Українська
English
«Хохлушка» — жартівлива назва, образа чи приниження національної гідності, як продумана стратегія, що змушує цілий народ сумніватися у власній цінності?
Обережно, зараз буде довго-довгочит, який давно назрівав, але сьогодні його час настав.
Кілька років тому, у непростий період свого життя, я шукала підробіток у Таллінні. Мені запропонували добре оплачувану роботу гувернантки для особливої дитини в місцевій родині. Первинну переписку зі мною вів батько дитини — англійською мовою. Згодом виявилося, що дитини мала українське коріння по материнській лінії, батько був естонцем. Після переписки, батько дитини сказав, що подальшу співбесіду буде вести бабуся дівчинки — українка за походженням, я погодилася.
Коли ми зустрілися, я заговорила до неї українською, аж раптом вона доволі різко попросила мене перейти на російську. Тоді трішки знизила тон і мʼякіше пояснила: за сорок років життя в Таллінні, мовляв, забула українську та нічого не розуміє.
Я розгубилася, але спробувала з’ясувати головне: якою мовою мені спілкуватися з дитиною, навчати її, розвивати її мовлення? Українською? Естонською? Адже переді мною була дитина, у чиїй родинній історії переплелися дві культури, дві мови, два народи — естонський та український, а мого рівня володіння естонською — А-2 — було явно замало.
Відповідь бабусі приголомшила:
— Конечно, по-русски!
Я перепитала: чому саме російською?
Навіщо виховувати дитину за кордоном мовою, яка не є рідною ані для української, ані для естонської гілки її родини? Чому б не допомогти їй пізнати обидві свої культурні спадщини?
Чи хоча б англійською, бо всі естонці добре знають англійську та спілкуються нею.
І тоді мені відповіли:
— Сорок лет назад я уехала с Украины, чтобы не быть ХОХЛУШКОЙ. Вы ещё молодая и не можете этого понять, я это сделала не для того, чтобы сейчас позволить своей внучке вернуться в тот же колхоз и говорить мовой доярок.
Звісно, я підвелася й пішла геть.
Але мені ще довго пекла та розмова.
Я довго носила це в душі й у голові, бо переді мною розгорнулася ціла історія внутрішнього відчуження, у якій людина настільки засвоїла принизливий образ власного походження, настільки з ним змирилася, що вирішила захистити від нього навіть наступне покоління в іншій країні — онуку, обравши шлях НЕ повернення і відстоювання власної гідності, а остаточне відмежування від свого коріння.
Не бути «хохлушкою»... Наскільки глибоко в голові тієї жінки вкорінилася думка, що бути українкою — означає бути кимось гіршим. Що українська мова — це мова доярок, а українське коріння — те, чого слід соромитись.
Найстрашніше, що вона скоріше за все передала це власній дочці і збиралася передати онуці.
Дитина могла б зростати, пізнаючи обидві свої культури — українську та естонську, вивчаючи дві мови, відкриваючи історію двох народів, з яких походить, мати багатства двох світів. Але доросла (певно, глибоко травмована) жінка вирішила, що один із цих світів потрібно викинути, бо в совєцькому союзі їй нав’язали переконання, що він — сороміцький, відсталий і негідний.
Саме так меншовартість передається між поколіннями.
Але вличезна проблема полягає в тому, що в Україні та за її межами ще досі повно українців різного віку, які ДОСІ вважають українську мову, українське походження та українську культуру ознаками нижчості.
Звісно, ми не можемо знати всього, що пережила та жінка. Можливо, вона сама зазнала приниження, почула такі слова, засвоїла такі стереотипи. Скидається на те, що її вибір був способом пристосуватися до суспільства, у якому російська мова окупантів подавалася як мова престижу й можливостей. Але це не скасовує наслідків: людина настільки звикла до чужого зневажливого погляду, що почала дивитися на себе та своє походження очима окупантів.
Ось у чому полягає небезпека споживання російської мови та культури, про яку я торочу вже більше десяти років у публічному просторі: в самій її суті, в побудові слів та вкладених сенсах у вислови, приказки, звороти, у негативному забарвлені, акцентах, у вплетених наративах, які не вирвати з контексту, які шкідливі та небезпечні для нас, бо несуть загрозу, починаючи з меншовартості, про яку я пишу, і закінчуючи бажанням нашого фізичного знищення та привласнення наших домів, бо ж яке право мати щось своє-власне мають ті, хто «менші», «гірші», «приналежні», «не гідні»?
Важливо розуміти: коли ми говоримо про українську мову, школу, освіту й національну гідність зараз, йдеться про право української дитини знати, ким вона є, не соромитися свого походження й місця перебування, не сприймати власну культуру як перешкоду для успіху де б вона не жила. Це, звісно, в першу чергу, задача батьків.
Бо імперія не потребує кордонів, армій чи чиновників, щоб продовжувати своє існування та загарбництво навіть після падіння: їй достатньо, щоб інфікований імперськістю дорослий виховував дитину.
А якщо таких мільйони?
Ми бачимо результат зараз в Україні.
Важко змінити те, чого людину навчили соромитися з дитинства. Важко, але можливо. Треба докладати зусиль, звісно, ускладнювати собі й без того важке життя, виходити зі звичного кола та почуватися «ні в сих, ні в тих».
Але це критична необхідність і обовʼязок, щоб захистити своїх дітей від долі рабів — не передавати їм хворе, заразне й небезпечне.
На мою думку, звільнення від меншовартості можливе для українців лише через «копати далі», я маю на увазі дослідження, ще глибше пізнання власної історії та усвідомлення всіх наслідків дій російських загарбників, як от на прикладі з бабусею та онукою, який я розповіла на початку.
Саме в тому підступ і небезпека зараз для російськомовних та україномовних споживачів продуктів російської культури, що вона, російська культура — імперська й такою створена, що вона завжди виробляла і продовжує виробляти ярлики для інших народів — зокрема тут мова про українців.
«Хохол», «бульбаш», «абрек», «япошка», «фріц», «амєрікос», «кітайоза» — нібито «жартома», в гиденьких анекдотиках, пропагандистських кінофільмах, побутових історіях «з душком».
Мовляв, нічого особистого, то ви просто гумору не розумієте, а ми от розуміємо, тому й вищі за вас.
Але росіяни численними поколіннями зображують інші народи — зокрема українців — дурним, відсталим, жадібним, брудним, смішним, і це ніколи не було жартом. Це спланований і продуманий спосіб сформувати ставлення до цілого народу.
