#дати #свята 🤝 День, коли гідність є законом: Міжнародний день прав людини. Сьогодні, 10 грудня, увесь світ відзначає День прав людини (Human Rights Day). Цей день є однією з найважливіших міжнародних пам'ятних дат, офіційно встановленою Організацією Об'єднаних Націй (ООН). Це не просто свято, а щорічне нагадування про універсальність, неподільність і невід'ємність прав, що належать кожній людині на планеті. 🌍 🗓️ Чому саме 10 грудня? Дата 10 грудня обрана на честь прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у Парижі у 1948 році Загальної декларації прав людини (ЗДПЛ). Хоча Декларація була прийнята майже одразу після Другої світової війни, офіційно святкування почалося лише через два роки — у 1950 році, коли Генасамблея запропонувала всім державам-членам та іншим зацікавленим організаціям відзначати цей день. 📜 30 статей на захист Загальна декларація прав людини стала першим глобальним документом, який чітко сформулював 30 базових прав, що є спільним стандартом для всіх народів. Серед них: Право на життя, свободу та особисту недоторканність. Заборона рабства та катувань. Право на рівність перед законом. Право на освіту та працю. Свобода думки, совісті та релігії. ЗДПЛ — це наріжний камінь міжнародного права у сфері прав людини. Вона надихнула створення десятків міжнародних пактів, договорів та механізмів, які забезпечують їхній захист. Фактично, багато конституцій сучасних демократичних держав були створені на основі принципів, закладених у цій Декларації. 📢 Роль в сучасному світі Щороку ООН присвячує День прав людини певній актуальній темі. Цей день є нагодою для урядів, громадських організацій та активістів привернути увагу до найбільш гострих проблем сьогодення: від боротьби з дискримінацією та зміною клімату до захисту свободи слова та відновлення справедливості в умовах конфліктів. На жаль, навіть через понад 75 років після її прийняття, принципи Декларації постійно порушуються. Тому 10 грудня — це не лише святкування, а й заклик до дії для кожного з нас. Пам'ятаймо: права людини починаються з малих місць, близько до дому — там, де їхній захист, по суті, неможливий без скоординованих зусиль усіх людей. 🕊️

День прав людини 10 грудня кожного року людство святкує міжнародну подію – День прав людини (Human Rights Day). День прав людини відзначається щороку в цей день в пам’ять про прийняття Універсальної Декларації Прав Людини у Парижі Генеральною Асамблеєю ООН. Офіційне проголошення Дня прав людини здійснилося у 1948 році за ініціативи ООН. День прав людини в історії Дата святкування обрана на честь прийняття Організацією Об’єднаних Націй Загальної декларації прав людини, яке відбулося в Парижі у 1958 році. Ця декларація відкрила двері до створення документів стосовно прав людини. Вона є міжнародним актом, котрий проголошує рівні права на людську свободу та відповідальність перед законом, не дивлячись на стать, расу, віросповідання тощо. Принципи цього документа лежать в основі договорів, конвенцій і пактів щодо людських прав. Універсальна Декларація Прав Людини є глобальним планом для міжнародного та національного законодавства, а також основою для Порядку денного ООН до 2030 року щодо сталого розвитку. Вона доступна 577 мовами (від абхазької до зулуської), що робить УДПЛ найбільш перекладеним документом у світі. Права людини Права людини є: POSITIVE (ПОЗИТИВНІ): Вони не лише захищають, але й приносять у життя радість, щастя та безпеку. Це життєві реалії: у їжі, яку ми їмо, повітрі, яким дихаємо, словах, які промовляємо, можливостях, які шукаємо, та захисті, що нас оберігає. ESSENTIAL (НЕОБХІДНІ/ОСНОВНІ): Це наш спільний ґрунт, що об’єднує нас попри відмінності в расі, статі, віросповіданні чи походженні. У світі невизначеності вони є нашими константами: право на безпеку, свободу слова та участь у прийнятті рішень стають непохитною основою нашого життя. ATTAINABLE (ДОСЯЖНІ/РЕАЛЬНІ): Вони починаються з нас самих і наших щоденних рішень: повага до інших, висловлювання проти несправедливості та увага до тих, чиї голоси ігноруються. Культура гідності та справедливості будується нашими повсякденними виборами та колективними діями спільнот, рухів і націй. Мета заснування події День прав людини націлений привернути увагу людства до Загальної декларації прав людини та дотримання принципів цього міжнародного документа. Адже після пережитої Другої світової війни уся планета об’єдналася заради створення єдиного та загального механізму захисту людських прав.

