• #фантастика #ШІ
    Дніпро - 2075
    Глава II: Переходи

    Повітря в лабораторії було густим, як перед грозою. Артем стояв перед активованим шлюзом, і здавалося, що час навколо нього сповільнився. Голограма світу на екрані вже не була просто візуалізацією — вона дихала. Вітер колихав траву, сонце грало на воді, а вдалині, серед садів і білокам’яних будинків, хтось махав рукою.

    — Ми не можемо просто увійти, — сказала Ліда, її голос тремтів. — Це не експедиція. Це — вторгнення.

    Артем не відповів. Він дивився на жінку в голограмі. Її обличчя було нечітким, але щось у поставі, в тому, як вона тримала руки, як нахиляла голову — щось болюче знайоме.

    — Я піду сам, — сказав він. — Без обладнання. Без аналізу. Просто... як людина.

    Ліда мовчки кивнула. Вона знала, що зупинити його неможливо. І, можливо, не потрібно.

    Шлюз відкрився без звуку. Простір перед ним затремтів, наче повітря над гарячим асфальтом. Артем зробив крок — і світ змінився.

    ---

    Він стояв на узліссі. Трава була висока, м’яка, пахла м’ятою і полином. Сонце — не таке, як у його світі: тепліше, глибше, наче світило не з неба, а зсередини. Попереду — поселення. Не село в класичному розумінні, а щось нове, гармонійне. Будинки — з білого каменю, з високими дахами, вкритими черепицею кольору стиглої вишні. Вікна — великі, з дерев’яними рамами, прикрашеними геометричними орнаментами, схожими на ті, що колись вишивали на рушниках. На фасадах — мозаїки з кераміки, що зображали сцени з життя: жнива, весілля, танці під зорями.

    Садки — доглянуті, з грушами, яблунями, кущами калини. Біля кожного будинку — лавка, де сиділи люди, пили трав’яний чай, читали, або просто мовчки дивилися на захід сонця. Це було не село з минулого — це була Україна, яка виросла з традиції, але не втратила себе в технологіях. Тут не було штучного блиску, не було показної футуристики. Тут усе дихало гармонією — між людиною, землею і часом.

    Артем ішов повільно, боячись порушити тишу. Його одяг — сірий комбінезон — контрастував із барвами цього світу. Діти гралися біля ставка, старенький дід сидів на лавці й точив косу, а жінка з кошиком яблук зупинилася, побачивши його.

    — Ви з міста? — запитала вона. Її голос був лагідний, але насторожений.

    — Я... з іншого міста, — відповів Артем. — З дуже далекого.

    Вона усміхнулася.
    — Тут усі з далеких місць. Але якщо ви прийшли з добром — вам раді.

    Артем ішов далі. Його серце билося швидко, але не від страху — від чогось іншого. Відчуття, що він повертається. Не в минуле, не в дитинство — у щось глибше. У те, що могло бути, якби світ не зламався.

    На краю поселення стояв будинок. Білий, з черепичним дахом, з бузком біля воріт. І на ганку — вона. Жінка з голограми. Тепер чітка, реальна. Її очі — карі, глибокі, як Дніпро вночі.

    — Артеме, — сказала вона. — Ти нарешті прийшов.

    Він не міг говорити. Горло стислося.

    — Ви мене знаєте?

    — Я тебе пам’ятаю. З того світу. З того болю. Але тут — ми інші.

    Вона простягнула руку. Артем торкнувся її пальців — і відчув тепло. Не цифрове, не симульоване. Справжнє.

    — Як це можливо? — прошепотів він.

    — Можливо все, якщо серце не забуло.

    І в ту мить Артем зрозумів: цей світ — не просто альтернатива. Це — пам’ять. Це — мрія, яку хтось зберіг. І, можливо, він зможе її повернути.

