28 травня 1916 року на шістдесятому році життя у Львові помер Іван Якович Франко, письменник, фольклорист, етнограф, літературознавець, філософ, історик.

Людина великого таланту та продуктивності, він залишив цінний науковий спадок як літературознавець, мовознавець, книгознавець, джерелознавець, бібліотекознавець, театрознавець, краєзнавець, етнолог, етнограф, фольклорист, філософ, соціолог, історик, економіст.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в прикарпатському селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) в родині сільського ремісника-коваля. За його власними свідченнями, рід Франка за батьківською лінією походив від зукраїнізованих німецьких колоністів, а за материною — зі збіднілої шляхти. Родина Франків була досить заможною, мала п'ятеро дітей — крім старшого сина Івана, ще двоє синів та двоє дочок (обидві померли малими).

Іван розпочав навчання у шестирічному віці: ходив до сусіднього села Ясениця-Сільна до початкової школи, потім навчався у школі отців василіян у Дрогобичі. Після смерті батька у 1865 році його навчання не перервалось. Через півроку мати вдруге вийшла заміж за Григорія Гаврилика, вітчим фактично замінив дітям батька. У цьому шлюбі народилось ще 3 дітей, проте вижила лише одна дівчина. У 1867 році Іван Франко вступив до Дрогобицької реальної гімназії. Завершив середню освіту він із похвальним свідоцтвом та повним сиротою — за два роки до випуску, у 1873 році, померла його мати. Вітчим невдовзі знову одружився, і опікуватись всіма дітьми стала мачуха.

Вищу освіту Іван Франко почав здобувати у 1875 році на філософському факультеті Львівського університету, однак навчання переривалось арештами і тривалими ув'язненнями через його активну громадсько-політичну діяльність.

Франко завершив університетську освіту лише у 1891 році і вже не у Львові, а у Чернівцях, після чого зміг вступити на докторські студії у Віденському університеті і в 1893 році під керівництвом відомого хорватського славіста Ватрослава Яґіча успішно захистити докторську дисертацію.

У 1878-82 роках Франко написав свої найвідоміші поезії суспільно-політичного змісту — «Гімн» («Вічний революціонер»), «Каменяр», цикл «Україна» з «Національним гімном», повісті «Борислав сміється», «Захар Беркут», низку наукових праць.

У 1890 році Франко голосно заявив про себе як політичний діяч. Він став одним із засновників та першим головою першої української політичної партії під назвою Русько-українська радикальна партія та редактором її друкованих органів. Після розколу 1899 році він вийшов зі складу РУРП та приєднався до Української національно-демократичної партії.

З кінця 1890-х років Франко присвятив себе літературній і науковій праці на терені Наукового товариства ім. Шевченка. У середині 1900-х років Іван Франко тяжко захворів на ревматоїдний поліартрит, що проявилась, зокрема, у деформованих та паралізованих руках, значно утруднила його продуктивну наукову та літературну працю.

26 листопада 1915 року в листі до Нобелівського комітету доктор філософії з Відня професор Йосеф Застирець висунув Івана Франка на здобуття премії в галузі літератури як «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи», але письменник не дожив до участі в конкурсі — Іван Франко помер 28 травня 1916 року на 60-році життя. Помер без сповіді, на чужих руках: сини Петро і Тарас були у війську, донька Анна – в Києві, дружина Ольга – в психіатричній лікарні.

Через бідність поховали Івана Франка в чужій вишиваній сорочці у т. зв. «готелевому гробівці» Мотелевських-Мотильчинських на шість домовин на Личаківському кладовищі у Львові. Лише через п'ять років був отриманий дозвіл від польської влади на поховання Івана Франка в окремій могилі, де він покоїться й досі.

У 1932 році на могилі Івана Франка був встановлений пам'ятник роботи Володимира Литвиненка.

Наукова, суспільна та поетична спадщина Івана Франка надзвичайно багата і цінна. Та найцінніше з усього, як писав Михайло Грушевський, це «його власний образ та дивовижна поема творчості та праці, якою було його власне життя».

