселки в темному гаю - Усе сміється, плаче, вередує. Торкає небо жовтизну пшениць. Червневе літо всюди хазяйнує І п"є водицю з голубих криниць. І наливає у горнятко чаю. У кухлик наливає молока. І воно пахне, як вино із раю, Як пахне хліб, як грушечка терпка. І всюди нива, як вагітна жінка, От-от розродиться ячменем за селом. І всюди музика вітрів лунає дзвінка І гостить мати діток за столом. Така краса, така безмежна цнота. Ось тільки зло всіх топче чобітьми. І меркне від пожежі позолота. І сонце заливається слізьми. Г.Потопляк.

#поезія Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги. І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині. Кленусь тобі, веселий світе, Кленусь тобі, моє дитя. Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя! Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги. Максим Рильський

#поезія В пустелі сизих вечорів, в полях безмежних проти неба о, скільки слів і скільки снів мені наснилося про тебе! Не знаю, хто ти, де живеш, кого милуєш і голубиш. А знаю — ти чекаєш теж, тривожно вгадуєш і любиш. І я прийду в життя твоє. Тебе, незнаного, впізнаю, як син вигнанця впізнає прикмети батьківського краю. Я ради цього ладна жить. Всі інші хай проходять мимо, аби в повторах не згубить одне, своє, неповториме. Нехай це — витвір самоти, нехай це — вигадка й омана! Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани. Ліна Костенко

Сповідь) У невеличкому містечку Залісці-Тихі, де навіть голуби не поспішають літати, бо нікуди, служив собі отець Онуфрій — священник поважний, але, як то кажуть, з живим серцем і ще живішими емоціями. Одного літнього дня до церкви завітав дільничний поліцейський Петро, який зайшов у справах — розпитати, чи не бачив батюшка зниклого козла з подвір’я пані Соломії. Але застав отця Онуфрія в стані рідкісної тривоги. — Петре, рятуй, — мовив отець, — мушу бігти. Серце моє не до справ духовних, а до мирських! — Що сталося? — Побачення в мене! З Параскою з бухгалтерії! Упав я, як Давид у гріх, тільки без Вірсавії — в мене все офіційно! Підміниш мене на пів годинки? Тільки сповідальню на замок не закривай — може, хтось прийде, а Бог у графіку не стоїть! Поліцейський, трохи збентежений, але з добрим серцем (і трохи з цікавості), погодився. Сів у сповідальню, одягнув на голову каптур і чекає. За хвилину заходить чоловік. Голос глухий, приглушений: — Отче, грішив я тяжко... — Кажіть, сину мій... тобто громадянине... тобто... продовжуйте. — По-перше, вкрав я велосипед у кума. Але поставив нові шини — краще стало! — Зрозуміло... шини — це добре. Але крадіжка — це... не дуже. — Потім ще... підпалив комору тещі. Але то випадково — хотів лише налякати, щоб не приїжджала! — Так... цікава мотивація, але знову ж таки — незаконно. — А ще... продав ліве сало як органічне! І збрехав в анкеті, що знаю англійську. — Це вже майже тероризм, — прошепотів Петро, витираючи піт. — І що ж ви хочете — покуту, чи самі здаєтесь? — Покаяння, отче... серйозно! Мене совість гризе, я вже двічі не спав! — Тоді так, — сказав Петро, згадавши інструкцію з внутрішньої служби. — Спочатку: повертаєте велосипед. Потім — будуєте тещі нову комору, бажано з охороною. А далі — вивчаєте англійську та платите податки із сала! — Оце так покута… А ви впевнені, що так написано в Євангелії? — А ви впевнені, що воно не написано? — відповів Петро, ледь не засміявшись. Раптом прочинились двері — вернувся отець Онуфрій, з блискучими очима та серцем, переповненим… любові. — Петре, дякую! Вона сказала: «Так!» Я її проводив до автобусної зупинки і... Стоп... А ти що тут робиш? — Ну як же — сповідаю! — Та ти ж не священник! — Але я старався з душею! Тим часом чоловік у сповідальні виліз із кабінки, подивився на обох — одного з хрестом, другого з пістолетом. — А можна я просто піду? Бо щось мені здається, що тут чи рай, чи тюрма — обидва варіанти не надто привабливі... --- Мораль: Ніколи не сповідайтеся першому, хто сидить у темній кабінці. Особливо, якщо в нього кобура і рація.