НОСТАЛЬГІЯ Україну мені не забути І села, в якім зріс я в біді, Працьовитого, чесного люду... Там літа одцвіли молоді. Там убога, маленька хатина В землю вгрузла по самі шибки, Коло неї розлога калина, Що мене вже чекає роки. Так давно я її посадив, У штанцях полотняних хлопчина, І водою з криниці полив, Прив’язавши її до тичини. Виріс, виром життя закрутивсь, У чужих проживав я країнах, До добрих людей прихиливсь І не зрадив тебе, Україно. Ні, докорів нема, що забув я тебе, Втратив мову і вмерла надія! Боротьбі присвятив я себе, Та пройшли мої роки — старію. Дні отак в чужині доживаю, В чужині вже, напевно, умру, Вузлик землі з рідного краю З собою навік заберу. Сибір я пройшов у тортурах, У муках фашистські катівні, Життя промайнуло у бурях, На душі моїй роздуми гнівні. Пишна, червона калина Перед хатою й досі стоїть, Наче гарна в намисті дівчина, Все журна і мовчить. 1954 Григорій Сагайдак

#цікаве #солодощі Київський торт знають усі… А що з іншими містами? Video: radio.svoboda

#кіно #рекомендація «Пелюшковий торт» (2021) реж. Анастасія Бабенко Жанр: драма Хронометраж: 17 хв. 💭 Про що фільм: У двадцятилітніх Лєни і Віті щойно з’явилася дитина. Їхнє перше командне завдання — розбудити сина для годування. У післяпологовій палаті, як у чистилищі, обидвоє намагаються прийняти зміни у власному житті, а також — одне одного. Пелюшковий торт, ніби абсурдний пам’ятник їхньому батьківству, увінчує кімнату і чекає свого часу. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/pelyushkovyy-tort

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 20. Яма Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід. Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече. — Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний. Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима. — Бігом! — крикнув один. Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю. Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою. Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики. — Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились. Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза: — Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому. Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів: — Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати. На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду. — Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили. Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було: > «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.» Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий. Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє. На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник». Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері. — Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку. Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала. Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав: > «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.» Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю. Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру: — Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю. Максим відповів: — Я пишу, бо маю за кого жити. І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося. Далі буде...

😔💔 На фронті загинув правозахисник, журналіст і військовий Олександр Гатіятуллін Він вступив до ЗСУ у березні 2022 року та брав участь у бойових діях на Донецькому й Сумському напрямках. Гатіятуллін був співзасновником ГО Україна без тортур і представником уповноваженого ВРУ з прав людини в місцях несвободи. 🕯 Прощання відбудеться 20 вересня о 12:00 у мечеті Ар-Рахма на вулиці Лук’янівська 46 за мусульманськими традиціями. Поховають Олександра на Гостомельському кладовищі на Київщині, поминальний обід відбудеться у мечеті. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#Житія_святих МЦЦ. ВІРИ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ ΤΑ ΜΑΤΕΡΙ ЇХНЬОЇ СОФІЇ За імп. Адріана (117-138) у Римі жила собі вдова Софія (?-137) з доньками Вірою (12 р.), Надією (10 р.) і Любов'ю (9 р.). Мати виховала дочок у любові до Бога. Чутка про приналежність родини до християнства дійшла до імператора, і він побажав особисто побачити сестер і матір. Вони постали перед імператором і безбоязно сповідували віру в Христа. Здивований імператор відіслав їх до язичниці, якій наказав переконати дівчаток зректися віри. Однак усі доводи і красномовство язичницької наставниці виявилися марними. Тоді їх знову привели до імп. Адріана, і він став вимагати, щоб вони принесли жертву ідолам, але дівчатка відмовилися. Розгніваний Адріан велів піддати дітей тортурам. Кати почали з Віри. Муки, яким її піддали, були жахливими, але марними. Тоді її присудили до усічення мечем. Молодші сестри, Надія і Любов, натхнені мужністю старшої сестри, зазнали подібних до неї мук. Вогонь не заподіяв їм шкоди, тоді їм відсікли мечем голови. Св. Софію не піддавали тілесним мукам, але прирекли її на ще сильніші душевні тортури від розлуки із замученими дітьми. Страдниця поховала тіла своїх дочок і 2 дні не відходила від їхньої могили. На 3-ій день Господь послав їй тиху кончину і прийняв її багатостраждальну душу в небесні обителі. З відривного календаря "З вірою в душі" за 17 вересня. ----------- #Ближче_до_Бога З ВІРОЮ, НАДІЄЮ ТА ЛЮБОВ'Ю 17 вересня - свято, коли церква вшановує трьох однойменних дівчаток-мучениць - Bipy, Надію, Любов, а також їхню матір Софію. Цей день прийнято починати з гучного плачу - оплакування тяжкої жіночої долі. Він слу жив своєрідним оберегом на щасливу долю. За звичаєм, плакали навіть ті, чия доля склалася вдало. Плакали вони, зокрема, про долю рідних і близьких. Вважається також, що, якщо спекти коровай або пиріг, то в сім'ю повернуться взаєморозуміння та гармонія. При цьому випічку потрібно прикрасити придбаною у церкві свічкою й у жодному разі не можна викинути ані крихти такого короваю. З відривного календаря "Український народний календар" за 17 вересня. -----------

