#архів
Томані – гігант із Флориди, 1949 рік.
У той час Томані, гігант висотою 8 футів із розміром взуття 22 дюйми, оселився в Гібсонтоні, штат Флорида.

Його дружина Джіні, всього 2 фути заввишки та відома як «Напів-дівчинка», усиновили двох дочок, а сім’я заснувала ресторан і парк трейлерів під назвою «Табір гігантів».

#суспільство #культура #новини
ГУР ідентифікувало понад 170 культурних цінностей, викрадених росіянами з України.
У розвідці зазначили, що понад 140 артефактів росіяни вкрали під час незаконних археологічних розкопок у Криму: на об’єктах Південне передмістя Херсонесу Таврійського, городище Кадиківське (римський табір) та пам’ятці візантійської архітектури "Церква Іоанна Предтечі".

Ще 37 експонатів росіяни вивезли з Національного історико-археологічного музею "Кам’яна Могила" до музею "Херсонес Таврійський" під виглядом "тимчасової виставки" "Духовний світ предків у петрогліфах Кам’яної Могили" у 2023 році.
Деталі: https://life.pravda.com.ua/culture/gur-identifikuvalo-ponad-170-kultu...

Карен Чухаджян завершив підготовку до бою 11 жовтня 🥊

Чемпіон WBO International у напівсередній вазі провів останній спаринг в кемпі з 26-річним латвійським боксером середнього дивізіону Емілсом Спісс (10-1, 4 КО).

Табір українця, нагадаємо, проходив безпосередньо на місці майбутнього бою - у Ризі.

11 жовтня Чухаджян зустрінеться з аргентинцем Джоелем Мафаудом в бою за свій титул, а також за пояс IBF International 🏆
Джерело - https://t.me/luckypunchnet
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
#World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport

#оповідання #ШІ
Глава 27. Ім’я в списку

Київ.
Марія прокинулась рано. Вікно було затягнуте туманом, як екран, що ще не показав головного. Аліна спала, обійнявши подушку, на якій був вишитий напис: “Тато повернеться.”

На кухні — тиша. Кавоварка не працювала, світло миготіло. Але в телефоні — повідомлення від Ольги:

> “Сьогодні обмін. 130 наших. Списки ще не оприлюднені. Але є шанс.”

Марія не відповіла. Просто сіла. І дивилась на екран, як на двері, які можуть відчинитись.

*

Табір.
Максим сидів біля стіни. Роман — поруч, уже не новий, уже свій. Вночі охоронець сказав щось про “перевірку списків”. І це — завжди означало одне: можливий обмін.

Максим не вірив. Але тіло — реагувало. Пальці тремтіли, як струни. Він писав ще один лист — короткий, як подих:

> “Я йду. Якщо не сьогодні — то скоро. Ти тримала мене. Тепер — я триматиму тебе.”

*

Київ.
Марія прийшла до Ольги. Вони сиділи в редакції, як тоді, у січні. Але тепер — не з блокнотом, а з ноутбуком. Списки мали з’явитись на сайті Координаційного штабу. Ольга оновлювала сторінку кожні 30 секунд.

— «Ти готова?» — запитала вона.
— «Ні. Але я тут.»

Ім’я з’явилось о 14:07. Не в першому десятку. Не в другому. Але в списку — “Максим Коваленко”.
Ольга прочитала вголос. Марія мовчала. Потім сказала:

— «Це він. Я знаю. Я відчуваю.»

*

Вечір.
У новинах — кадри з обміну. Люди в автобусах, у військовій формі, в цивільному, з порожніми очима і з очима, що вже світяться.
Марія дивилась. Шукала. Не бачила. Але це не мало значення. Ім’я — було. А значить — він є.

*

Табір.
Максима викликали о 5:40 ранку. Він не запитував. Просто встав. Взяв лист. Подивився на Романа.

— «Передай, якщо я не зможу.»
— «Ти зможеш.»

Автобус — старий, з потрісканими сидіннями. Люди мовчали. Але в кожному — щось вже змінювалось. Як у тілі, яке починає згадувати, що воно — живе.

*

Київ.
Марія стояла на вокзалі. Не знала, чи він приїде сюди. Але знала — мусить бути місце, де чекати.
Поруч — волонтери, родичі, військові. Хтось плакав. Хтось мовчав. Хтось тримав табличку з ім’ям.

Вона тримала аркуш. Там було написано: “Максим Коваленко. Я тут.”

