#тварини 😁 Навіщо кликав? Слоненя Шаво почуло, що працівник заповідника вимовляє його ім'я, і вирішило зупинити інтерв'ю.

#ШІ #Магічний_реалізм Камертон особистості Вероніка була піаністкою, чия репутація в камерній музиці була викарбувана, наче ноти в граніті. Її інтерпретації Баха, за словами критиків, були «архітектурно досконалими», а Шопена вона грала з такою пристрастю і точністю, що здавалося, музика народилася лише для її рук. На сцені вона була досконалістю, вогнем, незламною волею. Але поза сценою вона була лише дзеркалом. Щойно Вероніка закохувалася, її внутрішній камертон починав давати фатальний збій. Вона, як хамелеон, миттєво втрачала свою колірну гаму, перетворюючись на покірну тінь обранця. Якщо чоловік любив віскі, вона забувала про своє улюблене італійське вино. Якщо він був фанатом футболу, вона несподівано знаходила його обговорення "глибокими". Вона приймала його смаки, його думки, його розклад, зникаючи як особистість. Вона ставала резонансною декою, лише підсилюючи його власний голос. Цей сценарій був незмінним. Четверте за два роки розставання виявилося найбільш принизливим. Колишній залишив їй повідомлення: «Ти настільки покірна, Вероніко, що мені з тобою нецікаво сперечатися. Здається, я зустрічаюся зі своєю найкращою, але дуже мовчазною, копією». Покірність. Це слово било гостріше, ніж будь-яка критика. Вероніка сиділа посеред своєї ідеально чистої квартири. Тут, серед мінімалістичного дизайну та прохолоди мармуру, вона відчувала себе найсамотнішою. Єдиною фортецею її справжнього, нескореного Я був великий, полірований рояль "Steinway" у вітальні. Вона підійшла до нього, опустила голову на прохолодну дерев’яну кришку. Руки, які на сцені могли відтворити галактику звуків, зараз були безсилими. — Добре, Роялю, — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти знаєш мене краще за всіх. Ти чув усі мої секрети. Що зі мною не так? Чому я розчиняюся? І тоді це сталося. Рояль не видав звуку, але клавіші, спершу обережно, а потім з наростаючою рішучістю, почали рухатися самі. Це було схоже на гру привида: клавіші натискалися з ідеальною вагою, музика була гучною, чіткою. Це було не м’яке тремоло, а потужний, ритмічний удар. Звучав Фридерик Шопен. Його "Військовий полонез" (op. 40, №1). Не вся п’єса, а лише той центральний, найбільш домінантний фрагмент, що звучить як маніфест незламної гордості та силової волі. Здавалося, рояль не просто грає, а гримає на неї, вимагаючи прокинутися. Вероніка, знавець музики, впізнала повідомлення миттєво. Вона підвела голову, і в очах спалахнув не смуток, а гнів — злість на саму себе. «Припини бути тінню. Будь маршем», — пролунало в її свідомості. Це було нагадування про її сценічний образ, про її силу, яку вона "залишала" на оксамитовій подушці стільця щоразу, коли йшла на побачення. «Значить, я маю бути... Маю бути собою», — прошепотіла вона. — «Як Шопен. Непоступливою». Ця абсурдна, але чітка порада стала її новим камертоном особистості. Через тиждень вона йшла на побачення з Артемом, солідним мистецтвознавцем. Він був цікавим, але з категоричними судженнями. Вона відчувала, як її внутрішній "хамелеон" вже готується погодитися з усім, що він скаже. Перед виходом Вероніка зупинилася біля рояля. — Як мені не перетворитися на його