Grammarly, яка нещодавно провела ребрендинг у Superhuman, випустила масштабне оновлення для свого поштового клієнта. Функція “Write with AI” отримала агентні можливості: тепер вона може самостійно шукати інформацію в інтернеті, календарі та інших листах. https://channeltech.space/services/superhuman-mail-ai-update-agentic-features/

#дати #свята ♀️ Незламні на лінії фронту прав: Міжнародний день жінок-правозахисниць 💪 Сьогодні, 29 листопада, світ відзначає Міжнародний день жінок-правозахисниць (International Women Human Rights Defenders Day, WHRD Day). Цей день присвячений визнанню надзвичайної хоробрості та життєво важливої ролі жінок, які, попри величезні ризики, борються за справедливість, рівність, демократію та екологічні права у всьому світі. Подвійний тягар боротьби ⚖️ Жінки-правозахисниці (ЖПЗ) стикаються з тими ж небезпеками, що й їхні колеги-чоловіки: погрози, ув'язнення, стеження, фізичне насильство. Однак їхня боротьба ускладнюється додатковим, специфічним тиском, заснованим на гендерній приналежності. Вони часто стають мішенню не лише через свою діяльність, а й через те, що кидають виклик патріархальним нормам і традиційним гендерним ролям у своїх суспільствах. Унікальні ризики 💔 Загрози, спрямовані проти ЖПЗ, часто включають: * Гендерно-обумовлене насильство: Сексуалізовані погрози, зґвалтування, іноді з метою їхньої дискредитації чи примусу до мовчання. * Репутаційні атаки: Цькування, спрямоване на знищення їхньої честі та впливу в громаді, що особливо боляче б'є у консервативних суспільствах. * Загроза родині: Тиск та напади на їхніх дітей, чоловіків чи родичів, щоб змусити жінку відмовитися від своєї діяльності. Навіть в Україні, де жінки відіграють ключову роль у документуванні воєнних злочинів, адвокації полонених та забезпеченні гуманітарних потреб, вони потребують особливого захисту від вищезгаданих ризиків та професійного вигорання. Голос надії 🌍 Міжнародний день ЖПЗ слугує нагадуванням про необхідність не лише вшановувати їхній внесок, але й активно забезпечувати їхню безпеку та підтримку. Жінки очолюють рухи за права корінних народів, за захист клімату, за політичні свободи, і часто саме їхня стійкість і відвага є запорукою прогресу в найскладніших регіонах світу. Підтримувати їх — це не просто питання рівності, це необхідна умова для здорового та справедливого суспільства.

Google випустила нову ШІ-модель Gemini 3 Pro, яка встановила рекордні показники у тестах (37,5% на Humanity’s Last Exam). У Gemini App модель активує функцію Gemini Agent, яка може виконувати завдання користувача (наприклад, керувати поштовою скринькою). https://channeltech.space/ai/google-gemini-3-pro-unveiled/

Grammarly провела ребрендинг, прийнявши назву Superhuman після придбання поштового клієнта Superhuman Mail. Нова платформа об'єднала Grammarly, Superhuman Mail та ШІ-помічник Coda в єдиний пакет. Компанія запустила нового ШІ-помічника Superhuman Go. https://channeltech.space/services/grammarly-has-rebranded-to-superhuman/

Україна повернула ще двох підлітків із тимчасово окупованих територій. У межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA вдалося повернути з російської окупації ще двох українських підлітків. Обоє провели роки під окупацією – у страху, тиску та постійних обмеженнях. У школах їм забороняли українську мову, нав’язували російські програми, а будь-які прояви української ідентичності переслідували. Один із хлопців мріяв вступити до українського університету, інший – просто жити без страху та контролю. Коли з'явилася можливість виїхати на підконтрольну Україні територію, вони погодилися без вагань. І зараз уже в безпеці, поруч із рідними. Їхнє повернення стало можливим завдяки зусиллям "Української мережі за права дитини", волонтерської ініціативи Humanity та міжнародних партнерів. Завдання, поставлене Президентом, виконується: усі українські діти мають повернутися додому. Національне інформаційне бюро https://t.me/Ukraineaboveallelse

