ГОРИТЬ СВІЧА

Горить свіча, але не на Святвечір,

Горить свіча й сьогодні раді їй,

Цей вогник гріє, гріє він, до речі,

Бо йде війна на цій землі́ святій.

Іде війна, нас ворог спопеляє,

Й горить свіча, бо світла в нас нема,

Та й нам Господь щоразу помагає,

Ми не здамось, хоч йде до нас зима.

Горить свіча, пала маленький вогник,

Й думки́, як рій, у кожного із нас,

Він тішить так, немов Різдвяний дзвоник,

Засві́тить скоро й ПЕРЕМОГИ час.

Горить свіча, й це, звісно, не багаття,

Яке б зігріло нас серед зими́,

Систему нищить ворог всю на шмаття,

Бо тактика така у них війни.

Горить свіча, та ми не здаємо́ся,

Непросто нам без світла, без води́,

До способів, щоб вижить, вдаємо́ся,

Лиш не зітре́м ворожії сліди.

Горить свіча, потріскує легенько,

І молим Бога, щоб перемогти,

Віщує ПЕРЕМОГУ нам серде́нько,

Бо з нами Бог й поможе все пройти.

25.11.2022 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022

ID: 966622

Книга "І знов я влізаю в танк..." Оксани Забужко дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

02.11.2025 року.
---------

Книгу "І знову я влізаю в танк..." Оксани Забужко я з такою увагою читала, як ніколи в житті. Все, як вона думає, що бачить, постерігає за подіями в Україні та українській культури, як все це змінилося за останні роки за час російсько-української війни, викликає в мене таку співзвучніть моїм баченням і спостереженням. Читала і розумію, що ми українці унікальний народ. Нас багато віків гнобили і принижували, хотіли знищити, як народ. Але ми не здалися, ми не лягли тим, хто був сильніший за нас. Ми боролися, і не дали наступним нащадкам забути, хто ми є, звідки, і яка мова є для нас рідною. Саме завдяки цьому, ми і вистояли перед агресивної політики "рф", бо ми не хотіли повертатися туди, де ми були до 1991 року. Головне, щоби ми не забули, за що ми зараз боремося.

01.06.2026 року.

P.S. Тьотю Лесю, ще раз щиро дякую Вам за цю книгу, яку Ви мені подарували ще тоді, як ще була жива моя бабуся! Я дійсно отримала від цієї книги величезне задоволення, коли я її читала. Це ніби ковток свіжого повітря, коли наші полонені вже на волі і вони повернулися додому. Ця книга остаточно вселила мені віру в те, що все буде добре, і ми обов'язково Переможемо!✌️ Слава Україні!🇺🇦 Героям Слава!💙💛

В ХОЛОДНОМУ ОКОПІ

Десь там, в холодному окопі,
Де рвуться міни й залп з гармат,
Киплять думки́, немов в окропі,
Бо там щодня є тілопад.

Десь там, в холодному окопі,
Приліг на хвильку захисник,
Приліг на землю, наче снопик,
А поряд – вражий черевик.

Десь там, в холодному окопі,
До сві́чки ру́ки зігріва,
Та не болить воно Європу,
Бо ворог нас… не їх вбива.

Десь там, в холодному окопі,
Звучить молитва день і ніч,
Тримають все, неначе в стропі,
Щоб не зімкнуть наза́вжди віч.

Десь там, в холодному окопі,
Боєць згадав свій рідний дім…
Лишив надію у Європі
І б’ється в гуркоті страшнім.

Десь там, в холодному окопі,
В думках – не датись ворогам.
Не зро́бить ворог з нас холопів,
Бо волю не віддати нам!

Десь там, в холодному окопі,
Де ворог б’є зі всіх усюд,
Життя в той час буя в Європі,
Тут – смерть малює свій етюд.

23.05.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1062924

ТОБІ НАЗАВЖДИ ТРИДЦЯТЬ ДВА
(Світлій пам’яті полеглого героя Тараса Мусійчука від імені мами)

Було́ тобі лиш тридцять два,
Не буде більше вже ніко́ли,
Були́ останніми слова́…
Лежиш в могилі, мій соко́ле.

В домівку більше не зайде́ш,
В твої́х обіймах більш не буду,
І долю сво́ю не знайде́ш,
Вже не здійснитись цьо́му чуду.

На мене дивишся з світлин,
Несказане сказати хочеш,
Не меле твій життєвий млин,
В сльозах і серце, й мо́ї очі.

За тво́ю душу в молитва́х,
За тво́ю душеньку, дитино,
Додому йдеш лиш в мо́їх снах,
Лиш в снах ти вдома, любий сину.

Свічу загашено тобі,
Обірвано життєву нитку,
Не буть життєвій більш сівбі,
Життєвий шлях закі́нчивсь швидко.

Героєм, сину, ти поліг,
Героєм ліг, моя кровинко,
Не пройдено усіх доріг,
І не пройде́ш їх, любий синку.

Душа шматується-болить,
Зарадить горю я не можу,
Тобі було́ б ще жить і жить,
Та в потойбіччі тво́є ложе.

Пішов ти з ворогом на прю
За рідний край, за солов’їну,
Тепер в Небесному строю́
Моли́тви молиш за Вкраїну.