копію за сорок хвилин? — запитала вона подумки. Рояль відповів. Цього разу музика була іншою. Це було Скерцо для фортепіано Ференца Ліста — швидка, грайлива, іронічна мелодія. Вона підкреслювала гумор, легкість і несерйозну сутність, яку Вероніка завжди ховала за фасадом серйозної піаністки. «Легкість, Вероніко. Дотепність. Не бійся бути непередбачуваною», — прошепотіла вона, одягаючи яскраво-жовтий шарф, який раніше соромилася носити, вважаючи його "надто інфантильним". На побаченні Артем, обговорюючи вино, безапеляційно заявив: «Італійське Primitivo — це єдиний напій, вартий уваги». «Ти знаєш, Артеме, — відповіла Вероніка, не піддаючись. — Тобі, як мистецтвознавцю, мабуть, зручно жити в ілюзіях. Але справжнє відкриття — це коли ти знаходиш дивний іспанський сорт, який ніхто не знає, і він стає твоєю маленькою таємницею. До речі, завтра я приготую тобі каву, і ти зрозумієш, що справжній хаос — це теж ідеально». Артем на мить завмер, а потім його обличчя розтягнулося в усмішці. Він був зачарований цією непередбачуваністю і характером. Йому подобалося, що перед ним сидить не віддзеркалення, а особистість. Протягом наступних кількох місяців рояль став її особистим психотерапевтом, її "Книгою Змін". Коли Вероніка сумнівалася, чи варто поїхати у відрядження до Берліна самій, без Артема, щоб не викликати ревнощів, рояль грав потужний і сольний етюд Скрябіна. Музика говорила: "Самодостатність". Коли Артем одного разу ввечері розповів про складну ситуацію на роботі і потребував співчуття, Вероніка, боячись бути "надто м'якою", запитала рояль, як їй висловити прихильність без надмірної покірності. Клавіші відгукнулися фрагментом з Ноктюрна in G minor Дебюссі — музикою, сповненою ніжності, але з чіткою, незалежною внутрішньою структурою «Це співчуття, а не розчинення», — зрозуміла вона. Вона вчилася відтворювати ці фрагменти характеру у своєму житті. Вона робила дрібні, "неідеальні" помилки у розмовах, але вони були її. Вона сперечалася, просила, відмовляла, а Артем лише більше поважав її. Вона повернула собі свою унікальну мелодію. Одного ранку Вероніка прокинулася. У кімнату, як завжди, вливалося золоте світло. Вона відчула дивовижний спокій. Артем був на кухні. Вона підійшла до рояля і подумки запитала: «Роялю, тепер усе добре? Як мені зробити наші стосунки ідеальними назавжди? Може, варто більше готувати? Чи менше говорити про музику?» Рояль почав грати. Це був короткий фрагмент з Ноктюрна in E flat major Шопена, твір прекрасний, але в ньому завжди є трохи меланхолії та сумніву, нагадування про те, що досконалість не існує. Вероніка усміхнулася. Вона простягла руки, і, перш ніж музика змогла набрати силу, заглушила її. Вона поклала долоні на клавіші, відчуваючи їхній прохолодний слонову кістку, і, дивлячись на сонячне проміння, що падало на рояль, твердо, голосно промовила: — Досить. Я сама… Тепер я знаю, хто я насправді. Вона вдихнула і заграла власну, фантастичну, радісну мелодію. Її музика була її новим Я: сильна, хаотична, сповнена несподіваних пауз і рішень. Це була музика справжньої людини, яка прийняла свою недосконалість і не потребувала жодних «ідеальних виборів». А з кухні в ту мить долинав густий аромат кави, яку готував Артем. Йому була потрібна лише вона, її справжня мелодія...