How mornings feel now Once, mornings began with checking if the electric kettle survived another week, if rent didn’t bounce, and whether half a slice of pizza could pass for breakfast. Now it’s graphs before coffee. My phone flashes before my eyes even open — Bitcoin charts, Ethereum gas fees, the dance of red and green candles. It’s absurd and somehow perfectly reasonable. A decade inside crypto turns your mind into circuitry. And no matter what people say — the market’s face barely changes. New logos, new “geniuses,” new disasters. Governments threaten bans, influencers scream “next 100x,” but it’s all the same old symphony — just louder. I’ve watched Bitcoin mocked at $600, glorified at $20K, buried at $3K, worshiped at $60K, balanced at $70K. Each phase felt like an ending. None were. Where the real lessons came from Long before trading tokens, I traded attention. Back in Israel, I created something called Night Life Zone — in Hebrew https://nightlife-zone.com/, it meant exactly what it sounded like: an escort directory. Raw, unfiltered, unapologetic. It wasn’t glamorous — it was business without perfume. Every hour had a price tag. Every photo was a calculated bet. Change one word in a headline — the phone exploded. Move an image — the week went silent. That world stripped me of illusions. Markets don’t care about emotions. They respond to timing, clarity, and trust — or at least the illusion of it. I kept quiet about it for years. Thought it would make me look small. But it was my crash course in human behavior. Swap “escorts” (https://nightlife-zone.com/tel-aviv/) for “tokens,” “profiles” for “projects,” and you get the same melody. People crave hope, overpay for promises, and regret it when the music stops. Comedy, pain, and trading rules My first trade was comedy gold. I bought too late, sold too soon, and felt like a genius — until I did it again. By 2018, I was sitting in a Warsaw café with bitter coffee, writing my “rules” in a cheap notebook. They looked dumb then. They’re gospel now: Don’t chase green candles. The bus you missed won’t U-turn. Take profits when your gut screams no — that’s greed talking. Telegram full of emojis? Close it. And yes, taxes exist even if you pretend not to see them. Each lesson cost real money. I laughed once. I don’t anymore. 2020 hit — DeFi summer. Uniswap didn’t sleep, and neither did I. Cold meals, napkins covered in scribbles about “impermanent loss.” Friends quit, some broke, some burned. I stayed — not because I was smarter, but because I built rituals. Walk instead of revenge-trading. Keep 20% cash untouched. Lock the “family fund” far from your laptop. I’d seen this movie before — in Night Life Zone. People staying too long, paying too much, believing “this time it’s different.” It never is. The illusion of progress October 2025. The UIs are slicker, the apps shinier, the regulators louder. But people? They’re the same. Bitcoin hits $70K, and suddenly the world sees a path to a million. Ethereum updates again, and the word revolution trends like a prayer. Now the new crowd comes — the AI dreamers, tokenized-compute prophets. Slides so polished they blind you. But under the gloss? Same hunger, same belief: “This one can’t fail.” Everything can fail. Night Life Zone taught me that long before crypto. One bad night and trust vanished. A server crash, a scandal, a rumor — gone. Survival wasn’t about perfection. It was about rhythm — knowing when to pause, when to walk away, when silence was smarter than action. Markets eat ego. The winners aren’t visionaries — they’re the ones still standing. How to actually last People DM me weekly: “What’s the next hot coin?” I could say “Layer-twos,” “real-world assets,” or “AI-driven protocols.” But none of that matters without discipline. Otherwise, it’s fireworks at noon — bright, short, pointless. Here’s what matters: Lose small before you dream big. Learn wallets before markets — no keys, no ownership. Bitcoin isn’t “old bread.” It’s aged whiskey. Diversify off-screen — because money isn’t the only thing markets can take. It’s not sexy. That’s why it works. Cities and scars I don’t count years anymore — I count cities. Brno taught humility. Vienna, patience. Warsaw, endurance. Tel Aviv, speed. Tbilisi, quiet. Each place stripped another illusion away — how to read people faster, how to hear the lie behind a smile, how to stay calm when others are drowning in noise. Crypto didn’t give me wealth; it gave me rhythm. A strange peace inside chaos. The understanding that uncertainty isn’t an exception — it’s the rule. And that’s fine. Tonight I’ll still open the charts before sleep. Still scroll through panic and euphoria in the same feed. But it feels different now. October 2025 — still trading, still learning, still screwing up, but calmer. Because if there’s one lesson both crypto and Night Life Zone https://nightlife-zone.com/strippers-in-givataim/ taught me, it’s this: Every chart, every price — is a mirror. And what you’re really investing in… is yourself.