Грузин у таких анекдотах обовʼязково має великий ніс, дурнуватий кашкет і десь поруч мандарини. Молдаванин — завжди незугара, який не може впоратися навіть із лампочкою, яку треба вкрутити. Чукча — розумово-відсталий. Естонець — такий повільний, що поки до нього щось «дійде», мине рік. Українець — … ну, ви самі знаєте цей спектр лайнових образів. І окремим пунктом перкручування та перекривлення всіх мов крім «великого и могучего».
І тепер подивіться на територіальні претензії та вологі мрії росіян щодо тих земель, на яких споконвічно живуть та розвивають свою культуру народи, з яких вони сміються в своїх «анекдотах».
Вловлюєте звʼязок?
А тепер подумайте: скільки ви реально знаєте про культуру, історію, літературу, державницькі традиції цих народів НЕ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ російської подачі?
Часто — майже нічого. Зате стереотипи з тих токсичних анекдотів більшістю людей пам’ятаються чудово.
Саме в цьому й небезпека: карикатура підміняє людину, а прізвисько — цілий народ.
Нам дісталося особливо.
Нас називали «хохлами», висміювали за сало, за нашу мову, сільське походження, нібито природну хитрість, жадібність чи неосвіченість.
У совєцькому кіно українець завжди був комічним персонажем, карикатурним селянином, обмеженим ледарем або колаборантом. Особливо промовисто — в сюжетах про Другу світову війну, де вся українська історія зводилася до зручних для росіян пропагандистських схем.
Та проблема завжди була системна: росіянам було вигідно залишатися головними героями історії, а українців відводити на другорядні ролі — смішні, підозрілі, недорозвинені, меншовартісні.
Бо народ, який вважає себе гіршим, легше примусити слухатися та переконати в тому, що йому не потрібні право голосу, власна мова, власна держава, власна хата, власна земля та власне майбутнє.
А хто не згоден — «расстрелять!».
Так працює і досі.
Все починалося з дитинства і зі школи: я особисто можу дотягнутися памʼяттю до гірких розповідей своєї прабабусі Євгенії яка була дитиною 1920-х років на Харківщині, я памʼятаю розповіді бабусі Валентини про її дитинство та каральну совєцьку школу в 1950 роках.
Українським дітям, покоління за поколінням, російські окупанти вбивали силою в голови, що їхня мова — сільська, культура — провінційна, історія — вигадана, вони самі — брудні селюки, а справжня освіта й «гідне» життя можливі лише російською та по російським стандартам.
Я безмежно вдячна жінкам свого роду за всі ті надлюдські зусилля, які вони доклали, щоб я зараз писала цей допис українською, щоб я зараз була тою, ким я є.
Мені безмежно боляче і прикро через весь той страх, біль, погрози, приниження та переслідування, яких зазнали жінки мого роду, щоб зберегти й передати мені нашу мову, культуру, наші пісні, всі ці гіркі та цінні знання — спадок, який по праву належить мені та, тепер, моїм донькам.
Звісно, мова людини не визначає її гідності чи патріотизму. Але зараз війна (знову з росіянами) і сьогодні йдеться про систему, яка СТОЛІТТЯМИ робила і продовжує робити одну культуру — російську — мірилом усіх інших.
Історія української освіти дає нам промовисті приклади:
— Валуєвський циркуляр 1863 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) обмежував друкування українських видань.
— Емський указ 1876 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) ще більше посилив заборони на українське друковане слово та його публічне використання.
І це ж тільки два приклади…
У совєцький період українська мова й культура постійно переживали — хвиля за хвилею — репресії, цензуру та насильницьку русифікацію.
У 1938 році російську мову зробили обов’язковим предметом у школах неросійських народів совєцького союзу (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!).
Ви ж розумієте, що це була не випадкова низка непорозумінь, а політика витіснення, за якою стояло прагнення до культурної уніфікації.
В освіті я зараз більше працюю з дітьми, тому про дітей і скажу: коли в дитини забирають можливість повноцінно вивчати власну історію, вона втрачає не лише знання, а й інструменти, за допомогою яких могла б краще зрозуміти себе, хто вона, звідки походить і чому має право бути собою. Це про самоцінність і самоідентифікацію. І про самоповагу.
І тут не можу не згадати про бідність, якою українцям так люблять дорікати росіяни: нас зображували бідними, відсталими, нездатними дати собі раду — ледарями.
Але хто і за яких обставин зробив мільйони людей, власників земель і господарств, бідними і беззахисними перед голодом?
Я нагадаю.
Під час Голодомору 1932–1933 років, в якому дивом вдалося вижити моїй прабабусі Євгенії, яка через це зосталася сиротою, совєцька влада вилучала в селян все зерно, а колективізація та репресивна політика позбавляли людей засобів до існування. На тлі масового голоду діяла система магазинів «Торгсин», де продукти можна було придбати, зокрема, за золото й інші коштовності.
А тепер про бідність й звідки ж вона взялась: лише у 1933 році, наприклад, за історичними даними, майже 45 тонн золота (!!!) було «зібрано» в Україні, поневоленій совєтами, з українців в обмін на хліб чи борошно, в таких закладах як «Торгсин»…
Люди несли обручки, хрестики, кульчики, родинні прикраси та інші коштовності, аби лиш отримати борошна й урятувати дітей від голоду. Дітей, як моя прабабуся, які виживали, хоч і не всі, але лишалися сиротами і БІДНИМИ, без нічого.
Люди, чиї предки поколіннями працювали на своїй землі, жили в достатку та розвивалися, мусили віддавати золото за їжу.
А кому?
Правильно: російському совєцькому солдату = на москву.
То звідки в українців взялася бідність?
Звідти, що вона стала наслідком московитської політики, насильства, експропріацій і репресій.
Бідність, створена насильством, не є доказом меншовартості тих, хто від неї постраждав.
Це ж так по-російськи: обікрасти, вбити, а тих, хто лишився охрестити «хохлами», салоїдами, селюками та бідняками.
«Хохлами» їм зрозуміліше називати народ із тисячолітньою історичною тяглістю, власними державотворчими традиціями, літературою, власною мовою, музикою, наукою, мистецтвом і досвідом боротьби за свободу. Так легше виправдати перед собою і світом свої злочини.
Історичний досвід інших народів доводить: повернення гідності починається з права САМИМ розповідати про себе — власною мовою, через власну культуру та власні інституції.
