🥊🇺🇦 Чемпіона Європи зустрічають на Київщині!
Команда Київської обласної федерації боксу разом із друзями та керівництвом області у стінах Київської обласної ради зустріли та привітали нашого чемпіона — вихованця Броварської школи боксу Ельвіна Алієва, який нещодавно виборов золоту медаль чемпіонату Європи з боксу серед чоловіків у Болгарії! 🏆🇺🇦
Разом із Ельвіном привітали його тренерів — Ігоря Цвітненка та першого тренера Геннадія Косумова, людей, які щодня допомагають спортсмену рухатися до нових вершин.
Урочисто відзначили вагоме досягнення Ельвіна, подякували тренерам за їхню працю та внесок у розвиток спортсмена, а також обговорили плани та нові цілі на майбутнє.
Попереду — нові старти, нові перемоги та ще більші вершини! 💪🥊
Пишаємося!
Працюємо далі!
Перемоги попереду! 🇺🇦🏆
Джерело - https://www.facebook.com/boxingkof
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
#World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport @читачі @топові_прихильники

ХОЧЕМ ВИЖИТИ І ЖИТИ

Ні кінця нема, ні краю,
Вже горять домівки.
Такі у нас результати
Вражої мандрівки.

Такі у нас результати,
Все у вогнеграї.
У надії на рятунок
Господа благаєм.

У надії на рятунок
І на допомогу,
Бо спинити вражу силу
Го́сподь має змогу.

Бо спинити вражу силу
Ми самі не можем,
Самі в цьо́му не зарадим
І не допоможем.

Самі в цьо́му не зарадим,
Дуже хочем жити,
Тож благаєм світ і Бога
Вбивцю зупинити.

Тож благаєм світ і Бога,
Молим на колінах –
Хочем вижити і жити
В українських стінах.

02.10.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026

💥Російський дрон пошкодив історичну будівлю Залізничного ринку в Києві

У середу, 23 вересня, ворожий безпілотник влучив у модерністську будівлю біля Центрального вокзалу, відому киянам як «Шайба». Унаслідок влучання в споруді спалахнула пожежа.

Експериментальну будівлю з підвісним дахом звели у 1973 році за проєктом архітекторки Алли Аніщенко. Споруд такого типу у світі залишилося лише п'ять, і всі вони розташовані в Україні. Наприкінці 80-х тут працював магазин «Океан», пізніше — Київська універсальна біржа та супермаркет «Велика Кишеня», а у 2022 році гурт Kalush Orchestra знімав у цих стінах тизер до пісні Stefania.

Навесні 2025 року для будівлі подали документи на отримання охоронного статусу об'єкта культурної спадщини, проте надати його офіційно так і не встигли.
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

Він народився німцем. Але одного дня свідомо обрав бути українцем — назавжди.

Юрій Шевельов. Людина, яка не мала української крові, але мала щось значно сильніше — українську душу.

Його справжнє прізвище було Шнайдер. Він міг спокійно жити будь-де у світі, будувати кар’єру в європейській науці й не втручатися у боротьбу за чужу, здавалося б, культуру. Але він зробив інший вибір: присвятив усе своє життя Україні та її мові.

Не тому, що це було вигідно. А тому, що бачив правду.

У часи, коли імперія переконувала мільйони людей, що української мови «не існує», Шевельов узявся доводити протилежне — фактами, наукою і титанічною працею. Він буквально розбирав українську мову по звуках, складах, інтонаціях і літерах, шукаючи її справжнє коріння у глибині століть.

Чому ми говоримо «кінь», а не «конь»!Звідки в українській з’явилося м’яке «ц»!Чому наша вимова звучить так, як не звучить жодна інша слов’янська мова!

Для когось це були дрібниці. Для Шевельова — докази існування нації.

Він досліджував стародавні рукописи, написи на стінах Софії Київської, літописи, живу народну мову — і крок за кроком руйнував головний міф радянської імперії про «один народ».

Його фундаментальна праця «Історична фонологія української мови» стала інтелектуальним вибухом. Майже 800 сторінок бездоганної науки, після яких стало очевидно: українська мова не є «молодшою сестрою» російської і не виникла з якоїсь «спільної колиски». Вона розвивалася самостійно — століттями, паралельно з іншими мовами, маючи власний шлях і власний голос.

Фактично Шевельов зробив те, чого так боялися імперії: він повернув українцям їхню справжню історію.