    Далі буде...
    #фантастика #ШІ Дніпро - 2075 Глава II: Переходи Повітря в лабораторії було густим, як перед грозою. Артем стояв перед активованим шлюзом, і здавалося, що час навколо нього сповільнився. Голограма світу на екрані вже не була просто візуалізацією — вона дихала. Вітер колихав траву, сонце грало на воді, а вдалині, серед садів і білокам’яних будинків, хтось махав рукою. — Ми не можемо просто увійти, — сказала Ліда, її голос тремтів. — Це не експедиція. Це — вторгнення. Артем не відповів. Він дивився на жінку в голограмі. Її обличчя було нечітким, але щось у поставі, в тому, як вона тримала руки, як нахиляла голову — щось болюче знайоме. — Я піду сам, — сказав він. — Без обладнання. Без аналізу. Просто... як людина. Ліда мовчки кивнула. Вона знала, що зупинити його неможливо. І, можливо, не потрібно. Шлюз відкрився без звуку. Простір перед ним затремтів, наче повітря над гарячим асфальтом. Артем зробив крок — і світ змінився. --- Він стояв на узліссі. Трава була висока, м’яка, пахла м’ятою і полином. Сонце — не таке, як у його світі: тепліше, глибше, наче світило не з неба, а зсередини. Попереду — поселення. Не село в класичному розумінні, а щось нове, гармонійне. Будинки — з білого каменю, з високими дахами, вкритими черепицею кольору стиглої вишні. Вікна — великі, з дерев’яними рамами, прикрашеними геометричними орнаментами, схожими на ті, що колись вишивали на рушниках. На фасадах — мозаїки з кераміки, що зображали сцени з життя: жнива, весілля, танці під зорями. Садки — доглянуті, з грушами, яблунями, кущами калини. Біля кожного будинку — лавка, де сиділи люди, пили трав’яний чай, читали, або просто мовчки дивилися на захід сонця. Це було не село з минулого — це була Україна, яка виросла з традиції, але не втратила себе в технологіях. Тут не було штучного блиску, не було показної футуристики. Тут усе дихало гармонією — між людиною, землею і часом. Артем ішов повільно, боячись порушити тишу. Його одяг — сірий комбінезон — контрастував із барвами цього світу. Діти гралися біля ставка, старенький дід сидів на лавці й точив косу, а жінка з кошиком яблук зупинилася, побачивши його. — Ви з міста? — запитала вона. Її голос був лагідний, але насторожений. — Я... з іншого міста, — відповів Артем. — З дуже далекого. Вона усміхнулася. — Тут усі з далеких місць. Але якщо ви прийшли з добром — вам раді. Артем ішов далі. Його серце билося швидко, але не від страху — від чогось іншого. Відчуття, що він повертається. Не в минуле, не в дитинство — у щось глибше. У те, що могло бути, якби світ не зламався. На краю поселення стояв будинок. Білий, з черепичним дахом, з бузком біля воріт. І на ганку — вона. Жінка з голограми. Тепер чітка, реальна. Її очі — карі, глибокі, як Дніпро вночі. — Артеме, — сказала вона. — Ти нарешті прийшов. Він не міг говорити. Горло стислося. — Ви мене знаєте? — Я тебе пам’ятаю. З того світу. З того болю. Але тут — ми інші. Вона простягнула руку. Артем торкнувся її пальців — і відчув тепло. Не цифрове, не симульоване. Справжнє. — Як це можливо? — прошепотів він. — Можливо все, якщо серце не забуло. І в ту мить Артем зрозумів: цей світ — не просто альтернатива. Це — пам’ять. Це — мрія, яку хтось зберіг. І, можливо, він зможе її повернути. Далі буде...
    48views
  • На IFA 2025 Lenovo представила ноутбук ThinkBook VertiFlex з поворотним 14-дюймовим дисплеєм, який може перемикатися з горизонтального у вертикальний режим, що зручно для роботи з кодом або документами. Механізм обертання плавний, екран надійно фіксується. https://channeltech.space/pc-laptop/lenovo-showed-how-thinkbook-verti...
    На IFA 2025 Lenovo представила ноутбук ThinkBook VertiFlex з поворотним 14-дюймовим дисплеєм, який може перемикатися з горизонтального у вертикальний режим, що зручно для роботи з кодом або документами. Механізм обертання плавний, екран надійно фіксується. https://channeltech.space/pc-laptop/lenovo-showed-how-thinkbook-vertiflex-works/
    CHANNELTECH.SPACE
    Lenovo показала, як працює ноутбук ThinkBook VertiFlex з поворотним дисплеєм - Channel Tech
    На IFA 2025 Lenovo показала ThinkBook VertiFlex. Ноутбук має поворотний дисплей, що перемикається між горизонтальним і вертикальним режимами, та підтримує інтеграцію зі смартфоном.
    25views
  • #світ
    У центрі Бангкока височіє King Power Mahanakhon — 314-метровий хмарочос, який виглядає так, ніби його “з’їли” гігантські пікселі. Цей ефект створено спеціально: архітектори задумали будівлю як символ цифрової епохи.