Естонія для мене в цьому питані стала прикладом, я вдячна долі, що пʼять років прожила серед тих людей, які знають що таке свобода, гідність і боротьба з росіянами та їхньою токсичною культурою й пропагандою — не на словах.
Мене вбиває наповал у наш час, на уроках української мови прохання українських матерів пояснювати дитині матеріал російською, бо дитина НЕ РОЗУМІЄ «па-укрАінскі»…
Я не засуджую, я описую ситуацію і я ошелешена кожного разу, та я продовжую робити свою роботу: на щастя, діти все прекрасно розуміють, швидко вчаться та відкриті до знань — їм легше повертатися до свого коріння, було б ще легше, якби такі мами не виставляли їм обмежень та не сумнівалися в їхніх здібностях.
Бо навіть такі фрази сказані вголос при дітях — це передавати їм комплекси, які дісталися батькам у спадок.
Школа, родина, книжки, кіно, музика, музеї — усе це формує уявлення дитини про те, ким вона є, в якому світі вона живе і буде жити. В якому світі ви хочете, щоб жила ваша дитина? До такого світу ви її і привчаєте, і готуєте, такий світ їй і показуєте.
ТОМУ так важливо вчити дітей історії не як безкінечному переліку дат, а як історії реальних людей, які оце все пережили і переживають зараз, і продовжують триматися за своє і творити, і боротися, навіть помиляючись, навіть не завжди перемагаючи, але ЗАЛИШАЮЧИСЬ СОБОЮ! Слава Богу, прикладів у нас повно, Героїв у нас вистачає.
Але от би ще всі зрозуміли й дітям розказали, що ми не мусимо доводити свою гідність і цінність тим, хто звик нас принижувати і продовжує.
Але ми мусимо знати власну цінність, історію, аби більше не дозволяти іншим переписувати її за нас.
Ну і, власне, до чого я вела: до оцього фото, яке мені надіслала моя кума, в шоці від побаченого.
Жовтень 2026 року, Харків, моє рідне місто, яке росія бомбить щоночі, де люди щодня живуть під загрозою обстрілів, руйнувань та смертей.
Нічого такого, здавалося б, просто в міському потоці їде автівка із персоналізованим номерним знаком «ХОХЛУШКА»….
Я не знаю, що тут ще додати.
Не знаю, хто власниця цього авто, що вона хотіла сказати цим написом, за який ще треба заплатити хороші гроші (тобто, це було зроблено усвідомлено за додаткову оплату).
Звісно, один номерний знак не розповість нам усієї історії про людину.
Але сам факт, що в українському місті під російськими бомбами, під час повномасштабної війни, слово, яке століттями ті ж самі росіяни використовували проти нас: для знецінення і приниження, може бути перетворене на предмет демонстрації чи жарту, змушує мене зупинитися й глибоко замислитися.
Це свобода самоіронії?
Свідомий виклик?
Звичка, яка залишилася непоміченою?
Чи настільки глибоко вкорінений стереотип, що людина вже не відчитує його історичного змісту?
Я не берусь вгадувати мотиви власниці.
Але запитання залишається відкритим: чи розуміємо ми, як суспільство, наскільки далеко може зайти знецінення власної гідності, коли принизливий ярлик стає звичним і навіть привабливим, що люди готові носити його, як… медаль?
Можна жартувати із себе, звісно. І часто це навіть корисно. Можна переосмислювати слова, які колись завдавали болю.
Але варто знати, ЩО САМЕ ми переосмислюємо, ЧИЮ історію несемо на собі, демонструємо й чи не продовжуємо ми несвідомо чужу роботу з приниження нашої власної ідентичності??
Ми не бурʼян в полі, не народ-двієчник, якому місце на останній парті, бо нас туди посадили «старші брати росіяни», щоб ми чекали дозволу сказати слово.
Ми — вільні люди зі своєю землею, історією, мовою, культурою та правами, які маємо від народження.
Хотілося б, щоб ми були свідомі того, хто ми є і що з нами відбулося та відбувається.
Насамперед — перестали відтворювати в собі імперські уявлення про самих себе.
Щоб перестали дозволяти чужому погляду визначати нашу цінність. І перестали транслювати це дітям — майбутньому поколінню українців.
Тоді вистоїмо, тоді наша боротьба матиме сенс.
Марко Терен
Обережно, зараз буде довго-довгочит, який давно назрівав, але сьогодні його час настав.
Кілька років тому, у непростий період свого життя, я шукала підробіток у Таллінні. Мені запропонували добре оплачувану роботу гувернантки для особливої дитини в місцевій родині. Первинну переписку зі мною вів батько дитини — англійською мовою. Згодом виявилося, що дитини мала українське коріння по материнській лінії, батько був естонцем. Після переписки, батько дитини сказав, що подальшу співбесіду буде вести бабуся дівчинки — українка за походженням, я погодилася.
Коли ми зустрілися, я заговорила до неї українською, аж раптом вона доволі різко попросила мене перейти на російську. Тоді трішки знизила тон і мʼякіше пояснила: за сорок років життя в Таллінні, мовляв, забула українську та нічого не розуміє.
Я розгубилася, але спробувала з’ясувати головне: якою мовою мені спілкуватися з дитиною, навчати її, розвивати її мовлення? Українською? Естонською? Адже переді мною була дитина, у чиїй родинній історії переплелися дві культури, дві мови, два народи — естонський та український, а мого рівня володіння естонською — А-2 — було явно замало.
Відповідь бабусі приголомшила:
— Конечно, по-русски!
Я перепитала: чому саме російською?
Навіщо виховувати дитину за кордоном мовою, яка не є рідною ані для української, ані для естонської гілки її родини? Чому б не допомогти їй пізнати обидві свої культурні спадщини?
Чи хоча б англійською, бо всі естонці добре знають англійську та спілкуються нею.
І тоді мені відповіли:
— Сорок лет назад я уехала с Украины, чтобы не быть ХОХЛУШКОЙ. Вы ещё молодая и не можете этого понять, я это сделала не для того, чтобы сейчас позволить своей внучке вернуться в тот же колхоз и говорить мовой доярок.
Звісно, я підвелася й пішла геть.
Але мені ще довго пекла та розмова.