#Житія_святих МЦЦ. ВІРИ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ ΤΑ ΜΑΤΕΡΙ ЇХНЬОЇ СОФІЇ За імп. Адріана (117-138) у Римі жила собі вдова Софія (?-137) з доньками Вірою (12 р.), Надією (10 р.) і Любов'ю (9 р.). Мати виховала дочок у любові до Бога. Чутка про приналежність родини до християнства дійшла до імператора, і він побажав особисто побачити сестер і матір. Вони постали перед імператором і безбоязно сповідували віру в Христа. Здивований імператор відіслав їх до язичниці, якій наказав переконати дівчаток зректися віри. Однак усі доводи і красномовство язичницької наставниці виявилися марними. Тоді їх знову привели до імп. Адріана, і він став вимагати, щоб вони принесли жертву ідолам, але дівчатка відмовилися. Розгніваний Адріан велів піддати дітей тортурам. Кати почали з Віри. Муки, яким її піддали, були жахливими, але марними. Тоді її присудили до усічення мечем. Молодші сестри, Надія і Любов, натхнені мужністю старшої сестри, зазнали подібних до неї мук. Вогонь не заподіяв їм шкоди, тоді їм відсікли мечем голови. Св. Софію не піддавали тілесним мукам, але прирекли її на ще сильніші душевні тортури від розлуки із замученими дітьми. Страдниця поховала тіла своїх дочок і 2 дні не відходила від їхньої могили. На 3-ій день Господь послав їй тиху кончину і прийняв її багатостраждальну душу в небесні обителі. З відривного календаря "З вірою в душі" за 17 вересня. ----------- #Ближче_до_Бога З ВІРОЮ, НАДІЄЮ ТА ЛЮБОВ'Ю 17 вересня - свято, коли церква вшановує трьох однойменних дівчаток-мучениць - Bipy, Надію, Любов, а також їхню матір Софію. Цей день прийнято починати з гучного плачу - оплакування тяжкої жіночої долі. Він слу жив своєрідним оберегом на щасливу долю. За звичаєм, плакали навіть ті, чия доля склалася вдало. Плакали вони, зокрема, про долю рідних і близьких. Вважається також, що, якщо спекти коровай або пиріг, то в сім'ю повернуться взаєморозуміння та гармонія. При цьому випічку потрібно прикрасити придбаною у церкві свічкою й у жодному разі не можна викинути ані крихти такого короваю. З відривного календаря "Український народний календар" за 17 вересня. -----------

Мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії Ушанування пам’яті мучениць Віри, Надії, Любові (грецькою відповідно Пістіс, Елпіс і Агапе) та матері їхньої Софії за новоюліанським календарем відбувається 17 (30) вересня кожного року. Перші згадки про святу Софію та доньок датуються II століттям. В історичних подіях змальовано життя вдови Софії, котра переїхала до Риму. Жінка сповідувала християнство, виховуючи дітей згідно з віросповіданням. Основна кількість римлян того часу дотримувались язичницького віровчення, а в 137 році розпочалися репресії християн. Матір і доньок затримали і відправили на суд до імператора Адріана. Сім’я відмовилась зректись християнської віри, в результаті чого Віру, Надію і Любов піддали тортурам, що призвели до смерті. Мати Софія три дні оплакувала понівечені тіла й померла біля могили. Попри трагічність історії, свято несе радість. Святі мучениці стали символом прояву мужності, показали приклад істинної віри у Святого Духа. Пам’ять святих офіційно вшановуються церквою.

Не зрозумів, а що з дверима?! Ось саме, дійсно весело всім і нікому не образно, саме таким і повинен бути гумор, а не торт в обличчя, або мука з водою на голову.

Все, що ви могли знати про Шостку, це твердий сир з однойменною назвою🧀 До Шостки я була байдужою до хлібу. Але тут печуть неймовірно смачний та різний🍞! І майже весь він бездріжджовий - НА ЗАКВАСЦІ🤤 Щодня можна придбати у магазинах місцевих мереж "Оксана" та "Океан" Ситуація, як на першому фото короткотривала😅, гарячий хліб розбирають дуже швидко! Нещодавно засновники мережі брати Овсепян отримали орден «За заслуги перед Сумщиною ІІІ ступеня»🎖️ Вони ризикували власним життям, коли провозили через ворожі блокпости, де розстрілювали автівки, до Шостки з інших регіонів продукти харчування, засоби гігієни, найнеобхідніше, аби люди вижили. Тоді до їхніх магазинів тягнулися черги вдячних покупців у кілька сотень метрів В "Оксані" ви знайдете багато хлібних виробів і свіжих унікальних тортів з шосткинського та глухівського хлібзаводів. А за цими фруктовими рулетами було ціле полювання серед містян! Так хотіли скуштувати новинку першими Тепер і ви знаєте, ЩО везти з Шостки😉