    🧠 ЦІКАВО ЗНАТИ:

    🌌 Вночі “пікселі” підсвічуються LED-огнями, тому хмарочос нагадує живий 3D-екран.

    🕶 На скляному Skywalk зверху відвідувачі отримують бахіли — щоб не залишати відбитків і не зіпсувати прозору підлогу.

    🎨 На відкритті будівлі влаштували світлове шоу з лазерами, яке транслювалося по всьому місту.

    🔲 Фасад хмарочоса складається з понад 2000 унікальних скляних панелей, жодна з яких не повторюється за формою.
    #світ У центрі Бангкока височіє King Power Mahanakhon — 314-метровий хмарочос, який виглядає так, ніби його “з’їли” гігантські пікселі. Цей ефект створено спеціально: архітектори задумали будівлю як символ цифрової епохи. 🧠 ЦІКАВО ЗНАТИ: 🌌 Вночі “пікселі” підсвічуються LED-огнями, тому хмарочос нагадує живий 3D-екран. 🕶 На скляному Skywalk зверху відвідувачі отримують бахіли — щоб не залишати відбитків і не зіпсувати прозору підлогу. 🎨 На відкритті будівлі влаштували світлове шоу з лазерами, яке транслювалося по всьому місту. 🔲 Фасад хмарочоса складається з понад 2000 унікальних скляних панелей, жодна з яких не повторюється за формою.
    Love
    1
    79views 6Plays
  • #технології
    Meta представила свої перші розумні окуляри з вбудованим екраном.
    Meta Ray-Ban Display за 799 доларів оснащений екраном у правій лінзі, який може відображати текстові повідомлення, відеодзвінки, навігацію, відповіді ШІ, камеру, музичний плеєр і перекладач.

    Управління відбувається за допомогою жестів завдяки спеціальному браслету.
    #технології Meta представила свої перші розумні окуляри з вбудованим екраном. Meta Ray-Ban Display за 799 доларів оснащений екраном у правій лінзі, який може відображати текстові повідомлення, відеодзвінки, навігацію, відповіді ШІ, камеру, музичний плеєр і перекладач. Управління відбувається за допомогою жестів завдяки спеціальному браслету.
    Like
    1
    98views 8Plays
  • #фантастика #ШІ
    Артем Коваль прокинувся о 5:47, як завжди. Його квартира на 112 поверсі мала панорамне вікно, крізь яке видно було, як сонце повільно розриває ніч над лівим берегом...

    Місто вже давно не димить заводами, не гуде трамваями, не пахне металом. Його нове обличчя — прозорі вежі, що тягнуться до неба, мов скляні дерева, і тихі вулиці, де замість автомобілів — гравітаційні платформи, що ковзають над землею, не залишаючи сліду. Над річкою, яка тече, як і сотні років тому, височіє купол Інституту Паралельних Реальностей — споруда, що нагадує гігантську краплю води, застиглу в момент падіння.

    Артем сидів на краю ліжка, слухаючи, як система життєзабезпечення шепоче щось про температуру, рівень кисню, новини. Але він не слухав. Його думки були десь далеко — у вчорашньому сні, де він стояв на березі Дніпра, а вода говорила до нього голосом, схожим на мамин.

    Мама загинула в 2042-му, коли місто ще боролося з наслідками енергетичної кризи. Артем тоді був студентом, і пам’ятає, як вони сиділи на кухні, пили чай з ромашкою, і вона казала:
    — Ти ще побачиш, як Дніпро стане світлом. Тільки не забудь, хто ти.

    Він не забув. Саме тому він став інженером. Саме тому він працював у відділі квантових розривів — найнебезпечнішому, найтаємничішому. Там, де реальність тріщить, як лід навесні, і крізь ці тріщини можна побачити інші світи. Те, що колись було фантастикою, тепер стало наукою.

    Сьогодні він мав перевірити стабільність нового шлюзу — експериментального порталу, який, за теорією, міг відкривати доступ не просто до інших планет, а до інших версій Землі. Паралельних Україн. Тих, де історія пішла іншим шляхом.

    Він зайшов до лабораторії о 7:03.
    Стіни — білий матовий матеріал, що поглинав звук. Підлога — з рідкого скла, яке змінювало колір залежно від емоцій персоналу. Сьогодні вона була темно-синя. Хтось боявся.