Я довго носила це в душі й у голові, бо переді мною розгорнулася ціла історія внутрішнього відчуження, у якій людина настільки засвоїла принизливий образ власного походження, настільки з ним змирилася, що вирішила захистити від нього навіть наступне покоління в іншій країні — онуку, обравши шлях НЕ повернення і відстоювання власної гідності, а остаточне відмежування від свого коріння.
Не бути «хохлушкою»... Наскільки глибоко в голові тієї жінки вкорінилася думка, що бути українкою — означає бути кимось гіршим. Що українська мова — це мова доярок, а українське коріння — те, чого слід соромитись.
Найстрашніше, що вона скоріше за все передала це власній дочці і збиралася передати онуці.
Дитина могла б зростати, пізнаючи обидві свої культури — українську та естонську, вивчаючи дві мови, відкриваючи історію двох народів, з яких походить, мати багатства двох світів. Але доросла (певно, глибоко травмована) жінка вирішила, що один із цих світів потрібно викинути, бо в совєцькому союзі їй нав’язали переконання, що він — сороміцький, відсталий і негідний.
Саме так меншовартість передається між поколіннями.
Але вличезна проблема полягає в тому, що в Україні та за її межами ще досі повно українців різного віку, які ДОСІ вважають українську мову, українське походження та українську культуру ознаками нижчості.
Звісно, ми не можемо знати всього, що пережила та жінка. Можливо, вона сама зазнала приниження, почула такі слова, засвоїла такі стереотипи. Скидається на те, що її вибір був способом пристосуватися до суспільства, у якому російська мова окупантів подавалася як мова престижу й можливостей. Але це не скасовує наслідків: людина настільки звикла до чужого зневажливого погляду, що почала дивитися на себе та своє походження очима окупантів.
Ось у чому полягає небезпека споживання російської мови та культури, про яку я торочу вже більше десяти років у публічному просторі: в самій її суті, в побудові слів та вкладених сенсах у вислови, приказки, звороти, у негативному забарвлені, акцентах, у вплетених наративах, які не вирвати з контексту, які шкідливі та небезпечні для нас, бо несуть загрозу, починаючи з меншовартості, про яку я пишу, і закінчуючи бажанням нашого фізичного знищення та привласнення наших домів, бо ж яке право мати щось своє-власне мають ті, хто «менші», «гірші», «приналежні», «не гідні»?
Важливо розуміти: коли ми говоримо про українську мову, школу, освіту й національну гідність зараз, йдеться про право української дитини знати, ким вона є, не соромитися свого походження й місця перебування, не сприймати власну культуру як перешкоду для успіху де б вона не жила. Це, звісно, в першу чергу, задача батьків.
Бо імперія не потребує кордонів, армій чи чиновників, щоб продовжувати своє існування та загарбництво навіть після падіння: їй достатньо, щоб інфікований імперськістю дорослий виховував дитину.
А якщо таких мільйони?
Ми бачимо результат зараз в Україні.
Важко змінити те, чого людину навчили соромитися з дитинства. Важко, але можливо. Треба докладати зусиль, звісно, ускладнювати собі й без того важке життя, виходити зі звичного кола та почуватися «ні в сих, ні в тих».
Але це критична необхідність і обовʼязок, щоб захистити своїх дітей від долі рабів — не передавати їм хворе, заразне й небезпечне.
На мою думку, звільнення від меншовартості можливе для українців лише через «копати далі», я маю на увазі дослідження, ще глибше пізнання власної історії та усвідомлення всіх наслідків дій російських загарбників, як от на прикладі з бабусею та онукою, який я розповіла на початку.
Саме в тому підступ і небезпека зараз для російськомовних та україномовних споживачів продуктів російської культури, що вона, російська культура — імперська й такою створена, що вона завжди виробляла і продовжує виробляти ярлики для інших народів — зокрема тут мова про українців.
«Хохол», «бульбаш», «абрек», «япошка», «фріц», «амєрікос», «кітайоза» — нібито «жартома», в гиденьких анекдотиках, пропагандистських кінофільмах, побутових історіях «з душком».
Мовляв, нічого особистого, то ви просто гумору не розумієте, а ми от розуміємо, тому й вищі за вас.
Але росіяни численними поколіннями зображують інші народи — зокрема українців — дурним, відсталим, жадібним, брудним, смішним, і це ніколи не було жартом. Це спланований і продуманий спосіб сформувати ставлення до цілого народу.
Грузин у таких анекдотах обовʼязково має великий ніс, дурнуватий кашкет і десь поруч мандарини. Молдаванин — завжди незугара, який не може впоратися навіть із лампочкою, яку треба вкрутити. Чукча — розумово-відсталий. Естонець — такий повільний, що поки до нього щось «дійде», мине рік. Українець — … ну, ви самі знаєте цей спектр лайнових образів. І окремим пунктом перкручування та перекривлення всіх мов крім «великого и могучего».
І тепер подивіться на територіальні претензії та вологі мрії росіян щодо тих земель, на яких споконвічно живуть та розвивають свою культуру народи, з яких вони сміються в своїх «анекдотах».
Вловлюєте звʼязок?
А тепер подумайте: скільки ви реально знаєте про культуру, історію, літературу, державницькі традиції цих народів НЕ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ російської подачі?
Часто — майже нічого. Зате стереотипи з тих токсичних анекдотів більшістю людей пам’ятаються чудово.
Саме в цьому й небезпека: карикатура підміняє людину, а прізвисько — цілий народ.
Нам дісталося особливо.
Нас називали «хохлами», висміювали за сало, за нашу мову, сільське походження, нібито природну хитрість, жадібність чи неосвіченість.
У совєцькому кіно українець завжди був комічним персонажем, карикатурним селянином, обмеженим ледарем або колаборантом. Особливо промовисто — в сюжетах про Другу світову війну, де вся українська історія зводилася до зручних для росіян пропагандистських схем.
Та проблема завжди була системна: росіянам було вигідно залишатися головними героями історії, а українців відводити на другорядні ролі — смішні, підозрілі, недорозвинені, меншовартісні.
Бо народ, який вважає себе гіршим, легше примусити слухатися та переконати в тому, що йому не потрібні право голосу, власна мова, власна держава, власна хата, власна земля та власне майбутнє.
А хто не згоден — «расстрелять!».
Так працює і досі.
Все починалося з дитинства і зі школи: я особисто можу дотягнутися памʼяттю до гірких розповідей своєї прабабусі Євгенії яка була дитиною 1920-х років на Харківщині, я памʼятаю розповіді бабусі Валентини про її дитинство та каральну совєцьку школу в 1950 роках.