Українська акробатка Вероніка Кобзова трагічно загинула, впавши з 15-метрової висоти під час виконання трюку.
Вона розпочала кар’єру в цирку «Кобзов» у 12 років, згодом працювала у Cirque du Soleil та Circus Roncalli.
Вероніка мала досвід виступів у Китаї, а також викладала йогу та стретчинг у Таїланді, де проживала три роки.
#ВеронікаКобзова #Цирк #Акробатика #Україна #Спадщина

#музеї #архітектура #природа
Корсунь-Шевченківський державний історико-культурний заповідник — унікальний науково-дослідний і культурно-освітній осередок у самому серці Черкащини, що об'єднує понад 100га історичних і природних пам’яток. Його території охоплюють місто Корсунь-Шевченківський, селище Стеблів та села Квітки й Виграєв.

До складу заповідника входить 5 музеїв, зокрема музей історії Корсунь-Шевченківської битви, художня галерея, меморіальні музеї К. Стеценка та І. Нечуя-Левицького. Особливої уваги заслуговують палац Лопухіних-Демидових і ландшафтний парк 18–19ст, а також природні об’єкти — гора Янталка та Каштан Шевченка. Фонди закладу налічують понад 50 тисяч одиниць збереження, включаючи унікальні колекції з історії, культури й мистецтва.

Заповідник щороку приваблює десятки тисяч відвідувачів, пропонуючи різноманітні екскурсії, виставки, фестивалі. Це простір, де історія оживає, а духовна спадщина України набуває нового звучання.

Наша спадщина: київський художник польського походження Євген Вжещ (Eugeniusz Wrzeszcz, 1853-1917). "Сонячний ранок".🌞

Після закінчення гімназії у Житомирі, навчався в Київській рисувальній школі М. Мурашка (1876-1880), петербурзькій Академії мистецтв (з 1884 року), Мюнхенській Академії мистецтв. Жив та працював у Києві. Постійний учасник художніх виставок з 1885 року. Картини художника часто знаходили своє відтворення на дореволюційних листівках.🎨🎨
Польський критик Генріх Пйонтковський писав: «Є. Вжещ передусім художник України. Знає її і любить».🇺🇦🇵🇱

#особистості
Кирило Григорович Стеценко (24 травня 1882, с. Квітки, Черкащина – 29 квітня 1922, с. Веприк, Київщина) – один із найяскравіших представників української музичної культури кінця XIX – початку XX століття, композитор, хоровий диригент, педагог, громадський діяч і священик. Його творчість, пронизана любов’ю до української культури та фольклору, стала важливим внеском у розвиток національної композиторської школи.

Дитинство і початок творчого шляху

Народився Кирило Стеценко в багатодітній родині сільського іконописця Григорія Михайловича та Марії Іванівни, яка прищепила синові любов до музики. У семирічному віці хлопець навчався в церковнопарафіяльній школі, де його талант до співу помітив місцевий дяк. Це стало першим кроком до музичної освіти. У 1892 році Кирило вступив до рисувальної школи Миколи Мурашка в Києві, а згодом – до Софійської духовної бурси, де його музичні здібності розвинулися завдяки участі в хорі. У 13 років він уже диригував учнівським хором, самостійно опанувавши гру на фортепіано та фісгармонії.

Знайомство з Миколою Лисенком у 1899 році стало визначальним у житті Стеценка. Лисенко, якого композитор вважав своїм духовним учителем, високо оцінив його талант, сказавши: «Ось хто замінить мене після моєї смерті». Участь у хоровій капелі Лисенка дозволила Кирилові поглибити знання українського фольклору та професійної музики.

Творчість: синтез народного і духовного

Творчий доробок Кирила Стеценка надзвичайно різноманітний – від хорових творів і кантат до опер, романсів і обробок народних пісень. У його музиці гармонійно поєднуються класичні традиції, національний колорит і новаторські прийоми. Основне місце в творчості композитора займають хорові твори, серед яких п’ять кантат («Єднаймося», «Шевченкові», «У неділеньку святую» та ін.), «Літургія св. Іоана Золотоустого», «Всенощна» та «Панахида» пам’яті Миколи Лисенка. Його духовна музика, сповнена національного духу, вважається вершиною української сакральної творчості.

Стеценко також створив музику до театральних вистав, зокрема до п’єс «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка та «Про що тирса шелестіла» Спиридона Черкасенка. Його дитячі опери, як-от «Івасик-Телесик» і «Лисичка, Котик і Півник», вирізняються легкістю й теплотою, що робило їх улюбленими серед молодшої аудиторії. Композитор майстерно обробляв народні пісні, надаючи їм індивідуального звучання, як у творах «Ой у полі дві тополі» чи «Чуєш, брате мій».