Його молодість минула у Харкові — у легендарному будинку «Слово», де жили найталановитіші українські письменники та митці. Там народжувалася нова українська культура. І там же її почали знищувати.

Навколо нього арештовували, kатувалu, розсtрілювалu. Людей ламали лише за те, що вони говорили й думали українською. Шевельов дивом вижив.

Пізніше він емігрував, але навіть за тисячі кілометрів від Батьківщини залишався її голосом у світі.

Його запрошували викладати Гарвард і Колумбійський університет — місця, куди потрапляють одиниці. Світ слухав його як одного з найсильніших славістів ХХ століття. А він говорив про Україну.

Не як про «окраїну імперії». А як про окрему цивілізацію зі своєю мовою, культурою і правом бути вільною.

Шевельов розумів Україну глибше за багатьох політиків. Він говорив, що у нас є три головні вороги: москва, внутрішня зрада і провінційність — страх бути великими.

Його слова звучать моторошно актуально навіть сьогодні.

Ще десятки років тому він попереджав: після розпаду СРСР війна між Україною та Росією неминуча. Бо імперія ніколи добровільно не відпускає тих, кого вважає своєю власністю.

Він відчував цю небезпеку задовго до того, як над Україною знову загриміли ракети.

Ми повинні пам’ятати Юрія Шевельова, бо він зробив для України не менше, ніж армія робить на фронті. Тільки його зброєю були не кулі, а правда.

Він повернув нам право говорити своєю мовою без виправдань. Повернув відчуття гідності. Довів усьому світові, що українці — не «молодший брат» і не випадкова нація, а народ із тисячолітнім корінням.

І поки ми пам’ятаємо таких людей — Україну неможливо стерти.

Він народився німцем. Але одного дня свідомо обрав бути українцем — назавжди.

Юрій Шевельов. Людина, яка не мала української крові, але мала щось значно сильніше — українську душу.

Його справжнє прізвище було Шнайдер. Він міг спокійно жити будь-де у світі, будувати кар’єру в європейській науці й не втручатися у боротьбу за чужу, здавалося б, культуру. Але він зробив інший вибір: присвятив усе своє життя Україні та її мові.

Не тому, що це було вигідно. А тому, що бачив правду.

У часи, коли імперія переконувала мільйони людей, що української мови «не існує», Шевельов узявся доводити протилежне — фактами, наукою і титанічною працею. Він буквально розбирав українську мову по звуках, складах, інтонаціях і літерах, шукаючи її справжнє коріння у глибині століть.

Чому ми говоримо «кінь», а не «конь»!Звідки в українській з’явилося м’яке «ц»!Чому наша вимова звучить так, як не звучить жодна інша слов’янська мова!

Для когось це були дрібниці. Для Шевельова — докази існування нації.

Він досліджував стародавні рукописи, написи на стінах Софії Київської, літописи, живу народну мову — і крок за кроком руйнував головний міф радянської імперії про «один народ».

Його фундаментальна праця «Історична фонологія української мови» стала інтелектуальним вибухом. Майже 800 сторінок бездоганної науки, після яких стало очевидно: українська мова не є «молодшою сестрою» російської і не виникла з якоїсь «спільної колиски». Вона розвивалася самостійно — століттями, паралельно з іншими мовами, маючи власний шлях і власний голос.

Фактично Шевельов зробив те, чого так боялися імперії: він повернув українцям їхню справжню історію.

Його молодість минула у Харкові — у легендарному будинку «Слово», де жили найталановитіші українські письменники та митці. Там народжувалася нова українська культура. І там же її почали знищувати.

Навколо нього арештовували, kатувалu, розсtрілювалu. Людей ламали лише за те, що вони говорили й думали українською. Шевельов дивом вижив.

Пізніше він емігрував, але навіть за тисячі кілометрів від Батьківщини залишався її голосом у світі.

Його запрошували викладати Гарвард і Колумбійський університет — місця, куди потрапляють одиниці. Світ слухав його як одного з найсильніших славістів ХХ століття. А він говорив про Україну.

Не як про «окраїну імперії». А як про окрему цивілізацію зі своєю мовою, культурою і правом бути вільною.

Шевельов розумів Україну глибше за багатьох політиків. Він говорив, що у нас є три головні вороги: москва, внутрішня зрада і провінційність — страх бути великими.