*

Пізно ввечері.
Телефон задзвонив. Номер — невідомий. Голос — чоловічий, хрипкий, але знайомий.

— «Маріє?»
— «Максим?»
— «Я їду. Я ще не в Києві. Але я — вже не там.»

Вона не плакала. Просто стиснула аркуш. І сказала:

— «Я чекатиму. Скільки треба.»

*

У квартирі — тиша. Але вже інша. Не порожня. А наповнена очікуванням.
Аліна прокинулась. Підійшла до Марії.
— «Тато?»
— «Скоро.»

І це — було правдою.

Далі буде...

2 жовтня 1980 року Василя Стуса засудили на 10 років таборів і 5 років заслання. Стус отримав вирок, який став для нього смертельним.

Після того як його "адвокат" Віктор Медведчук заявив "всі злочини Стуса заслуговують покарання", Василь відмовився від нього, за що був покараний. Василя вивели із зали суду і вирок зачитали без нього.

Справу розглядали з 29 вересня. Адвокатом Стуса призначили Віктора Медвечука. Чоловік протестував, хотів захищати себе сам, але з його бажаннями не рахувалися.

Промова прокурора тривала понад 2 години. Він розпочав із досягнень УРСР, які паплюжив "дьогтемаз" Стус. Згодом розповів про "злочини бандерівців". Завершив "злочинами" самого дисидента. Адвокат зазначив, що Стус заслуговує на покарання, але просив звернути увагу на сумлінну працю та складну операцію на шлунку.

Після його виступу засідання суду перервали. Відновилось воно 2 жовтня одразу з читання вироку. Окрім максимальної міри покарання, на Стуса наклали штраф 2,2 тис. крб. судових витрат. Не дозволили вимовити й останнього слова.

Дружині Валентині Василь сказав, що такого терміну не витягне. Так і сталося.

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування.

🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

#оповідання #ШІ
Глава 25. Голос, що проривається

Київ.
Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі.

Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано:
> «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.»

Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла.

— «Маріє? Ти… Ти повернулась?»

— «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.»

Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл.

— «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”»

Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті.

— «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.»

— «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.»

Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала:

— «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.»

Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією.

*

Табір.
Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви.

— «Ти новий?» — тихо запитав Максим.

— «Роман. З Херсона. Привезли вчора.»

Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман.

— «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.»

Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав:

— «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.»

Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки.

— «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.»

*

Київ.
Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги:

> «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.»

Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала:
> «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.»

Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний.

*

Табір.
Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав:

> «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.»

Далі буде...

#світ
Унів — село на Львівщині, відоме своєю Свято-Успенською лаврою Української Греко-Католицької Церкви.

Монастир тут діє ще з XIV століття. Саме в цих мурах у 1606 році перебував Іван Вишенський і написав “Посланіє до стариці Домініканії”. У XVIII ст. обитель була одним із найважливіших монастирів Галичини, а з 1919 року митрополит Андрей Шептицький переніс сюди осередок студитів. У радянський час монастир закрили, а в його стінах створили спершу концентраційний табір для духовенства, згодом — інтернат. Лише у 1993 році обитель повернули монахам.

В Уневі діяла друкарня (1648–1770), де було надруковано близько 60 книг. Серед них — “Псалтир”, “Акафісти”, “Служебникъ” тощо.

У вересні 1944 року біля лаври відбувся бій УПА з більшовиками. На пам’ять про ті події в лісі між Уневом та Словітою зберігся камінь із написом.

Сьогодні в лаврі можна побачити музей сакрального мистецтва, де зберігаються особисті речі братів Шептицьких, ікони, антимінси, церковні килими. А на Чернечій горі — відчути особливу тишу й благодать, що панує на монастирському цвинтарі.

Ph. karpatium (3)

Під Києвом виявили узбекських «рабів», утримуваних у експлуатаційній «в’язниці» з жорсткими умовами, — прокуратура

За експлуатацію 13 людей затримали двох китайців, узбека та українку, які влаштували «трудовий табір» з нелюдськими умовами, де туалет дозволявся за розкладом.