Громадська діяльність і педагогіка

Окрім композиторської роботи, Стеценко присвятив життя музичній освіті. Він викладав співи в гімназіях, створив шкільні співаники, такі як «Луна», і розробляв власні методи викладання, прагнучи зробити музику доступною для всіх. У 1917–1919 роках він очолював музичний відділ Міністерства освіти УНР, а в 1919 році був призначений головноуповноваженим з організації музичних колективів. Під його керівництвом хор виконував твори під час урочистостей з нагоди Акту Злуки.

Останні роки

Через матеріальну скруту в 1920 році Стеценко переїхав до села Веприк, де прийняв парафію як священик. Навіть у ці складні часи він продовжував творити, обробляючи народні пісні та пишучи нові композиції. На жаль, його життя обірвалося передчасно – 29 квітня 1922 року композитор помер від тифу. Поховали його біля церкви у Веприку, а похорон, за спогадами сучасників, зібрав численних шанувальників його таланту.

Спадщина

Творчість Кирила Стеценка залишається невід’ємною частиною української культури. Його музика, сповнена гуманізму та національного духу, продовжує надихати нові покоління. У 1982 році до 100-річчя композитора в селі Квітки відкрито Меморіальний музей-садибу, а в Корсунь-Шевченківському історико-культурному заповіднику зберігаються його нотні видання та особисті речі. У 2023 році до 140-річчя від дня народження Стеценка було створено музичний фільм «Кирило Стеценко. Милість миру», що ще раз підкреслив значущість його спадщини.

НАновини‼️: Як українські євреї готуються до Шавуоту під час російської агресії? Унікальні подробиці — 2025

У самому розпалі російської агресії голова Федерації єврейських громад України, рабин Меїр Стамблер передав свої привітання всім євреям світу:
«Звідси, з України, ми бажаємо нашим єврейським братам усього світу щасливого Шавуоту, і ми молимося і просимо Бога, щоб нам випала честь відсвяткувати це свято дарування Тори у Третьому Храмі та виконати місію «Нова Тора вийде від Мене».

Під час російської агресії українські євреї не здаються — 39 500 пакетів допомоги та масові читання Десяти заповідей допомагають зберегти віру і традиції.

Особливе місце у цих пакетах займає лист з текстом Десяти заповідей.

Він підготовлений у рамках унікального проєкту, що вперше перекладає Тору повністю українською мовою.

Над ним працюють не лише українські рабини, а й професійні лінгвісти. Це підкреслює важливість культурного та духовного відродження, навіть у найтяжчі часи.

У розпал війни громади України знайшли сили для підготовки до Шавуоту, попри посилення атак та загрозу Харкову.

Особлива увага приділяється дітям, адже, як наголошує рабин Стамблер, саме вони мають нести світло Тори далі, попри випробування:
«Це вони — ті, заради кого була дана Тора, і це вони — ті, в кого ми маємо вкладати всі сили, щоб вони продовжували нести цю велику традицію».

У 40 синагогах України відбудуться масові читання Десяти заповідей за участю тисяч людей.

Українські євреї демонструють приклад мужності та стійкості, незважаючи на жахи війни.

Читайте більше та підтримайте їхню боротьбу!

https://nikk.agency/uk/yak-ukrainski-ievrei/

#нановини #nanews #israel #ukraine #israelukraine #shavuot #євреїукраїни #допомога_дітям #духовне_відродження #культурна_спадщина

Наша художня спадщина: Костянтин Крижицький (1858-1911). "Водяний млин", 1883. 💙💛

#культура #спадщина
Не маєте вишитої сорочки? Вагаєтесь у виборі? Але ваш родовід підкаже! Які сорочки вишивали українці? Чому так цінно берегти традицію? Чи знали ви, що українці мають понад 300 швів і одна сорочка може бути вишита кількома десятками різних швів і у різних технологіях?

