30 років тому, 7-8 квітня 1995 року, російські карателі спалили чеченське село Самашки, вбивши від 100 до 300 місцевих мешканців.
«Вранці 7 квітня російські командири сказали, що якщо до 16 години ми не здамо їм 286 автоматів, то почнеться штурм селища. Взяти зброю не було звідки, бо того ж дня всі бійці пішли з Самашок. Їх вмовили старики. Командири твердо обіцяли, що якщо з села підуть усі озброєні захисники, то війська до нього не ввійдуть...
На зборах народ вирішив різати худобу, продавати м'ясо і на виручені гроші купувати автомати у російських військових. Знаєте, звідки до чеченців при повній блокаді із землі та з повітря надходить зброя? Ми купуємо його у російських інтендантів і міняємо на їжу у вічно голодних солдатів строкової служби. Часто бойову гранату віддають за буханець хліба. Але того дня становище було безвихідним. Ми не могли встигнути так швидко дістати потрібне. Попросили тиждень. Але, очевидно, ультиматум був лише приводом, бо ніхто не став чекати навіть на обіцяні 16 годин. Все почалося на дві години раніше.
…Ми сиділи, чекаючи на свою долю. Втекти не могли, боялися, що поранений раніше дядько спливе кров'ю. Чуємо, як відчиняють ворота, як в'їжджає БТР, як кидають гранату у порожній підвал. Увійшли до кімнати. Їх було 18–20 людей. На вигляд тверезі, тільки очі ніби скляні. Побачили дядька: "Коли поранило? Де автомат? Де духи?" Раїса кинулася до тих, хто прийшов: «Не вбивайте, нікого в будинку немає, автоматів немає, тата тяжко поранено. У вас теж є батько?»
«У нас наказ вбивати всіх від 14 до 65 років», закричали ті, хто прийшов, і стали перекидати ногами відра з водою. А ми вже знали, що це означає: тепер неодмінно спалять, а воду вилили, щоб не було чим гасити. Омонівці вийшли із кімнати. Кинули у двері гранату.
Раїсу поранило. Вона стогнала. Я чула, як хтось запитав: "Що?" Поруч відповіли: "Баба ще жива". Це про Раїсу. Після цих слів два постріли з вогнемету. Я чомусь не могла змусити себе заплющити очі. Знала, що зараз уб'ють, і хотіла лише одного померти одразу, без болю. Але вони пішли. Я озирнулася Раїса мертва, дядько теж, а Ася жива. Ми з нею лежали, боячись поворухнутися. Горів трельяж, завіса, лінолеум, пластмасові відра. Нас залишили жити помилково, сприйнявши за мертвих…
Я підійшла до школи. Там жінки виймали з петлі кількох повішених хлопчиків. На вигляд 1-3 класи. Діти від жаху вибігли з будівлі. Їх зловили та задушили на дроті. Очі вилізли з орбіт, обличчя розпухли і стали невпізнані. Поруч була купа згорілих кісток, рештки ще приблизно 30 школярів. За словами очевидців, їх також повісили, а згодом спалили з вогнемету. На стіні чимось бурим було написано: "Музейний експонат майбутнє Чечні". І ще: "Російський ведмідь прокинувся".
Більше я нікуди не могла йти. Повернулась додому. Від будинку залишилися лише стіни. Решта згоріла. Ми з Асею зібрали в клейонку та газетний папір попіл та кістки дядька Насрейдіна та Раїси. Дядько прожив 47 років, а Раїсі в липні мало виповнитися 23". Зі спогадів мешканки села Самашки Амінат Гунашевої.
Oleh Stetsyshyn
30 років тому, 7-8 квітня 1995 року, російські карателі спалили чеченське село Самашки, вбивши від 100 до 300 місцевих мешканців.
«Вранці 7 квітня російські командири сказали, що якщо до 16 години ми не здамо їм 286 автоматів, то почнеться штурм селища. Взяти зброю не було звідки, бо того ж дня всі бійці пішли з Самашок. Їх вмовили старики. Командири твердо обіцяли, що якщо з села підуть усі озброєні захисники, то війська до нього не ввійдуть...
На зборах народ вирішив різати худобу, продавати м'ясо і на виручені гроші купувати автомати у російських військових. Знаєте, звідки до чеченців при повній блокаді із землі та з повітря надходить зброя? Ми купуємо його у російських інтендантів і міняємо на їжу у вічно голодних солдатів строкової служби. Часто бойову гранату віддають за буханець хліба. Але того дня становище було безвихідним. Ми не могли встигнути так швидко дістати потрібне. Попросили тиждень. Але, очевидно, ультиматум був лише приводом, бо ніхто не став чекати навіть на обіцяні 16 годин. Все почалося на дві години раніше.
…Ми сиділи, чекаючи на свою долю. Втекти не могли, боялися, що поранений раніше дядько спливе кров'ю. Чуємо, як відчиняють ворота, як в'їжджає БТР, як кидають гранату у порожній підвал. Увійшли до кімнати. Їх було 18–20 людей. На вигляд тверезі, тільки очі ніби скляні. Побачили дядька: "Коли поранило? Де автомат? Де духи?" Раїса кинулася до тих, хто прийшов: «Не вбивайте, нікого в будинку немає, автоматів немає, тата тяжко поранено. У вас теж є батько?»
«У нас наказ вбивати всіх від 14 до 65 років», закричали ті, хто прийшов, і стали перекидати ногами відра з водою. А ми вже знали, що це означає: тепер неодмінно спалять, а воду вилили, щоб не було чим гасити. Омонівці вийшли із кімнати. Кинули у двері гранату.
Раїсу поранило. Вона стогнала. Я чула, як хтось запитав: "Що?" Поруч відповіли: "Баба ще жива". Це про Раїсу. Після цих слів два постріли з вогнемету. Я чомусь не могла змусити себе заплющити очі. Знала, що зараз уб'ють, і хотіла лише одного померти одразу, без болю. Але вони пішли. Я озирнулася Раїса мертва, дядько теж, а Ася жива. Ми з нею лежали, боячись поворухнутися. Горів трельяж, завіса, лінолеум, пластмасові відра. Нас залишили жити помилково, сприйнявши за мертвих…
Я підійшла до школи. Там жінки виймали з петлі кількох повішених хлопчиків. На вигляд 1-3 класи. Діти від жаху вибігли з будівлі. Їх зловили та задушили на дроті. Очі вилізли з орбіт, обличчя розпухли і стали невпізнані. Поруч була купа згорілих кісток, рештки ще приблизно 30 школярів. За словами очевидців, їх також повісили, а згодом спалили з вогнемету. На стіні чимось бурим було написано: "Музейний експонат майбутнє Чечні". І ще: "Російський ведмідь прокинувся".
Більше я нікуди не могла йти. Повернулась додому. Від будинку залишилися лише стіни. Решта згоріла. Ми з Асею зібрали в клейонку та газетний папір попіл та кістки дядька Насрейдіна та Раїси. Дядько прожив 47 років, а Раїсі в липні мало виповнитися 23". Зі спогадів мешканки села Самашки Амінат Гунашевої.
Oleh Stetsyshyn
Українська
English