Після вбивчого тизера та більш насиченого сюжетом основного трейлера можна було не очікувати, що Disney та 20th Century Studios випустять ще один трейлер до фільму «Хижак: Дикі землі» перед його прем'єрою. Але не так сталося, як гадалося, і студія все ж вирішила потішити фанатів франшизи новим, досить брутальним відео. Звичайно, зірками цього трейлера є численні інопланетні істоти. Андроїд Тіа (Ель Феннінг) та Хижак Дек знаходяться на найнебезпечнішій планеті у Всесвіті, оскільки вона населена безліччю монстрів - від літаючих рептилій, схожих на виверн, та смертоносних рослин до гігантської істоти з щупальцями та дивних слонів. Так, креативна команда та фахівці зі спецефектів працювали з усім натхненням. І це ми ще не знаємо, що то за могутня небезпечна тварина, на яку полює Дек. Науково-фантастичний фільм жахів "Хижак: Дикі землі" стартує в прокаті 7 листопада. #Коло_Кіно #Анонси_кіно

#архів 😳Військова хитрість німецького генерала Леттов-Форбека: найменший солдат останнім у строю стрибає в нозі слона, затоптуючи сліди, Східна Африка, Перша світова.

#світ 🐘 Слони зроблять життя людей кращим (а хто взагалі міг у цьому сумніватися) І це не жарт: такої позиції дотримується південноафриканський вуличний художник Falko One, який почав малювати ґрафіті в Кейптауні ще наприкінці 1980-х років. У його роботах переважають саме зображення слонів: він малює їх на стінах будинків, парканах, сміттєвих баках тощо, прикрашаючи простір довкола людей. Сам Фалко воліє не давати однозначного пояснення, чому обрав саме слонів. Він вважає, що це підтримує інтерес і дискусію навколо його творчості. За його словами, ці малюнки роблять його щасливим, а коли він щасливий — він творить.

#поезія Ковток мандрагори "Хильни медовухи, - казала Цирцея, - Забудеш печалі, мій любий Уліссе. На всіх наварила чар-зілля оце я, Герої Ітаки, п'ємо скільки влізе!" Столи та ослони мостили в альтанку, Сухпай діставали по декілька порцій. Співали, сміялись, ридали до ранку Вцілілі у битвах під Троєю хлопці. В росі прокидались під співи пташині, Чар-зілля приймали для настрою знову. Із часом ті елліни стали як свині (Гомер запозичив езопову мову). Колись я Улісса жалів за невдачу, Попався в тенета до відьми такої. Тепер ці сюжети по-іншому бачу - Забути про все захотіли герої. Дивитись пейзажі на березі моря, Де схилами пагорбів квітнуть кульбаби, Де громи лунають без смерті і горя, Де в сни не приходять всі ті, кого втратив. За власне життя хвилюватись не дуже, Без страху виходити з хати на вигін. А те що моментами п'яний в калюжі? Так люди дорослі, зробили свій вибір. Не любить комедій Юпітер похмурий, Міняє статистів на сцені ролями: "Хай смертним несе мандрагору Меркурій, Щоб греків щасливих вернути до тями! Рослина магічна настільки противна, Навиворіт виверне шлунок і душу. Меркурій, готуй по рецепту коріння, Для кожного елліна - по амісбушу". За рік прокидались із царства ілюзій: “Сумна Пенелопа. В руїнах Ітака. Багато у Трої загинуло друзів...” - Усе усвідомив Улісс І заплакав. pavukzdytynstva

#поезія Сьогодні, бабцю, снилась Ваша хата, Як завжди, чиста й біла, наче сніг: Підзорники красуються строкаті І туляться до голих моїх ніг. Крохмалем настовбурчені фіранки Блакитно-біло прикрашають скло, Я знову бачу сонце, що від ранку Крізь візерунки посила тепло. Он подушки з барвистим квітом гладдю Пишаються на ліжку у кутку, У кольоровім витканім міжрядді Тре лапки павучок на килимку. Годинник досі цокає у тиші, Гойдає шишки дві на ланцюгах, В коморі шарудять пискухи-миші - Ось Мурчик тягне вже одну в зубах. Рівненько тягнуться доріжки домоткані, Підметені дбайливо на свята, Під клечанням стара іконна рама Ховає біль розпʼятого Христа. Я не ходжу - все й так, як на долоні, Та знов ніде не бачу, бабцю, Вас, Лиш хусточку біленьку на ослоні, З бліденьким цвітом, що спотворив час. А де ж то Ви? Надворі біля клуні? Чи жнете, бабцю, трави на межі? Ви, певно, поряд, бо легким відлунням Звучить Ваш голос у моїй душі. Ірина Москаленко

#особистості Володимир Титла — той самий аніматор який намалював «Білосніжку та семеро гномів». Після "Білосніжки" українець перейшов у ранг топ аніматорів з найвищою зарплатою у 300 доларів на тиждень. Коли Волтові Діснею спало на думку створити мультфільм про слоненя Дамбо і його маму, він одразу звернувся до Титли. У того якраз підростав дворічний син Петро, тож на папір лягало те, що він бачив кожного дня вдома. Саме "Дамбо" 1941 року назвали вершиною творчості Титли, а кінокритики присудили два "Оскари" та "Пальмову гілку" за анімацію.

#архів Банда «40 слонів» у Лондоні. Організоване злочинне угруповання, що діяло з Вікторіанської епохи до середини XX століття, складалося виключно з жінок.

#тварини Битва морських слонів.