#поезія
Добігає до фінішу
сонцем обласкане Літо,
з теплим подихом ще
та з помітним вже смутком в очах.
Заспокійливу пісню
наспівує лагідний вітер,
прохолодний лишаючи слід
на засмаглих плечах.

Скільки ж щедрих дарів
принесло в подарунок нам Літо!
Чарувало багатством полів
і красою квітучих лугів.
Рятувало від спраги
фруктовим коктейлем "мохіто".
Посилало ранковий "Привіт!"
стоголоссям птахів.

Дуже сумно, що йде вже
це сонячне Літо, казкове,
волошкове, трояндове, м'ятне,
солодке, п'янке,
полунично-вишневе, сливове
й звичайно медове,
різнобарвне й яскраве,
ясне й загадкове таке!

Але всьому свій час,
потихеньку крадеться вже Осінь.
Руку Літу подасть
і відпустить його в небуття.
Свої фарби додасть
у бездонну чаруючу просинь,
нові повісті буде писать
і своє проживати життя...

Тетяна Зензерова

#поезія
Ішла Україна по полю,
Де вже достигала пшениця.
Душа розривалась від болю,
В очах — розлилася криниця

Від сліз. На руках — колосочок,
Що злотом блищав, до серденька
Тулила з любов'ю віночок,
Й співала... Співала, рідненька,

Про весни квітучі, про літо,
Що пахло медами, про осінь,
Про поле, про трави і квіти,
Про зими холодні... А коси

Посріблені вже в України,
Та й сум поселився з журбою.
Завчасно вона постаріла,
Бо б'ється з страшною ор&ою.

Втрачає, втрачає, втрачає
Дітей і сивіє щоднини.
Та вірить! Надіється! Знає —
Триматися мусить, бо сильна!

Так тулить до серця колосся,
Від сліз не лишилося вроди.
Не страшно, що сиве волосся,
Страшніше не мати свободи...

Марина Семйоник

#поезія
Ти - моя тишина

Ти - моя тишина серед шумного світу
неважливо, чи осінь-зима за вікном...
Укриваєш мене пледом в ніжність зігріту,
Обіймаєш всю-всю так міцно цілком...

Ти - моя тишина і нікого не треба...
Хіба хтось знає більше про мене, ніж ти?
Ти мене піднімаєш до синього неба
І приходиш без стуку в мої теплі сни.

Ти - моя тишина і натхнення мрійливе,
Безборонна з тобою, заніжена я.
Серед сірості буднів у мене є крила,
Серед сірості буднів ти - моє життя.

Тетяна Андреєва

#поезія
... Сьогодні так тихо...
Десь дівся бешкетник вітрисько...
А сонце ледаче...
Сяк-так якось світить згори..
Напевно то осінь...
То осінь підкралася близько...
І просто тасує...
Серпневі ці дні догори.

Напевно то осінь повіяла сумом...
Напевно...
Пройшлась квітниками...
Торкнулась рукою зірок...
Які намагались сховатись від неї...
Даремно...
Ми всі про те знаєм...
Її неминучим є крок.

Ми всі про те знаєм...
Ховатись немає резону...
Бо осінь не вирок...
У неї є безліч принад...
Ні... Осінь не вирок...
То просто є зміна сезону...
Такий уже маєм...
Всевишнім встановлений лад.

Галина Момот

#поезія
***
Зиркає крізь шпарку пані Осінь..
Відкриває хвірточку у сад.
Потемніла в небі синя просинь.
Тільки мить й почнеться листо-пад.

А в саду ще походжає пані Літо..
Вбрана у квітковий сарафан.
Крізь соломку жльокає мохіто.
А навколо циганський балаган.

Порозкидувала по обійстю ябка..
Порозхлюпувала барви по траві.
Підгнивають по боках сливки " арабка".
Облізають літні вітражі.

Жовті грушки падають у трави.
Оси знахабніли до межі.
А ця Літо тільки ловить гави..
Від гармидеру прив'яли спориші.

Розпустила коси за вітрами..
Оголила плечі до тепла..
Мружиться небесними очами..
Парадується, як молода весна.