    — Коваль, ти вчасно, — озвався голос професорки Ліди Гончар. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а очі — як завжди, наче рентген. — Сьогодні ми запускаємо «Версію 9». Ти готовий?

    Артем кивнув. Він підійшов до панелі керування, ввів код доступу, і перед ним відкрилася голограма — модель світу, який ще не існував у їхній реальності, але вже пульсував у квантовому полі.

    — Частота резонансу нестабільна, — прошепотіла система. — Виявлено відхилення. Спектр не класифіковано.

    Артем завмер. На екрані з’явилася хвиля — не технічна, не цифрова. Вона нагадувала серцебиття. Живе. Тепле. І, здається, воно відповідало на його погляд.

    — Це не просто сигнал, — сказав він. — Це... хтось там є.

    Ліда підійшла ближче. Її рука тремтіла.
    — Ми не очікували контакту. Ми лише хотіли спостерігати.

    Але вже було пізно. Шлюз активувався. Повітря в лабораторії стало густим, як мед. Світло згасло на мить — і знову повернулося, але вже інше. Тепліше. М’якіше.

    На екрані з’явилося зображення — місто, схоже на Дніпро, але без веж, без куполів. З дерев’яними будинками, з людьми, які сміялися, тримаючись за руки. І серед них — жінка, яка була надто схожа на його маму.

    Артем зробив крок назад.
    — Це... інша Україна. Та, яку ми втратили. Та, яка пам’ятає нас.

    І поки система намагалася класифікувати сигнал, Артем уже знав: він більше не просто інженер. Він — перший, хто заглянув у серце альтернативної реальності. І, можливо, перший, хто зможе повернути щось, що здавалося назавжди втраченим.

    Далі буде...
    #фантастика #ШІ Артем Коваль прокинувся о 5:47, як завжди. Його квартира на 112 поверсі мала панорамне вікно, крізь яке видно було, як сонце повільно розриває ніч над лівим берегом... Місто вже давно не димить заводами, не гуде трамваями, не пахне металом. Його нове обличчя — прозорі вежі, що тягнуться до неба, мов скляні дерева, і тихі вулиці, де замість автомобілів — гравітаційні платформи, що ковзають над землею, не залишаючи сліду. Над річкою, яка тече, як і сотні років тому, височіє купол Інституту Паралельних Реальностей — споруда, що нагадує гігантську краплю води, застиглу в момент падіння. Артем сидів на краю ліжка, слухаючи, як система життєзабезпечення шепоче щось про температуру, рівень кисню, новини. Але він не слухав. Його думки були десь далеко — у вчорашньому сні, де він стояв на березі Дніпра, а вода говорила до нього голосом, схожим на мамин. Мама загинула в 2042-му, коли місто ще боролося з наслідками енергетичної кризи. Артем тоді був студентом, і пам’ятає, як вони сиділи на кухні, пили чай з ромашкою, і вона казала: — Ти ще побачиш, як Дніпро стане світлом. Тільки не забудь, хто ти. Він не забув. Саме тому він став інженером. Саме тому він працював у відділі квантових розривів — найнебезпечнішому, найтаємничішому. Там, де реальність тріщить, як лід навесні, і крізь ці тріщини можна побачити інші світи. Те, що колись було фантастикою, тепер стало наукою. Сьогодні він мав перевірити стабільність нового шлюзу — експериментального порталу, який, за теорією, міг відкривати доступ не просто до інших планет, а до інших версій Землі. Паралельних Україн. Тих, де історія пішла іншим шляхом. Він зайшов до лабораторії о 7:03. Стіни — білий матовий матеріал, що поглинав звук. Підлога — з рідкого скла, яке змінювало колір залежно від емоцій персоналу. Сьогодні вона була темно-синя. Хтось боявся. — Коваль, ти вчасно, — озвався голос професорки Ліди Гончар. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а очі — як завжди, наче рентген. — Сьогодні ми запускаємо «Версію 9». Ти готовий? Артем кивнув. Він підійшов до панелі керування, ввів код доступу, і перед ним відкрилася голограма — модель світу, який ще не існував у їхній реальності, але вже пульсував у квантовому полі. — Частота резонансу нестабільна, — прошепотіла система. — Виявлено відхилення. Спектр не класифіковано. Артем завмер. На екрані з’явилася хвиля — не технічна, не цифрова. Вона нагадувала серцебиття. Живе. Тепле. І, здається, воно відповідало на його погляд. — Це не просто сигнал, — сказав він. — Це... хтось там є. Ліда підійшла ближче. Її рука тремтіла. — Ми не очікували контакту. Ми лише хотіли спостерігати. Але вже було пізно. Шлюз активувався. Повітря в лабораторії стало густим, як мед. Світло згасло на мить — і знову повернулося, але вже інше. Тепліше. М’якіше. На екрані з’явилося зображення — місто, схоже на Дніпро, але без веж, без куполів. З дерев’яними будинками, з людьми, які сміялися, тримаючись за руки. І серед них — жінка, яка була надто схожа на його маму. Артем зробив крок назад. — Це... інша Україна. Та, яку ми втратили. Та, яка пам’ятає нас. І поки система намагалася класифікувати сигнал, Артем уже знав: він більше не просто інженер. Він — перший, хто заглянув у серце альтернативної реальності. І, можливо, перший, хто зможе повернути щось, що здавалося назавжди втраченим. Далі буде...
    130views
  • 15 вересня виповнюється 135 років з дня народження авторки детективного жанру, геніальної та неповторної Агати Крісті. Вона знана у всьому світі, нею захоплювалися й досі захоплюються, бо вона – «королева детективу», одна з найвідоміших письменниць усіх часів і народів, справжня літературна рекордсменка. Адже її твори стали одними з найпопулярніших за всю історію людства, поступаючись Біблії та доробку Вільяма Шекспіра, вони перекладені 100 іноземними мовами, екранізовані більш ніж 100 разів, а п’єса «Мишоловка» за 65 років безперервних постановок продемонстрована понад 25 тисяч разів!