Українським дітям, покоління за поколінням, російські окупанти вбивали силою в голови, що їхня мова — сільська, культура — провінційна, історія — вигадана, вони самі — брудні селюки, а справжня освіта й «гідне» життя можливі лише російською та по російським стандартам.
Я безмежно вдячна жінкам свого роду за всі ті надлюдські зусилля, які вони доклали, щоб я зараз писала цей допис українською, щоб я зараз була тою, ким я є.
Мені безмежно боляче і прикро через весь той страх, біль, погрози, приниження та переслідування, яких зазнали жінки мого роду, щоб зберегти й передати мені нашу мову, культуру, наші пісні, всі ці гіркі та цінні знання — спадок, який по праву належить мені та, тепер, моїм донькам.
Звісно, мова людини не визначає її гідності чи патріотизму. Але зараз війна (знову з росіянами) і сьогодні йдеться про систему, яка СТОЛІТТЯМИ робила і продовжує робити одну культуру — російську — мірилом усіх інших.
Історія української освіти дає нам промовисті приклади:
— Валуєвський циркуляр 1863 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) обмежував друкування українських видань.
— Емський указ 1876 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) ще більше посилив заборони на українське друковане слово та його публічне використання.
І це ж тільки два приклади…
У совєцький період українська мова й культура постійно переживали — хвиля за хвилею — репресії, цензуру та насильницьку русифікацію.
У 1938 році російську мову зробили обов’язковим предметом у школах неросійських народів совєцького союзу (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!).
Ви ж розумієте, що це була не випадкова низка непорозумінь, а політика витіснення, за якою стояло прагнення до культурної уніфікації.
В освіті я зараз більше працюю з дітьми, тому про дітей і скажу: коли в дитини забирають можливість повноцінно вивчати власну історію, вона втрачає не лише знання, а й інструменти, за допомогою яких могла б краще зрозуміти себе, хто вона, звідки походить і чому має право бути собою. Це про самоцінність і самоідентифікацію. І про самоповагу.
І тут не можу не згадати про бідність, якою українцям так люблять дорікати росіяни: нас зображували бідними, відсталими, нездатними дати собі раду — ледарями.
Але хто і за яких обставин зробив мільйони людей, власників земель і господарств, бідними і беззахисними перед голодом?
Я нагадаю.
Під час Голодомору 1932–1933 років, в якому дивом вдалося вижити моїй прабабусі Євгенії, яка через це зосталася сиротою, совєцька влада вилучала в селян все зерно, а колективізація та репресивна політика позбавляли людей засобів до існування. На тлі масового голоду діяла система магазинів «Торгсин», де продукти можна було придбати, зокрема, за золото й інші коштовності.
А тепер про бідність й звідки ж вона взялась: лише у 1933 році, наприклад, за історичними даними, майже 45 тонн золота (!!!) було «зібрано» в Україні, поневоленій совєтами, з українців в обмін на хліб чи борошно, в таких закладах як «Торгсин»…
Люди несли обручки, хрестики, кульчики, родинні прикраси та інші коштовності, аби лиш отримати борошна й урятувати дітей від голоду. Дітей, як моя прабабуся, які виживали, хоч і не всі, але лишалися сиротами і БІДНИМИ, без нічого.
Люди, чиї предки поколіннями працювали на своїй землі, жили в достатку та розвивалися, мусили віддавати золото за їжу.
А кому?
Правильно: російському совєцькому солдату = на москву.
То звідки в українців взялася бідність?
Звідти, що вона стала наслідком московитської політики, насильства, експропріацій і репресій.
Бідність, створена насильством, не є доказом меншовартості тих, хто від неї постраждав.
Це ж так по-російськи: обікрасти, вбити, а тих, хто лишився охрестити «хохлами», салоїдами, селюками та бідняками.
«Хохлами» їм зрозуміліше називати народ із тисячолітньою історичною тяглістю, власними державотворчими традиціями, літературою, власною мовою, музикою, наукою, мистецтвом і досвідом боротьби за свободу. Так легше виправдати перед собою і світом свої злочини.
Історичний досвід інших народів доводить: повернення гідності починається з права САМИМ розповідати про себе — власною мовою, через власну культуру та власні інституції.
Естонія для мене в цьому питані стала прикладом, я вдячна долі, що пʼять років прожила серед тих людей, які знають що таке свобода, гідність і боротьба з росіянами та їхньою токсичною культурою й пропагандою — не на словах.
Мене вбиває наповал у наш час, на уроках української мови прохання українських матерів пояснювати дитині матеріал російською, бо дитина НЕ РОЗУМІЄ «па-укрАінскі»…
Я не засуджую, я описую ситуацію і я ошелешена кожного разу, та я продовжую робити свою роботу: на щастя, діти все прекрасно розуміють, швидко вчаться та відкриті до знань — їм легше повертатися до свого коріння, було б ще легше, якби такі мами не виставляли їм обмежень та не сумнівалися в їхніх здібностях.
Бо навіть такі фрази сказані вголос при дітях — це передавати їм комплекси, які дісталися батькам у спадок.
Школа, родина, книжки, кіно, музика, музеї — усе це формує уявлення дитини про те, ким вона є, в якому світі вона живе і буде жити. В якому світі ви хочете, щоб жила ваша дитина? До такого світу ви її і привчаєте, і готуєте, такий світ їй і показуєте.
ТОМУ так важливо вчити дітей історії не як безкінечному переліку дат, а як історії реальних людей, які оце все пережили і переживають зараз, і продовжують триматися за своє і творити, і боротися, навіть помиляючись, навіть не завжди перемагаючи, але ЗАЛИШАЮЧИСЬ СОБОЮ! Слава Богу, прикладів у нас повно, Героїв у нас вистачає.
Але от би ще всі зрозуміли й дітям розказали, що ми не мусимо доводити свою гідність і цінність тим, хто звик нас принижувати і продовжує.
Але ми мусимо знати власну цінність, історію, аби більше не дозволяти іншим переписувати її за нас.
Ну і, власне, до чого я вела: до оцього фото, яке мені надіслала моя кума, в шоці від побаченого.
Жовтень 2026 року, Харків, моє рідне місто, яке росія бомбить щоночі, де люди щодня живуть під загрозою обстрілів, руйнувань та смертей.
Нічого такого, здавалося б, просто в міському потоці їде автівка із персоналізованим номерним знаком «ХОХЛУШКА»….
