Великдень. Чомусь в цей день згадується квітень 2022 року в Мар’їнці. Він повертається.

Обстріл. Я сиджу в погребі, і кожен вибух десь поруч вже не «десь», а тут, над головою. Земля здригається, сиплеться пил, і в якийсь момент у мене з’являється чітке відчуття: це кінець. Ось зараз. Ось уже майже.
І раптом усе всередині стихає.

Немає паніки. Немає крику. Є дивний спокій, якого я ніколи раніше не знав. Наче я вже прийняв те, що буде далі. Смерть.
І саме тоді приходить пам’ять.
Я згадую бабусю. Як вона колись тихо читала молитву, просто так, у звичайному житті. І ці слова самі починають складатися в мене в голові. «Отче наш…» — не повністю, не ідеально, але я їх згадую. Повільно, уривками, ніби намацуючи їх у темряві.
Я повторюю їх подумки.
Не як віруючий.
Не як той, хто знає, як правильно.
А як людина, якій страшно і яка більше нічого не може зробити.

І паралельно в голові крутиться інше:
ось зараз влучить… ось ще трохи… і все.

Я не тікаю від цієї думки. Я з нею погоджуюсь. Я навіть починаю думати: а що там далі? На небі. Чи є щось? Як це буде? Чи буде світло, чи просто тиша?

Це дивний стан. Не зовсім страх. Не зовсім віра. Щось між.
І в цьому «між» я сиджу, слухаю вибухи і чекаю.

Але минає хвилина. Потім ще одна, потім ще непам'ятаю скільки.
І я залишаюся живим.

...

Зараз, коли минув час, я розумію: той момент був для мене дуже близький до віри. Але він не зробив мене віруючим у звичному сенсі.

Я не почав ходити до церкви.
Не став жити за правилами.
Не змінився різко.
Але той погріб залишився зі мною.
Як точка, де я був максимально чесний.
Де не було ролей, слів «як треба».
Де я не грав у віру — а просто шукав, за що вхопитися, коли все могло обірватися.

І, можливо, цього достатньо.

Я не знаю, як правильно вірити.
Але я знаю, як це — згадати молитву в момент, коли здається, що це вже кінець.
І ці знання не зникають. Вони просто тихо живуть десь всередині мене досі.