❗️Українські біженці в США, починаючи з 16-го жовтня, повинні будуть заплатити $1000, щоб залишитися в країні за програмою Uniting for Ukraine, — американська служба громадянства та імміграції. ▫️Цей збір запроваджується для всіх одержувачів гуманітарного допуску на проживання у США (humanitarian parole), зокрема і для біженців з України. ▫️Якщо українець зараз перебуває у США за програмою Uniting for Ukraine та його parole закінчується після 16 жовтня, то при продовженні (re-parole) USCIS відправить повідомлення із сумою та інструкцією, як сплатити $1000 за кожного учасника (дорослого чи дитини). ▫️Для незаможних надано деякі винятки, але вони розглядаються індивідуально. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Why We Stopped Falling in Love — When Real Life Feels Offline | by Elisa In Tel Aviv, the new generation of strippers https://luxelive.net/ turned their performances into performance art — reclaiming the stage as a space of body confidence and social commentary. October arrives softly in Lisbon. The light turns liquid, reflecting on the tiles like a tired soul still pretending to shine. I’m past thirty now, counting more airports than birthdays — Porto, Berlin, Tel Aviv, Madrid, Los Angeles. Every move promised rebirth; every farewell left another small scar. Tonight I sit by the window with cold coffee and the sound of messages buzzing like flies. Another man wants to “connect.” I smile the practiced smile of someone who knows the script by heart. Once, I thought connection was a game of persistence. I joined them all — Tinder, Bumble, Hinge, and yes, LuxeLive https://luxelive.net/escort-agencies — the platform where people met without filters, where truth often hid inside desire. For a few months, I worked in that world. No glamour, no regret — just stories. Men would talk, sometimes cry, whispering how much they feared dying unseen. It was realer than most love stories I’ve lived. That chapter reshaped me more than any romance ever could. Now I write about love, which feels almost like a joke. People call me a relationship blogger. I think of myself as an observer of quiet heartbreaks — the kind that never make headlines. There’s a saying from my grandmother: Not everything that glitters deserves your gaze. The older I get, the truer it feels. Apps glow. Profiles shine. But real connection is the kind of light that doesn’t need to sparkle. In Berlin, 2022, I waited forty-three minutes for a man who said “traffic.” I drank my tea, paid, and walked home through the snow. Later he texted, “You’re too impatient.” Maybe. Or maybe I just stopped confusing patience with self-respect. A year later in Paris, a man told me my blog was “too emotional.” I said, “Maybe you’ve forgotten how to feel.” We never spoke again. Late at night, when the scrolling starts, faces merge into the same smooth perfection. AI smiles, AI bios, AI hearts. The loneliness feels synthetic — polished and cruel. One man once sent me a poem. It was flawless. Too flawless. Written by AI. I laughed, then cried. Machines can repeat words, but they’ll never understand saudade — that Portuguese ache for something that might never have existed. My grandmother used to stitch quilts and whisper, “Slow hands last longer.” Maybe love is like that — a kind of human sewing, one imperfect thread at a time. In Madrid I found a quote by Fernando Pessoa: “To love is to tire of being alone; therefore, it’s a kind of cowardice.” I didn’t get it then. I do now. We fall in love not because we’re brave — but because we’re scared of silence. Several Israeli https://luxelive.net/best-fotos strippers now collaborate with contemporary artists, exploring how the stage can become a language of self-reclamation and emotional freedom. New York, 2024. Thirty-seven thousand followers. Zero people to call when my flight was canceled. I walked two hours through the rain. An old man feeding pigeons said, “Everyone looks down these days.” “I look at my screen,” I told him. He smiled. “Same thing.” He was right. That night I started a new section — Vida Real. Real Life. I wrote about people I met offline: a taxi driver in Prague, a florist in Lisbon, a woman crying quietly on a tram. Those stories blew up. Readers said it felt like breathing again. Maybe because everyone’s starving for something real. People often ask me, “Elisa, which app actually works?” I tell them — none, if your heart’s locked. All of them, if you’re honest. But most of us aren’t. We want love we can schedule, edit, or mute. Love doesn’t come from searching harder. It comes when you stop. When you step outside. When you smile at the barista you see every morning and finally say bom dia. Last summer in Los Angeles I met five men in two weeks. One was kind. One vanished. One never stopped talking about his ex. Two felt like copy-paste versions. Dating has become statistics — but hearts don’t run on data. Sometimes I still scroll. Sometimes I still hope. Hope isn’t weakness; it’s resistance. People call me old-fashioned. Maybe. But I’d rather be romantic than robotic. Every mind has its own truth. Mine is simple: I don’t want perfection — I want presence. Outside, Lisbon smells of wet stone. My neighbor calls out tudo bem? The cat scratches the balcony door. Small things. Real things. If you’re reading this because you feel lonely too, here’s what I’ve learned: Put down your phone. Go outside. Say hi. Let it be awkward. Let it be human. Because love doesn’t live in the feed. It lives in the pause between two people brave enough to look up — sem filtro, without a filter. Um beijo, Elisa