Я не знаю, що тут ще додати.
Не знаю, хто власниця цього авто, що вона хотіла сказати цим написом, за який ще треба заплатити хороші гроші (тобто, це було зроблено усвідомлено за додаткову оплату).
Звісно, один номерний знак не розповість нам усієї історії про людину.
Але сам факт, що в українському місті під російськими бомбами, під час повномасштабної війни, слово, яке століттями ті ж самі росіяни використовували проти нас: для знецінення і приниження, може бути перетворене на предмет демонстрації чи жарту, змушує мене зупинитися й глибоко замислитися.
Це свобода самоіронії?
Свідомий виклик?
Звичка, яка залишилася непоміченою?
Чи настільки глибоко вкорінений стереотип, що людина вже не відчитує його історичного змісту?
Я не берусь вгадувати мотиви власниці.
Але запитання залишається відкритим: чи розуміємо ми, як суспільство, наскільки далеко може зайти знецінення власної гідності, коли принизливий ярлик стає звичним і навіть привабливим, що люди готові носити його, як… медаль?
Можна жартувати із себе, звісно. І часто це навіть корисно. Можна переосмислювати слова, які колись завдавали болю.
Але варто знати, ЩО САМЕ ми переосмислюємо, ЧИЮ історію несемо на собі, демонструємо й чи не продовжуємо ми несвідомо чужу роботу з приниження нашої власної ідентичності??
Ми не бурʼян в полі, не народ-двієчник, якому місце на останній парті, бо нас туди посадили «старші брати росіяни», щоб ми чекали дозволу сказати слово.
Ми — вільні люди зі своєю землею, історією, мовою, культурою та правами, які маємо від народження.
Хотілося б, щоб ми були свідомі того, хто ми є і що з нами відбулося та відбувається.
Насамперед — перестали відтворювати в собі імперські уявлення про самих себе.
Щоб перестали дозволяти чужому погляду визначати нашу цінність. І перестали транслювати це дітям — майбутньому поколінню українців.
Тоді вистоїмо, тоді наша боротьба матиме сенс.
Марко Терен
«Хохлушка» — жартівлива назва, образа чи приниження національної гідності, як продумана стратегія, що змушує цілий народ сумніватися у власній цінності?
Обережно, зараз буде довго-довгочит, який давно назрівав, але сьогодні його час настав.
Кілька років тому, у непростий період свого життя, я шукала підробіток у Таллінні. Мені запропонували добре оплачувану роботу гувернантки для особливої дитини в місцевій родині. Первинну переписку зі мною вів батько дитини — англійською мовою. Згодом виявилося, що дитини мала українське коріння по материнській лінії, батько був естонцем. Після переписки, батько дитини сказав, що подальшу співбесіду буде вести бабуся дівчинки — українка за походженням, я погодилася.
Коли ми зустрілися, я заговорила до неї українською, аж раптом вона доволі різко попросила мене перейти на російську. Тоді трішки знизила тон і мʼякіше пояснила: за сорок років життя в Таллінні, мовляв, забула українську та нічого не розуміє.
Я розгубилася, але спробувала з’ясувати головне: якою мовою мені спілкуватися з дитиною, навчати її, розвивати її мовлення? Українською? Естонською? Адже переді мною була дитина, у чиїй родинній історії переплелися дві культури, дві мови, два народи — естонський та український, а мого рівня володіння естонською — А-2 — було явно замало.
Відповідь бабусі приголомшила:
— Конечно, по-русски!
Я перепитала: чому саме російською?
Навіщо виховувати дитину за кордоном мовою, яка не є рідною ані для української, ані для естонської гілки її родини? Чому б не допомогти їй пізнати обидві свої культурні спадщини?
Чи хоча б англійською, бо всі естонці добре знають англійську та спілкуються нею.
І тоді мені відповіли:
— Сорок лет назад я уехала с Украины, чтобы не быть ХОХЛУШКОЙ. Вы ещё молодая и не можете этого понять, я это сделала не для того, чтобы сейчас позволить своей внучке вернуться в тот же колхоз и говорить мовой доярок.
Звісно, я підвелася й пішла геть.
Але мені ще довго пекла та розмова.
Я довго носила це в душі й у голові, бо переді мною розгорнулася ціла історія внутрішнього відчуження, у якій людина настільки засвоїла принизливий образ власного походження, настільки з ним змирилася, що вирішила захистити від нього навіть наступне покоління в іншій країні — онуку, обравши шлях НЕ повернення і відстоювання власної гідності, а остаточне відмежування від свого коріння.
Не бути «хохлушкою»... Наскільки глибоко в голові тієї жінки вкорінилася думка, що бути українкою — означає бути кимось гіршим. Що українська мова — це мова доярок, а українське коріння — те, чого слід соромитись.
Найстрашніше, що вона скоріше за все передала це власній дочці і збиралася передати онуці.
Дитина могла б зростати, пізнаючи обидві свої культури — українську та естонську, вивчаючи дві мови, відкриваючи історію двох народів, з яких походить, мати багатства двох світів. Але доросла (певно, глибоко травмована) жінка вирішила, що один із цих світів потрібно викинути, бо в совєцькому союзі їй нав’язали переконання, що він — сороміцький, відсталий і негідний.
Саме так меншовартість передається між поколіннями.
Але вличезна проблема полягає в тому, що в Україні та за її межами ще досі повно українців різного віку, які ДОСІ вважають українську мову, українське походження та українську культуру ознаками нижчості.
Звісно, ми не можемо знати всього, що пережила та жінка. Можливо, вона сама зазнала приниження, почула такі слова, засвоїла такі стереотипи. Скидається на те, що її вибір був способом пристосуватися до суспільства, у якому російська мова окупантів подавалася як мова престижу й можливостей. Але це не скасовує наслідків: людина настільки звикла до чужого зневажливого погляду, що почала дивитися на себе та своє походження очима окупантів.
Ось у чому полягає небезпека споживання російської мови та культури, про яку я торочу вже більше десяти років у публічному просторі: в самій її суті, в побудові слів та вкладених сенсах у вислови, приказки, звороти, у негативному забарвлені, акцентах, у вплетених наративах, які не вирвати з контексту, які шкідливі та небезпечні для нас, бо несуть загрозу, починаючи з меншовартості, про яку я пишу, і закінчуючи бажанням нашого фізичного знищення та привласнення наших домів, бо ж яке право мати щось своє-власне мають ті, хто «менші», «гірші», «приналежні», «не гідні»?