Тобі наза́вжди тридцять два –
Доро́га в за́світи майнула,
Ти не зібрав свої́ жнива́ –
В життя доро́га не вернула.

Якби не клята ця війна,
Ти встиг би все зробити, сину,
Якби не вбивця-сатана –
Не скуштувала б я поли́ну.

Ти в мо́їм серці назавжди́,
Про тебе всі думки́ й моли́тви,
Звідтіль не ве́рнешся сюди,
Як не вернув із по́ля битви.

В Небеснім Царстві спочивай,
А я молитимусь за тебе,
Ти в пеклі був – пішов у рай,
Душа твоя злетіла в Небо.

А тут могила, як квітник –
Домівка вічна, вічне ложе,
Наза́вжди в серце біль проник,
Тебе в життя вернуть не можу.

Усе життя з цим болем жить,
Душа і серце рвуться в шмаття,
Свічу твою́ не запали́ть,
Загасло вже твоє́ багаття.

27.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1059833

МОЛИТВИ ХАЙ ПОЧУЄ БОГ
(Присвята Ользі Мазуркевич та її синові Іванові, який пропав безвісти на фронті )

В молитві мама і в сльозах,
Бо син пропав на полі бою,
Постійно вервичка в руках,
Її думкам нема спокою.

Її ́моли́тви, як щити
Від зла, від смерті, від розпуки,
Вона живе, щоб берегти
Його ім’я в словах і звуках.

Моли́тви молить і вночі,
Коли зірки́ палають в ти́ші,
Щоб був з ним Янгол на плечі,
Нехай Госпо́дь його не лишить.

Вона не спить, бо в кожній млі
Його обличчя виринає,
Моли́тви молить й на зорі,
В сльозах Всевишнього благає.

Здіймає ру́ки з болем ввись,
Думки́ течуть, як кров по венах,
І шепче: «Сину, віднайдись,
Будь світлом в темряві для мене».

Моли́тви хай почує Бог,
Нехай пове́рне мамі сина,
Щоб не було́ в душі́ тривог.
Для мами за́вжди він – дитина.

15.10.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1049613

Насичений день - насичені думки - насичений сон

МИНУЛЕ НАЗАД НЕ ВЕРТАЄ

Я думками буваю все там,
Де дитинство моє́ промайнуло,
Повернути б в ту мить, наче в храм…
У пам’яті сном не заснуло.

Там, де хліб колоси́ться в полях,
Там, де небо безхмарне над нами,
Там, де ворог не йде навіть в снах,
І не сіються міни стежками.

Де тополі ростуть край доріг,
Де гойдається човен на хвилі,
Там, де отчий зберігся поріг,
Де думки́ все пливуть легкокрилі.

Де калина росте край воріт,
Де барвінок росте й рута-м’ята,
Де минуло багато вже літ,
Й збереглася батьківськая хата.

Де криниця в саду з журавлем,
Чорнобривці, що сіяла мама,
Про це згадую з болем-жалем,
Бо зачинена хата і брама.

На городі є кущ полину
Й верболози густі над потоком,
Подали́ся батьки в далину
І подвір’я не зміряють кроком.

Де з-за обрію сонце встає,
Там, де потік й ріка протікає,
Спогад смутку й журби додає,
Бо минуле назад не вертає.

А так хочеться все поверну́ть
І з любов’ю до всьо́го торкатись,
То ж ніко́ли цього́ не забуть,
Тільки в спогади мож огортатись.

30.01.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1062080

П У С Т Е Л Я
До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі.
Реальність виявилася іншою.
Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо.
І найгірше — там майже нічого не було.
Ні дерев. Ні річок. Ні тіні.
Лише вітер і безкінечний пісок.

Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце.
Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку.
— Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він.
Я витер піт із чола.
— А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема.
Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів.
— Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба.
Я тоді лише фиркнув.
Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають.

Удень спека стала нестерпною.
Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався.
І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим.
Він дивився навколо так, ніби бачив сад.
Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував.

Увечері ми зупинилися серед барханів.
Небо над пустелею вночі було страшенно великим.
Не красивим. Саме великим.
Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою.
Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай.
— Ти все ще не бачиш, — сказав він.
— Чого?
Він обвів рукою темряву навколо.
— Життя.
Я засміявся.
— Тут?
— Саме тут.
Він налив мені чаю.
— Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого.
Я слухав мовчки.
Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд.
— І що в цьому красивого? — запитав я.
Салім довго дивився на зорі.
— Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його.

Тієї ночі я майже не спав.
Лежав на холодному піску й дивився в небо.
Без телефону. Без новин. Без міського шуму.
І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому.
Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути.
У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми.
А тут тікати було нікуди.
Пустеля залишила мене наодинці із собою.

Наступного дня ми рушили далі.
І щось почало змінюватися.
Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем.
Пустеля не стала іншою.
І я не став романтиком.
Просто всередині мене щось стихло.

Увечері Салім знову налив чай.
— Тепер бачиш? — запитав він.
Я подивився навколо.
Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь.
І дивний спокій, якого я не відчував роками.
Я усміхнувся.
— Тепер трохи бачу.
Старий кивнув.
— Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить.

Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля.
А порожня людина.