Його слова звучать моторошно актуально навіть сьогодні.

Ще десятки років тому він попереджав: після розпаду СРСР війна між Україною та Росією неминуча. Бо імперія ніколи добровільно не відпускає тих, кого вважає своєю власністю.

Він відчував цю небезпеку задовго до того, як над Україною знову загриміли ракети.

Ми повинні пам’ятати Юрія Шевельова, бо він зробив для України не менше, ніж армія робить на фронті. Тільки його зброєю були не кулі, а правда.

Він повернув нам право говорити своєю мовою без виправдань. Повернув відчуття гідності. Довів усьому світові, що українці — не «молодший брат» і не випадкова нація, а народ із тисячолітнім корінням.

І поки ми пам’ятаємо таких людей — Україну неможливо стерти.

2 вересня свій 85-й День народження відсвяткував Віктор Іванович Чубов – Заслужений тренер України, наставник, який десятиліттями виховував чемпіонів у стінах БВУФК.
Броварська міська федерація боксу та її президент Сергій Ілюхін, вітають віктора Івановича з минулим святом і бажають міцного здоров'я та сімейного щастя і благополуччя!
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
#World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport

❗❗ У Хотинській фортеці обвалилася частина ще однієї стіни, — директорка заповідника Єлизавета Буйновська в коментарі «Суспільному».

😟 Попередній обвал стався у квітні. Цього разу елементи стіни впали в той самий бік, що й частина стіни навесні.

🫡 Оскільки територія поблизу місця руйнування залишається огородженою, загрози для відвідувачів не було.

🏗️ Ще після першого обвалу стіну оглянули комісії. Але вони дійшли висновку, що відновити цю ділянку технічно складно, адже стіна розташована на стрімкому схилі каньйону, де неможливо використовувати звичайні будівельні конструкції.

🇺🇦 Наразі триває робота над проєктом відновлення пам’ятки.

❗❗ У Хотинській фортеці обвалилася частина ще однієї стіни, — директорка заповідника Єлизавета Буйновська в коментарі «Суспільному».

😟 Попередній обвал стався у квітні. Цього разу елементи стіни впали в той самий бік, що й частина стіни навесні.

🫡 Оскільки територія поблизу місця руйнування залишається огородженою, загрози для відвідувачів не було.

🏗️ Ще після першого обвалу стіну оглянули комісії. Але вони дійшли висновку, що відновити цю ділянку технічно складно, адже стіна розташована на стрімкому схилі каньйону, де неможливо використовувати звичайні будівельні конструкції.

🇺🇦 Наразі триває робота над проєктом відновлення пам’ятки.

ЧУЖИНЕЦЬ НА ВЛАСНОМУ ҐАНКУ

Є переживання, для яких немає ані назви, ані полиці в архіві нашого досвіду. Вони не є болем чи радістю. Вони не мають причини, з якої можна було б вивести наслідок. Це не історія, яку можна розповісти за вечерею, і не симптом, з яким ідуть до лікаря. Вони просто трапляються. Тихо, посеред звичайного життя.

Уявіть собі нічим не примітний ранок. Усе на своїх місцях: чашка, ключі, двері, поручень ґанку, запах дерева, що ввібрав нічну прохолоду. Світло спалахує після натискання вимикача, відображення в дзеркалі бездоганно повторює кожен рух. Світ функціонує бездоганно, а разом із ним функціонуєте й ви — як його невід'ємна частина. Ви не мусите щоразу заново вирішувати, що означає дверна ручка. Ваша свідомість робить це за вас, так швидко й так глибоко, що сам процес зникає з поля зору. Ми настільки зрослися з цим автоматичним актом упізнавання, що почали плутати його з об'єктивною реальністю.

А потім ця сама ілюзія дає тріщину.

Ви стоїте на власному ґанку, де стояли сотні разів. І раптом — без жодного попередження — знайомість перестає виконувати свою роботу. Речі залишаються на своїх місцях, але покидають вас. Ручка дверей перестає бути тим, за що беруться. Вона стає просто шматком холодного металу — байдужого, німого, замкненого у власній матеріальності. Сходинки більше нікуди не ведуть — вони просто здіймаються над землею, позбавлені сенсу й напрямку. Дерево поруч живе своїм життям, яке ніколи не потребувало вас і ніколи не потребуватиме.