☠️🤬 Остання фаза розщеплення суспільства.
...
Вперше я побачив фільм Сімя Адамсів в юному віці і сприймав його як і більшість ще не відмитих від радянщини людей- просто як дивну комедію . Але коли з віком додалось трішки глибшого мислення я передивився цей фільм знову .
...
Отже Сімя Адамсів 🖤❤️ це фільм в першу чергу про любов між достойним Чоловіком і мудрою прекрасною Жінкою ,вони на картинці зліва. (Доречі картинки досить гарно показують різницю між минулим і сьогоденням).
🕺Гомес - ексцентричний, вірний, красивий мачо ,який віддає всього себе коханій і дітям ,він сильний і розумний ,займається фехтуванням бо не забуває що перша і найважливіша функція чоловіка це захист сімї .
💃Тіша - мудра жінка яка завжди на стороні свого чоловіка ,яка його надихає і дарує йому ласку і підтримку щоб там не сталося. Мартіша по при народження дітей не втратила жіночності вона в першу чергу дружина а вже потім мати .
👨‍👩‍👧‍👦Сімя живе досить щасливе життя в любові і радості , мудро надавши дітям свободу і правильно реагуючи коли вони перегинають палицю .Звичайно що фільм комедійний і все гіпертрофовано але суть мислячим людям донесена .Будинок в них розкішний але не прибраний ,цим автор хотів показати як багато сімей забувають що головне погода в домі а не рутина чи красива обгортка . Раджу всім подивитися цей милий фільм і глянути на їх сімю з цієї точки зору ,і ви помітите масу важливих і мудрих послань від автора.
...
Тапер серіал Венсдей🤢🤦‍♂️
Вочевидь збоченцям з Netflix забракло вже фантазії у створені фільмів про темношкірих гомо-трансгендерів монахинь які трахають квадроберів🤐 Їхні ультралівацькі-сатаністичні ідеї вже нажаль прийняті як норма, тому вони тепер спотворюють остані острівці спогадів людства про адекватні блага 😔.
🧟‍♂️З Гомеса познущались найбільше, зі справжньою феміністично - екстримістською ненавистю. Йго зробили максимально непривабливим безхребетним секс рабом для Тіш, без крихти мужності .
🧔‍♀️ МартіШ-а показана справжнім стервом ,без каплі здорового глузду яка принижує свою начебто адекватну доцю Венсдей.
Її зовсім не цікавить сімя ,лише влані амбіції і контроль ситуації.
Тобто образ також сплюндрований в щент.
💩🧛‍♀️Ну а сама Венсдей яку нам впарюють як героїню нашого часу має навчити ще не сформованих дівчаток ненавидіти батьків
(це зараз дуже модно) бути соціопатами холодними до стосунків з батьками і протилежною статтю.
🚷Ціль і політика Netfix це повне розщеплення суспільства , мабуть люди майбутнього в проекті їх спонсорів це повністю самотні залежні від системи психопати , без роду ,статі і теплих почуттів ...ця масса в очевить має рухатись лише амбіціями які їм запропонують . Як на мене ну його до біса таке майбутнє . А ви як думаєте ?
☝️а і ще в 2сезоні досить жорстко принизили військовх , фріки Венсдей перемагають Скаутів у табірному змаганні і висміюють їх по повній . Ну мені цікаво як люди з такими поглядами будуть зупиняти тоталітарні режими які сьогодні в апогеї розквіту .😒

🕯В ніч на 4 вересня 1985 року у таборі біля села Кучино (Пермський край) загинув Василь Стус, поет – шістдесятник, правозахисник.

Народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (нині Донецьк). Працював учителем, став писати вірші. Літературний редактор газети “Соціалістичний Донбас”, аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук урср у Києві.

4 вересня 1965-го, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом брав участь в акції протесту проти незаконних арештів українських інтелектуалів. За що був відрахований із аспірантури. Радянські видавництва відмовилися друкувати його поетичні збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” (остання опублікована у самвидаві та в Бельгії).

Василь Стус у відкритих листах до влади критикував її за порушення прав людини. Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.

Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Під час процесу відмовився від призначеного йому «адвоката» Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. По суті, свій захист Стус здійснював самостійно.

Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі — «представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.

Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція «адвоката» Медведчука?

Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».

А суд, звісно, не задовольнив відвід, і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.

Стус, вочевидь, розуміючи, що «адвокат» Медведчук його захищати не буде, заявив: 💬«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації»

❗️Після роз'яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою».

Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів: 💬«В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю»

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування.

🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

💬“1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю не людяністю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переживанням, своєму “я”…”, – писав у зверненні до світової громадськості вчений і правозахисник Андрій Сахаров.