Щей всадилась в плетене кріселко..
Сперлась на зелений живопліт.
Оглядає красу свою в люстерко..
Й не обходить її цілий світ.


Оксана Лесик-Падучак

#поезія
Вже скоро літо, проведу,
Квіткову загублю стежину,
До панни осені, зайду,
На каву, може на гостину.
Вона, вже ходить по саду,
Тихцем, листочки вже фарбує.
Поволі, тихо, обережно,
Та шлях собі уже торує.
Птахи, збираються в дорогу,
В їх співах, ноти вже сумні.
А ще і дощик з поза ранку
Тому й невесело мені.
Тумани з хмарами, укупі,
Немов припали до землі.
І полилися з неба сльози,
Щоби сховатись у росі.
Йде серпень, літо добігає,
Маліють, вже поволі дні.
Осінь,жоржини розмалює.
У неї шарм, чари свої.

С Кос.

#поезія
... Сьогодні так тихо...
Десь дівся бешкетник вітрисько...
А сонце ледаче...
Сяк-так якось світить згори..
Напевно то осінь...
То осінь підкралася близько...
І просто тасує...
Серпневі ці дні догори.

Напевно то осінь повіяла сумом...
Напевно...
Пройшлась квітниками...
Торкнулась рукою зірок...
Які намагались сховатись від неї...
Даремно...
Ми всі про те знаєм...
Її неминучим є крок.

Ми всі про те знаєм...
Ховатись немає резону...
Бо осінь не вирок...
У неї є безліч принад...
Ні... Осінь не вирок...
То просто є зміна сезону...
Такий уже маєм...
Всевишнім встановлений лад.

Галина Момот

ПРОТИЛЕЖНІСТЬ

Хтось чекає літа, ну а хтось – зими́,
Мати слі́зьми вмита – син поліг грудьми.
Хтось в молитві ру́ки знов до Бога звів,
Щоб Госпо́дь почув нас й ворогів відвів.

Хтось весну чекає – сіять щоб жита,
Хтось вже сил не має, щоб нести́ хреста.
Хтось біжить у осінь золото збирать,
Ко́гось в домовині стали зустрічать.

Хтось вечірні зо́рі взявся знов лічи́ть,
Хтось молитву молить, бо ще хоче жить.
Хтось вербі над ставом ко́си розпліта,
А над ки́мось знову ворог проліта.

Хтось сонати вітру слухає в гаю́,
Хтось стоїть в нерівнім з ворогом бою́.
Хтось росу сріблясту бачить на траві,
Потопає знову хтось в свої́й крові́.

Хтось в саду вишневім слухає птахів,
Ну а хтось не скаже вже ніяких слів.
Хтось у води мо́ря залюбки зайшов,
Хтось же в потойбіччя назавжди́ пішов.

Хтось чекає миру і кінця війни́,
Щоб живі вернули до́ньки і сини.
Хтось вже віру втратив, що настане мир,
Бо воює й досі сатана-упир.

18.08.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1045981

Осінь наступає

#поезія
З минулих серпнів...

Сохне зілля.
Сумно...
При дорозі
маківки насухо торохтять.
Вересень спинився на порозі,
телеграми з осені летять.
Павутину сплів павук не першу,
може, і на хустку напряде.
Сивий дощ,
назавше серпень стерши,
на гриби, мабýть...
нехай паде...
Жовті пижма сонечко украли,
деревій за вітром шелестить.
Віддається літо...
ніби жало
у бджоли забрали...
І болить...


Людмила Галінська


Зачекай ще трішки, Літо,
в осінь м'яко заверни.
Не лишай духмяні квіти
без тепла цвісти.
Не лишай мої надії
без своїх казок.
Я без тебе не посмію
пішки до зірок...
Я без тебе не здолаю
всіх чужих вітрів.
Не дійду до свого раю
серед всіх світів...
Не лишай мене ще, Літо.
Може, забереш?
І мене, як свою квітку,
у вінок вплетеш?


Людмила Галінська