Важливо розуміти: коли ми говоримо про українську мову, школу, освіту й національну гідність зараз, йдеться про право української дитини знати, ким вона є, не соромитися свого походження й місця перебування, не сприймати власну культуру як перешкоду для успіху де б вона не жила. Це, звісно, в першу чергу, задача батьків.
Бо імперія не потребує кордонів, армій чи чиновників, щоб продовжувати своє існування та загарбництво навіть після падіння: їй достатньо, щоб інфікований імперськістю дорослий виховував дитину.
А якщо таких мільйони?
Ми бачимо результат зараз в Україні.
Важко змінити те, чого людину навчили соромитися з дитинства. Важко, але можливо. Треба докладати зусиль, звісно, ускладнювати собі й без того важке життя, виходити зі звичного кола та почуватися «ні в сих, ні в тих».
Але це критична необхідність і обовʼязок, щоб захистити своїх дітей від долі рабів — не передавати їм хворе, заразне й небезпечне.
На мою думку, звільнення від меншовартості можливе для українців лише через «копати далі», я маю на увазі дослідження, ще глибше пізнання власної історії та усвідомлення всіх наслідків дій російських загарбників, як от на прикладі з бабусею та онукою, який я розповіла на початку.
Саме в тому підступ і небезпека зараз для російськомовних та україномовних споживачів продуктів російської культури, що вона, російська культура — імперська й такою створена, що вона завжди виробляла і продовжує виробляти ярлики для інших народів — зокрема тут мова про українців.
«Хохол», «бульбаш», «абрек», «япошка», «фріц», «амєрікос», «кітайоза» — нібито «жартома», в гиденьких анекдотиках, пропагандистських кінофільмах, побутових історіях «з душком».
Мовляв, нічого особистого, то ви просто гумору не розумієте, а ми от розуміємо, тому й вищі за вас.
Але росіяни численними поколіннями зображують інші народи — зокрема українців — дурним, відсталим, жадібним, брудним, смішним, і це ніколи не було жартом. Це спланований і продуманий спосіб сформувати ставлення до цілого народу.
Грузин у таких анекдотах обовʼязково має великий ніс, дурнуватий кашкет і десь поруч мандарини. Молдаванин — завжди незугара, який не може впоратися навіть із лампочкою, яку треба вкрутити. Чукча — розумово-відсталий. Естонець — такий повільний, що поки до нього щось «дійде», мине рік. Українець — … ну, ви самі знаєте цей спектр лайнових образів. І окремим пунктом перкручування та перекривлення всіх мов крім «великого и могучего».
І тепер подивіться на територіальні претензії та вологі мрії росіян щодо тих земель, на яких споконвічно живуть та розвивають свою культуру народи, з яких вони сміються в своїх «анекдотах».
Вловлюєте звʼязок?
А тепер подумайте: скільки ви реально знаєте про культуру, історію, літературу, державницькі традиції цих народів НЕ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ російської подачі?
Часто — майже нічого. Зате стереотипи з тих токсичних анекдотів більшістю людей пам’ятаються чудово.
Саме в цьому й небезпека: карикатура підміняє людину, а прізвисько — цілий народ.
Нам дісталося особливо.
Нас називали «хохлами», висміювали за сало, за нашу мову, сільське походження, нібито природну хитрість, жадібність чи неосвіченість.
У совєцькому кіно українець завжди був комічним персонажем, карикатурним селянином, обмеженим ледарем або колаборантом. Особливо промовисто — в сюжетах про Другу світову війну, де вся українська історія зводилася до зручних для росіян пропагандистських схем.
Та проблема завжди була системна: росіянам було вигідно залишатися головними героями історії, а українців відводити на другорядні ролі — смішні, підозрілі, недорозвинені, меншовартісні.
Бо народ, який вважає себе гіршим, легше примусити слухатися та переконати в тому, що йому не потрібні право голосу, власна мова, власна держава, власна хата, власна земля та власне майбутнє.
А хто не згоден — «расстрелять!».
Так працює і досі.
Все починалося з дитинства і зі школи: я особисто можу дотягнутися памʼяттю до гірких розповідей своєї прабабусі Євгенії яка була дитиною 1920-х років на Харківщині, я памʼятаю розповіді бабусі Валентини про її дитинство та каральну совєцьку школу в 1950 роках.
Українським дітям, покоління за поколінням, російські окупанти вбивали силою в голови, що їхня мова — сільська, культура — провінційна, історія — вигадана, вони самі — брудні селюки, а справжня освіта й «гідне» життя можливі лише російською та по російським стандартам.
Я безмежно вдячна жінкам свого роду за всі ті надлюдські зусилля, які вони доклали, щоб я зараз писала цей допис українською, щоб я зараз була тою, ким я є.
Мені безмежно боляче і прикро через весь той страх, біль, погрози, приниження та переслідування, яких зазнали жінки мого роду, щоб зберегти й передати мені нашу мову, культуру, наші пісні, всі ці гіркі та цінні знання — спадок, який по праву належить мені та, тепер, моїм донькам.
Звісно, мова людини не визначає її гідності чи патріотизму. Але зараз війна (знову з росіянами) і сьогодні йдеться про систему, яка СТОЛІТТЯМИ робила і продовжує робити одну культуру — російську — мірилом усіх інших.
Історія української освіти дає нам промовисті приклади:
— Валуєвський циркуляр 1863 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) обмежував друкування українських видань.
— Емський указ 1876 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) ще більше посилив заборони на українське друковане слово та його публічне використання.
І це ж тільки два приклади…
У совєцький період українська мова й культура постійно переживали — хвиля за хвилею — репресії, цензуру та насильницьку русифікацію.
У 1938 році російську мову зробили обов’язковим предметом у школах неросійських народів совєцького союзу (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!).
Ви ж розумієте, що це була не випадкова низка непорозумінь, а політика витіснення, за якою стояло прагнення до культурної уніфікації.
В освіті я зараз більше працюю з дітьми, тому про дітей і скажу: коли в дитини забирають можливість повноцінно вивчати власну історію, вона втрачає не лише знання, а й інструменти, за допомогою яких могла б краще зрозуміти себе, хто вона, звідки походить і чому має право бути собою. Це про самоцінність і самоідентифікацію. І про самоповагу.
І тут не можу не згадати про бідність, якою українцям так люблять дорікати росіяни: нас зображували бідними, відсталими, нездатними дати собі раду — ледарями.