Це не галюцинація. Ви не бачите нічого зайвого чи спотвореного. Навпаки: ви бачите світ із надзвичайною, нестерпною ясністю. Ви бачите його таким, яким він є, коли з нього здерто тонку плівку людських значень. І це видовище не лякає і не втішає. Воно знезброює. Тому що світ без нас — це світ, у якого більше немає імені. Ані для нього самого, ані для нас.

Ось що відкривається в цю мить: відчуття дому ніколи не жило в цих стінах. Воно жило лише у вашій голові. Це був безперервний акт творення, настільки невпинний, що ви прийняли його за саму реальність. Світ не є затишним. Світ не є знайомим. Світ — це сукупність байдужої матерії, якій ми безперервно надаємо імена та сенси, щоб не втратити орієнтацію в його мовчанні.

Цей розрив триває лише кілька секунд. Рука, діючи окремо від свідомості, торкається холодної ручки. Звичний рух рятує вас. Він повертає речам їхні імена. Двері знову стають дверима. Дім знову стає домом. Світ без видимих зусиль збирається назад у знайому, стерпну форму. Життя триває.

Але ця тріщина не зникає безслідно. Бо тепер ви знаєте. Ви побачили те, що зазвичай приховане. Ви зрозуміли, що ваш зв'язок зі світом — це не даність, а крихка конструкція, яку ви щосекунди підтримуєте власними силами, навіть не помічаючи цього.

Ми звикли шукати відчуження десь далеко: у чужих містах, де ми не знаємо мови; на безлюдних вокзалах о третій ночі; серед натовпу, де жодне обличчя не обернеться на наш поклик. Але найчистіше, найконцентрованіше відчуження чекає на нас зовсім не там. Воно чекає саме тут, удома. Воно вбудоване у фундамент нашого повсякденного існування й лише чекає моменту, коли наша пильність ослабне.

Для цього не потрібна катастрофа. Достатньо одного ранку. Одного погляду, кинутого на власний ґанок трохи довше, ніж потрібно. І ось ви вже чужинець. Не в сентиментальному, поетичному сенсі, а в найсуворішому, буквальному: ви більше не належите цьому місцю. Плівка лопнула, і крізь неї проступила байдужа, холодна реальність, у якій немає ані дому, ані ґанку, ані вас — є лише матерія, простір і час.

Потім двері зачиняються. День продовжується. Ви робите каву, відповідаєте на дзвінки, живете. Усе гаразд. Але десь на периферії свідомості осідає просте, нестерпне знання: немає жодної гарантії, що завтра вранці, вийшовши на ґанок, ви знову не застанете світ у його первісній, байдужій ясності.

— Voss Ekobi

ЗНОВУ, ЗНОВУ І ЗНОВУ


Знов поранені і вбиті,
Знову люди кров'ю вмиті,
Знову вибухи лунають,
Знов цинічно нас вбивають.


Знову свіжі в нас могили,
Знову в нас людей убили,
Знов сирени завивають,
Знову спокій відбирають.


Знов дитинство обривають,
Знов домівки спопеляють,
Знов у вибухах світанки,
Знов стрічаєм чорні ранки.


Знову страшні похоронки,
Знов гіркі вдовині зморшки,
Знов молитви в небо линуть,
Знов невинні люди гинуть.


Знову біль у нас й розпука,
Знову горе, сльози й мука,
Знову морок і страждання,
Знов, що вчують – сподівання.


Знов над нами дим клубочить,
Знову смерть це все пророчить,
Знов руїни розбирають,
Знов тіла звідтіль виймають.


Знов зі всього попелище,
Знов неладний вітер свище,
Знов вогнем все оповито,
Знову нищать нас відкрито.


Знов на цвинтарі могили,
Знов від горя посивіли,
Знов вінки вітри гойдають,
Знову сльози не вщухають.


Знов обірвані розмови,
Знов невимовлене слово,
Знов портрети в нас на стінах,
Знову плач усюди лине.


Знову пам'ять серце крає,
Знову біль не відпускає,
Знов скорбота душі крає,
Знов війна життя ламає.


Знов свічки́ тремтять у храмі,
Знов молитва між сльозами,
Знову ймення промовляють,
Знов в могилоньки вкладають.


Знов дитячий сміх стихає,
Знову серце завмирає,
Знов катів не зупиняють,
Знов у світі споглядають.


10.06.2026 р.


©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
ID: 1063898