Молода жінка вперше приймала в себе рідню свого чоловіка: свекруху, тітку з дядьком та сестру з зятем. Готувалася з таким запалом, що аж серце раділо — дуже старалась.
Накрила стіл білосніжною лляною скатертиною, ще бабусиною, з ручною вишивкою — наче оберіг з минулого. З серванта витягла фамільний сервіз — той, що «лише на Великдень».
Запекла коропа з овочами, виклала на фарфорову тарілку червону ікру — купила вперше в житті. Лимон нарізала, як ювелір. Щедро нарізала домашню буженину й копчену шинку. Спекла пироги — з м’ясом, з рибою, з капустою. І ще — з комори дістала банку білих грибів, замаринованих восени.
А гарячу картоплю в мундирі виклала в старенький чавунець і поставила в самісінький центр столу — на рушник, вишитий калиною. І солодкого не шкодувала: медівники, сирники, кекси, печиво.
Рідня прийшла, сіли, пригостились як слід. І коропа доїли, і шинку, і пироги — все змили домашньою наливкою. А пиріжків ще й насипали «на гостинець дітям».
А потім... Потім почали зітхати. Не їй — чоловіку. Або сусідам. Або знайомим спільним. Мовляв, невістка на святковий обід… картоплю в мундирі подала!
І що найдивніше — не збрехали ні словом. Бо картопля ж була? Була. Чиста правда. А про решту — про ікру, пироги, гриби, наливку — ні пари з вуст. Мовчки проковтнули, а пам’ятають лише ту картоплю.
Так воно й буває. Все з’їдять — а потім виставлять тебе скупою й бездушною. Бо ж картопля — як символ зневаги, а не щедрості. І виправдатися ніяк. Бо вона ж таки стояла на столі.
Тепер, коли бачиться з родиною — то без театру. Просто чай. Без цукру. У простих чашках. Цукор — шкідливий, пироги — не дієтичні.
Прийшли на чай? Будь ласка. Випили? Слава Богу. Хочете — розповідайте, що хочете. Бо пироги — для тих, хто вміє цінувати. А тим, хто пам’ятає тільки картоплю, — от її й треба давати. Щоб не розчаровувались. І не забували, з чого починали.
Молода жінка вперше приймала в себе рідню свого чоловіка: свекруху, тітку з дядьком та сестру з зятем. Готувалася з таким запалом, що аж серце раділо — дуже старалась.
Накрила стіл білосніжною лляною скатертиною, ще бабусиною, з ручною вишивкою — наче оберіг з минулого. З серванта витягла фамільний сервіз — той, що «лише на Великдень».
Запекла коропа з овочами, виклала на фарфорову тарілку червону ікру — купила вперше в житті. Лимон нарізала, як ювелір. Щедро нарізала домашню буженину й копчену шинку. Спекла пироги — з м’ясом, з рибою, з капустою. І ще — з комори дістала банку білих грибів, замаринованих восени.
А гарячу картоплю в мундирі виклала в старенький чавунець і поставила в самісінький центр столу — на рушник, вишитий калиною. І солодкого не шкодувала: медівники, сирники, кекси, печиво.
Рідня прийшла, сіли, пригостились як слід. І коропа доїли, і шинку, і пироги — все змили домашньою наливкою. А пиріжків ще й насипали «на гостинець дітям».
А потім... Потім почали зітхати. Не їй — чоловіку. Або сусідам. Або знайомим спільним. Мовляв, невістка на святковий обід… картоплю в мундирі подала!
І що найдивніше — не збрехали ні словом. Бо картопля ж була? Була. Чиста правда. А про решту — про ікру, пироги, гриби, наливку — ні пари з вуст. Мовчки проковтнули, а пам’ятають лише ту картоплю.
Так воно й буває. Все з’їдять — а потім виставлять тебе скупою й бездушною. Бо ж картопля — як символ зневаги, а не щедрості. І виправдатися ніяк. Бо вона ж таки стояла на столі.
Тепер, коли бачиться з родиною — то без театру. Просто чай. Без цукру. У простих чашках. Цукор — шкідливий, пироги — не дієтичні.
Прийшли на чай? Будь ласка. Випили? Слава Богу. Хочете — розповідайте, що хочете. Бо пироги — для тих, хто вміє цінувати. А тим, хто пам’ятає тільки картоплю, — от її й треба давати. Щоб не розчаровувались. І не забували, з чого починали.