Про особливості української вишивки у різних етнокультурних регіонах Волині, Буковині, Поділлі, Галичині, Гуцульщині, Покутті, Наддніпрянщині, Правобережжі. Про технологію і шви, кольористику. А також, чому у людей немає розуміння культури народного строю, а є тяглість до «кічу»? Про це розмова Радіо Свобода з майстром народного мистецтва з вишивки, колекціонером, етнологом Юрієм Мельничуком.
https://youtu.be/oJhIZxuM6sY?si=eHjcRju7_eI-26me

#світ
Найпрекрасніший з усіх грецьких островів – острів Корфу.
Серед численних перлин Греції острів Корфу вирізняється своєю унікальною красою та багатою історією. Розташований у Іонічному морі, цей острів зачаровує відвідувачів смарагдовими водами, пишними оливковими гаями та мальовничими містечками, що дихають духом старовини.

Природна краса Корфу

Корфу – це справжній рай для любителів природи. Узбережжя острова вражає різноманітністю: від піщаних пляжів Палеокастриці з кришталево чистою водою до скелястих бухт Сідарі, де розташований знаменитий Канал д’Амур. Гори, вкриті зеленню, створюють ідеальні умови для піших прогулянок, відкриваючи панорамні краєвиди, від яких перехоплює подих.

Історичний шарм

Корфу – це не лише природа, але й багата культурна спадщина. Столиця острова, місто Керкіра, внесена до списку ЮНЕСКО завдяки своїй венеціанській архітектурі, вузьким вуличкам і величним фортецям. Стара фортеця, збудована венеціанцями, та палац Ахіллеон, присвячений імператриці Сісі, переносять відвідувачів у минулі епохи.

Культура та гастрономія

Місцева культура Корфу – це гармонійне поєднання грецьких, венеціанських та британських впливів. Тут можна скуштувати традиційні страви, як-от пастіцада – ароматна м’ясна страва з пастою, або софріто – телятину в ніжному часниковому соусі. Місцеві вина та оливкова олія додають особливого смаку кожній трапезі.

Чому Корфу особливий?

Корфу приваблює своєю універсальністю: тут знайдуть відпочинок і любителі спокійного релаксу на пляжі, і шанувальники активного відпочинку, і поціновувачі історії. Острів пропонує унікальний досвід, де сучасність переплітається з традиціями, а природна краса гармонійно доповнює культурне багатство.

Відвідавши Корфу, ви зрозумієте, чому його називають найпрекраснішим із грецьких островів. Це місце, яке залишається в серці назавжди.

#світ
Шарм-ель-Шейх, розташований на південному узбережжі Синайського півострова, є одним із найпопулярніших курортів Єгипту. Це місце, де велична природа гармонійно поєднується з багатою культурною спадщиною, створюючи унікальну атмосферу для туристів і місцевих жителів.

Природна краса

Шарм-ель-Шейх славиться своїми кришталево чистими водами Червоного моря та кораловими рифами, які є одними з найкрасивіших у світі. Узбережжя регіону, зокрема затока Наама та національний парк Рас-Мохаммед, приваблюють любителів дайвінгу та снорклінгу. Підводний світ тут вражає різноманіттям: від яскравих коралів до екзотичних риб, таких як риби-папуги та мурени. Пустельні пейзажі Синаю, оточені величними горами, додають контрасту морським краєвидам. Туристи можуть вирушити на сафарі пустелею, щоб відкрити для себе красу каньйонів і оаз.

Культурна спадщина

Шарм-ель-Шейх — це не лише природні дива, а й місце, де переплітаються культури бедуїнів, єгиптян і сучасного космополітичного суспільства. Місцеві бедуїни, які століттями жили в пустелі, зберігають свої традиції, включаючи ремесла, музику та гостинність. Відвідувачі можуть скуштувати автентичні страви, такі як фул медамес або кушарі, у місцевих ресторанах. Старий ринок (Old Market) у Шармі є осередком культури, де можна придбати традиційні сувеніри, спеції та ювелірні вироби. Крім того, неподалік розташований монастир Святої Катерини — один із найстаріших християнських монастирів у світі, що додає регіону історичної глибини.

Сучасний шарм

Сьогодні Шарм-ель-Шейх — це сучасний курорт із розвиненою інфраструктурою. Розкішні готелі, нічні клуби та торговельні центри, такі як SOHO Square, створюють динамічну атмосферу. Водночас місто зберігає свою автентичність, пропонуючи туристам можливість зануритися в місцеву культуру через фестивалі, ярмарки та екскурсії.

Шарм-ель-Шейх — це місце, де кожен знайде щось для себе: від споглядання природних чудес до знайомства з багатовіковими традиціями. Цей єгипетський курорт залишається справжньою оазою краси та гармонії.