Але хто і за яких обставин зробив мільйони людей, власників земель і господарств, бідними і беззахисними перед голодом?
Я нагадаю.
Під час Голодомору 1932–1933 років, в якому дивом вдалося вижити моїй прабабусі Євгенії, яка через це зосталася сиротою, совєцька влада вилучала в селян все зерно, а колективізація та репресивна політика позбавляли людей засобів до існування. На тлі масового голоду діяла система магазинів «Торгсин», де продукти можна було придбати, зокрема, за золото й інші коштовності.
А тепер про бідність й звідки ж вона взялась: лише у 1933 році, наприклад, за історичними даними, майже 45 тонн золота (!!!) було «зібрано» в Україні, поневоленій совєтами, з українців в обмін на хліб чи борошно, в таких закладах як «Торгсин»…
Люди несли обручки, хрестики, кульчики, родинні прикраси та інші коштовності, аби лиш отримати борошна й урятувати дітей від голоду. Дітей, як моя прабабуся, які виживали, хоч і не всі, але лишалися сиротами і БІДНИМИ, без нічого.
Люди, чиї предки поколіннями працювали на своїй землі, жили в достатку та розвивалися, мусили віддавати золото за їжу.
А кому?
Правильно: російському совєцькому солдату = на москву.
То звідки в українців взялася бідність?
Звідти, що вона стала наслідком московитської політики, насильства, експропріацій і репресій.
Бідність, створена насильством, не є доказом меншовартості тих, хто від неї постраждав.
Це ж так по-російськи: обікрасти, вбити, а тих, хто лишився охрестити «хохлами», салоїдами, селюками та бідняками.
«Хохлами» їм зрозуміліше називати народ із тисячолітньою історичною тяглістю, власними державотворчими традиціями, літературою, власною мовою, музикою, наукою, мистецтвом і досвідом боротьби за свободу. Так легше виправдати перед собою і світом свої злочини.
Історичний досвід інших народів доводить: повернення гідності починається з права САМИМ розповідати про себе — власною мовою, через власну культуру та власні інституції.
Естонія для мене в цьому питані стала прикладом, я вдячна долі, що пʼять років прожила серед тих людей, які знають що таке свобода, гідність і боротьба з росіянами та їхньою токсичною культурою й пропагандою — не на словах.
Мене вбиває наповал у наш час, на уроках української мови прохання українських матерів пояснювати дитині матеріал російською, бо дитина НЕ РОЗУМІЄ «па-укрАінскі»…
Я не засуджую, я описую ситуацію і я ошелешена кожного разу, та я продовжую робити свою роботу: на щастя, діти все прекрасно розуміють, швидко вчаться та відкриті до знань — їм легше повертатися до свого коріння, було б ще легше, якби такі мами не виставляли їм обмежень та не сумнівалися в їхніх здібностях.
Бо навіть такі фрази сказані вголос при дітях — це передавати їм комплекси, які дісталися батькам у спадок.
Школа, родина, книжки, кіно, музика, музеї — усе це формує уявлення дитини про те, ким вона є, в якому світі вона живе і буде жити. В якому світі ви хочете, щоб жила ваша дитина? До такого світу ви її і привчаєте, і готуєте, такий світ їй і показуєте.
ТОМУ так важливо вчити дітей історії не як безкінечному переліку дат, а як історії реальних людей, які оце все пережили і переживають зараз, і продовжують триматися за своє і творити, і боротися, навіть помиляючись, навіть не завжди перемагаючи, але ЗАЛИШАЮЧИСЬ СОБОЮ! Слава Богу, прикладів у нас повно, Героїв у нас вистачає.
Але от би ще всі зрозуміли й дітям розказали, що ми не мусимо доводити свою гідність і цінність тим, хто звик нас принижувати і продовжує.
Але ми мусимо знати власну цінність, історію, аби більше не дозволяти іншим переписувати її за нас.
Ну і, власне, до чого я вела: до оцього фото, яке мені надіслала моя кума, в шоці від побаченого.
Жовтень 2026 року, Харків, моє рідне місто, яке росія бомбить щоночі, де люди щодня живуть під загрозою обстрілів, руйнувань та смертей.
Нічого такого, здавалося б, просто в міському потоці їде автівка із персоналізованим номерним знаком «ХОХЛУШКА»….
Я не знаю, що тут ще додати.
Не знаю, хто власниця цього авто, що вона хотіла сказати цим написом, за який ще треба заплатити хороші гроші (тобто, це було зроблено усвідомлено за додаткову оплату).
Звісно, один номерний знак не розповість нам усієї історії про людину.
Але сам факт, що в українському місті під російськими бомбами, під час повномасштабної війни, слово, яке століттями ті ж самі росіяни використовували проти нас: для знецінення і приниження, може бути перетворене на предмет демонстрації чи жарту, змушує мене зупинитися й глибоко замислитися.
Це свобода самоіронії?
Свідомий виклик?
Звичка, яка залишилася непоміченою?
Чи настільки глибоко вкорінений стереотип, що людина вже не відчитує його історичного змісту?
Я не берусь вгадувати мотиви власниці.
Але запитання залишається відкритим: чи розуміємо ми, як суспільство, наскільки далеко може зайти знецінення власної гідності, коли принизливий ярлик стає звичним і навіть привабливим, що люди готові носити його, як… медаль?
Можна жартувати із себе, звісно. І часто це навіть корисно. Можна переосмислювати слова, які колись завдавали болю.
Але варто знати, ЩО САМЕ ми переосмислюємо, ЧИЮ історію несемо на собі, демонструємо й чи не продовжуємо ми несвідомо чужу роботу з приниження нашої власної ідентичності??
Ми не бурʼян в полі, не народ-двієчник, якому місце на останній парті, бо нас туди посадили «старші брати росіяни», щоб ми чекали дозволу сказати слово.
Ми — вільні люди зі своєю землею, історією, мовою, культурою та правами, які маємо від народження.
Хотілося б, щоб ми були свідомі того, хто ми є і що з нами відбулося та відбувається.
Насамперед — перестали відтворювати в собі імперські уявлення про самих себе.
Щоб перестали дозволяти чужому погляду визначати нашу цінність. І перестали транслювати це дітям — майбутньому поколінню українців.
Тоді вистоїмо, тоді наша боротьба матиме сенс.
Марко Терен
71переглядів
1
Поширень
