#поезія На старих фотографіях всі молоді. За роками людина сама себе кличе. У зіницях печалі, як в чорній воді, відбиваються люди, дерева, обличчя. І стонадцятий сніг ті поля притрусив, і уже прилетять не ті самі лелеки. Біля каси такий незворушний касир, зафіксовану мить вибиває, мов чеки. Білі, білі обличчя у чорній воді, неповторні обличчя навік зостаються. На старих фотографіях всі молоді. На старих фотографіях мертві сміються. Ліна Костенко

#поезія 📚 Підбірка 6 віршів Ліни Костенко, про війну, свідком якої вона була у дитинстві. 1. Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні. Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата. Ніч здавалась днем. І захлиналась наша переправа через Дніпро – водою і вогнем. Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. Хрестилась баба, і кінчався хліб. Двигтів отой вузесенький окопчик, де дві сім'ї тулились кілька діб. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?! Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! – а я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря, – той перший віршик, притулившись скраю, щоб присвітила поночі війна. Який він був, я вже не пам'ятаю. Снаряд упав – осипалась стіна. 2. Колись давно, в сумних біженських мандрах, коли дитям я ледве вже брела, старі хатки в солом'яних скафандрах стояли в чорних кратерах села. Дроти бриніли арфою Ерделі. Гострила вухо темрява у шклі. Як тяжко стукать у чужі оселі, бездомним бувши на своїй землі! Чужі оселі... Темний отвір хати. Ласкавий блиск жіночої коси. А потім довго будуть затихати десь на печі дитячі голоси. Уже сидиш зі жменькою насіння. Уже привітно блима каганець. Уже в такому запашному сіні в твій сон запрігся коник-стрибунець! І ніч глуха. І пес надворі виє. І світ кривавий, матінко свята! Чужа бабуся ковдрою укриє, своє розкаже, ваше розпита. І ні копійки ж, бо не візьме зроду, бо що ви, люди, на чужій біді?!. А може, то в душі свого народу я прихилила голову тоді? 3. СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС Земля кружляє у космічнім вальсі. Вітри галактик - вічні скрипалі. Гармонія крізь тугу дисонансів проносить ритми танцю по землі. І серцю в грудях тісно, тісно, тісно! Смички пиляють задубілий сум. Зненацька м'язи вибухнуть первісно, ударить кров, як електричний струм. І не паркет, зачовганий до глянцю, не долівки, налиплі до чобіт, - вже вся планета - п'єдестал для танцю, де сходять вальси з голубих орбіт. Гримить високий гонор полонеза, і лихом б'є об землю перепляс, лезгинка чорна срібні гострить леза і граціозно ходить па-де-грас. Шпурляв канкан мережки парижанок. Шмагав аркан по сивих постолах. І відчайдушний танець між ножами шотландки танцювали на столах. Велике діло - танець між ночами! Танцюй собі, лиш пальчика не вріж. Доріг війни смутні подорожани, ми знали інший - танець бездоріж. Десь труп коня вмерзає в сизу осінь. І смерть впритул до мене підступа. А я іду. А я роблю наосліп на міннім полі обережні па. Півроку вбік - і все це піде прахом. І цілий всесвіт вміститься в сльозу. Дрімотні міни - круглі черепахи - в землі шорсткій ворушаться, повзуть. О піруети вимушених танців! Хто йшов по полю мінному хоч раз, той мимохіть і на паркетних глянцях пригадує смертельний падеграс. 4. Я була маленька і стривожена, зовсім не уміла мудрувать і гадала, що на світі можна вік прожить — як вірші прочитать. Я читала б зранку та й до ночі, я б читала щиро від душі, та були до цього неохочі всі мої малі товариші. Більше їм подобалось, коли ми гралися у фанти і квачі, і з гори стежками польовими гнали перед себе обручі. І якщо не потрапляли в зарість — то як вітер мчалися вони. І частенько ми тоді врізались прямо у колгоспні баштани. Сторож нам показував ломаку, ми кричали, сторожу на зло, і, мабуть, не стільки з переляку, як тому, що весело було... Ну, а потім, о страшній порі, зажурились наші матері, і пожеж багряні язики потяглися до Дніпра — ріки. Нас тоді розкидало по світу, звідали біди не по літах... І лише недавно, цього літа, знов була я в пам'ятних краях. Пригадала дні свої дитячі, «Виросла, — питаю, — дітвора?» А мене в долину біля Янчі провели по березі Дніпра. Мітку показали на вербині, широко руками розвели: — Кажуть люди, десь тут, у долині, всі живцем закопані були. Тут Одарка — невсипуща мати, миротвориця дитячих чвар, і Лаврін, прислів'ями багатий, і Кривенко — сивий чоботар. Тут Юрко і чорноока Хана, всі твої товариші малі... Тут земля, а в ній — глибока рана. Не торкайтесь — боляче землі! «Проміння землі», 1957 р. 5. На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки. Непогашені марки — біда ще не ставила штамп. Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки. Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там. Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти. На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін. Під склепінням печалі така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін. Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик. І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні. Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик. Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні. Ліна Костенко

#поезія Усе моє, все зветься Україна Буває часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, - оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є - дорога, явори, усе моє, все зветься - Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори. Ліна Костенко

#поезія Що в нас було? Любов і літо. Любов і літо без тривог. Оце і все. А взагалі-то Не так і мало, як на двох. Ось наші ночі серпень вижне, Прокотить вересень громи, І вродить небо дивовижне Скляними зорями зими! І знову джміль розмружить квітку, І літо гратиме в лото. І знов сплете на спицях плітку Сторукий велетень Ніхто. І в цьому днів круговороті, Де все минати поспіша, Як та пташиночка на дроті, Спочине стомлена душа. © Ліна Костенко

Ти знаєш, що сказав він перед смертю? Нічого, каже, і на тому світі душа козацьким сміхом засміється, а вороги хай думають, що грім! © Ліна Костенко

#поезія І виростають покоління котрі не чули тишини О найстрашніше з літочислень — війна війною до війни! І вже новітні канібали і втрат людських не одридать Що вберегли ми що надбали щоб дітям в спадок передать? Ліна Костенко

#природа Карпати — це цілий світ, що проникає всередину і назавжди змінює твоє відчуття часу та миті існування. Це ніби інша планета, де нескінченність живе в кожній хвилині, а краса — у кожному подиху . «Гори підносять душу, бо в їх величі живе нескінченність.» — Ліна Костенко. ⠀

#цитати Живеш, переймаєшся, на все реагуєш, а згодом озирнешся - уже й не згадаєш, що коли було і чи взагалі було? Ліна Костенко

#поезія Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам. Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами. © Ліна Костенко

#поезія Здається, з нами щось уже не те... І навіть люди, місто й камні, Щось прошепоче – Те усе святе У що ти вірив - згинуло з віками Пройшло скрізь пальці, Як вода, зачерпнута відкритою рукою, А на лодоні лиш краплинки сну, У сяйві марив, як в полоні. І вічність та тяжка завіса, Що ми не здатні піднести, Роздавить вас, навіщо йти Навіщо тратити надію, У те усе, що нам святе, Скажи мені і я повірю, Та все ж із нами щось не те.... ✍ Ліна Костенко