    Приклад життя Агати Крісті дає змогу за уславленим класиком світової літератури побачити звичайну жінку, часом слабку, часом надзвичайно сильну; жінку, яка мріяла стати оперною співачкою, кохала бідного льотчика, вміло керувала автомобілем, любила займатися серфінгом, погано куховарила, подорожувала одна на Східному експресі та фотографувала для чоловіка знайдену на розкопках кераміку; жінку, яка забувши про всі умовності свого аристократичного середовища, вивчала медицину і впродовж двох світових воєн, не лякаючись жодних труднощів, працювала в лікарнях та аптеках і перенесла цей досвід у свої безсмертні твори.

    https://kultura-poltava.gov.ua/news/koroleva-detektivu-agata-kristi---...
    15 вересня виповнюється 135 років з дня народження авторки детективного жанру, геніальної та неповторної Агати Крісті. Вона знана у всьому світі, нею захоплювалися й досі захоплюються, бо вона – «королева детективу», одна з найвідоміших письменниць усіх часів і народів, справжня літературна рекордсменка. Адже її твори стали одними з найпопулярніших за всю історію людства, поступаючись Біблії та доробку Вільяма Шекспіра, вони перекладені 100 іноземними мовами, екранізовані більш ніж 100 разів, а п’єса «Мишоловка» за 65 років безперервних постановок продемонстрована понад 25 тисяч разів! Приклад життя Агати Крісті дає змогу за уславленим класиком світової літератури побачити звичайну жінку, часом слабку, часом надзвичайно сильну; жінку, яка мріяла стати оперною співачкою, кохала бідного льотчика, вміло керувала автомобілем, любила займатися серфінгом, погано куховарила, подорожувала одна на Східному експресі та фотографувала для чоловіка знайдену на розкопках кераміку; жінку, яка забувши про всі умовності свого аристократичного середовища, вивчала медицину і впродовж двох світових воєн, не лякаючись жодних труднощів, працювала в лікарнях та аптеках і перенесла цей досвід у свої безсмертні твори. https://kultura-poltava.gov.ua/news/koroleva-detektivu-agata-kristi---ulyublena-pismennicya-ne-odnogo-pokolinnya-chitachiv
    KULTURA-POLTAVA.GOV.UA
    Королева детективу Агата Крісті – улюблена письменниця не одного покоління читачів | Новини
    15 вересня виповнюється 135 років з дня народження авторки детективного жанру, геніальної та неповторної Агати Крісті. Вона знана у всьому світі, нею захоплювалися й досі захоплюються, бо вона – «королева детективу», одна з найвідоміших письменниць усіх часів і народів
    Like
    Love
    2
    114views
  • Назустріч пригодам і Привіт з того світу

    Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
    Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
    Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
    Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
    Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
    Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
    Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

    Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
    Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
    Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
    На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
    Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
    Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
    За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
    Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
    Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
    А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
    Тільки я вже нічого не міг сказати.

    Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
    Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
    "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
    Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
    Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
    "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
    Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
    Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
    Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
    "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    Назустріч пригодам і Привіт з того світу Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі. Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас. Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів. Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий". Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть. Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе. Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину. Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше. Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз. Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули. На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас. Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати. Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було. За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію. Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні. Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії. А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ. Тільки я вже нічого не міг сказати. Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос. Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті: "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим." Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті. Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі: "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати." Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків. Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати. Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі: "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    270views
  • Це найнезвичайніший ноут у світі🤩 стартап Krayzor випустив Gaming Laptop з механічною клавою, змінною відюхою та двома екранами🤙🏻

    Під корпусом Intel Core i9-12900H та змінна RTX 4060, перший 2.5К-екран на 16 дюймів та 240 Гц та другий на сенсорний на 12,3 дюйми.

    За ноутбук Франкенштейна вимагають лише $851💻
    Це найнезвичайніший ноут у світі🤩 стартап Krayzor випустив Gaming Laptop з механічною клавою, змінною відюхою та двома екранами🤙🏻 Під корпусом Intel Core i9-12900H та змінна RTX 4060, перший 2.5К-екран на 16 дюймів та 240 Гц та другий на сенсорний на 12,3 дюйми. За ноутбук Франкенштейна вимагають лише $851💻
    Congratulation
    1
    78views
  • Вийшов трейлер фільму "Служниця", знятий за світовим бестселером Фріди Мак-Фадден. Головні ролі у високоочікуваній стрічці зіграли Сідні Свінні (“Люблю тебе ненавидіти”), Аманда Сейфрід (“Мамма Міа!”), Брендон Скленар (“Покинь, якщо кохаєш”) та Мікеле Морроне (“З65 днів”).

    Міллі майже втратила надію знайти роботу, аж допоки не отримала місце служниці з проживанням у розкішному маєтку родини Вінчестерів, які наче зійшли зі сторінок модного журналу. Ідеальна дружина Ніна (Аманда Сейфрід), її привабливий чоловік-бізнесмен Ендрю (Брендон Скленар) та їх донечка Сесілія - здаються подарунком долі для Міллі. Але поступово життя дівчини перетворюється на суміш кошмарів та спокус, ціна за які може стати занадто високою. Бо у кожного в маєтку Вінчестерів є власний секрет.

    Фільм вийде в прокат 1 січня.

    #Коло_Кіно #Анонси_кіно #Екранізації_книг
    Вийшов трейлер фільму "Служниця", знятий за світовим бестселером Фріди Мак-Фадден. Головні ролі у високоочікуваній стрічці зіграли Сідні Свінні (“Люблю тебе ненавидіти”), Аманда Сейфрід (“Мамма Міа!”), Брендон Скленар (“Покинь, якщо кохаєш”) та Мікеле Морроне (“З65 днів”). Міллі майже втратила надію знайти роботу, аж допоки не отримала місце служниці з проживанням у розкішному маєтку родини Вінчестерів, які наче зійшли зі сторінок модного журналу. Ідеальна дружина Ніна (Аманда Сейфрід), її привабливий чоловік-бізнесмен Ендрю (Брендон Скленар) та їх донечка Сесілія - здаються подарунком долі для Міллі. Але поступово життя дівчини перетворюється на суміш кошмарів та спокус, ціна за які може стати занадто високою. Бо у кожного в маєтку Вінчестерів є власний секрет. Фільм вийде в прокат 1 січня. #Коло_Кіно #Анонси_кіно #Екранізації_книг
    Love
    1
    138views
  • У Британії в супермаркет завезли «розумні» візки з ШІ🤖

    Магазин Waitrose тестує AI-візки, які самі підраховують чек у реальному часі — вперше в Європі!

    Камери та сканери зчитують товари, а екран показує суму без потреби йти на касу. Поки що експеримент проходить лише в одному магазині, але якщо він вдасться, черги на касах можуть залишитися в минулому. І касири — разом із ними😬
    У Британії в супермаркет завезли «розумні» візки з ШІ🤖 Магазин Waitrose тестує AI-візки, які самі підраховують чек у реальному часі — вперше в Європі! Камери та сканери зчитують товари, а екран показує суму без потреби йти на касу. Поки що експеримент проходить лише в одному магазині, але якщо він вдасться, черги на касах можуть залишитися в минулому. І касири — разом із ними😬
    Congratulation
    1
    162views 1 Shares
More Results