• 22 червня минає 85 років з дня початку (1941) масових розстрілів у в'язницях Львова в'язнів, причетних до ОУН, санкціоновані прокурором Львівської області Харитоновим. Загальна кількість жертв у Львові за оцінками істориків коливається між 2358 і 2752 душ... Останні дні червня 1941 року називають трагедією на західних теренах України.

    Перші розстріли у тюрмах на західних теренах України, які з вересня 1939 р. перебувала під радянською окупацією, розпочались 23 червня 1941 р., на другий день німецько-радянської війни. На той час політичних в’язнів утримували у 22 тюрмах Львівської, Тернопільської, Волинської, Івано-Франківської, Рівненської, тодішньої Дрогобицької областей. А з 24 червня почались масові вбивства по в’язницях.

    Тюрма №1 на вулиці Лонцького у Львові була найбільшим комплексом НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ). Донині у підвалах збереглися камери, в яких, спершу, вбивали по одному, а потім заганяли групами і через вікно дверей кидали гранати. Виводили в’язнів на тюремне подвір’я і автоматною чергою позбавляли їх життя.

    24 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС у Львівській області Лерман у звіті начальству написав, що з 1355 людей, вибраних до розстрілу, вирок виконано щодо 924, інформував, що арештованих приймають без належного оформлення, за списками, без статті звинувачення. Вже у цей день німецькі літаки бомбардували Львів. Члени ОУН 26 червня напали на львівську в’язницю «Бригідки» та завдяки переполоху змогли врятувати близько 300 засуджених, які були у черзі на розстріл.

    Жахлива цифра - лише у тюрмі на Лонцького радянські каральні органи з 22 до 28 червня вбили 1680 в’язні«Я сидів уже три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було 8. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня біля 6-ї по обіді, приказали нам зійти вниз з речами. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув: «Ложись» і почав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно піднявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охорона. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди давали ознаки життя. Десь зранку охорона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пішов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік. Так я урятувався чудом», – розповів дослідникам «Меморіалу» голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х рр. минулого століття.

    Вбивства чинили поспіхом. До початку німецько-радянської війни радянські органи провели на заході України чотири масові депортації родин «ворогів народу»: у лютому, квітні, червні 1940 р. і в червні 1941 р. За різними даними дослідників, у далекі краї вивезли майже 1 млн. 200 тис. людей, із них 400 тис. українців. Головною метою сталінського режиму було знищити політичну, військову, суспільну еліти, як українців, так і поляків. Тюрми були переповнені політичними в’язнями, яких утримували у жахливих умовах і жорстоко катували. Про це ще сьогодні нагадують тюремні камери.

    У перший тиждень війни чисельність арештованих зросла майже удвічі. У Львові і невеликих містечках українців хапали просто на вулицях і везли в тюрми, щоб «очистити» регіон від «українських націоналістів». Коли 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, то відступ червоної армії із заходу України був очевидний і радянські каральні органи вирішили звільнити тюрми від в’язнів.

    23 червня 1941 р. у місцеві відділення НКВС надійшов план евакуації 23236 в’язнів із Галичини та Волині в тюрми росії та Киргизстану. Але наступ німецьких військ спричинив паніку, особливо серед енкаведистів, які почали вбивати в’язнів уже з 22 червня, без вироків і не перевіряючи статтю арешту.

    Начальник тюремного управління НКВС Філіппонов звітував наркому НКВС України Сергієнку, що в перший день нападу німців на срср у тюрмах Львівщини розстріляно 108 людей. Такі ж розстріли почалися в Луцьку, Перемишлі, Добромилі. З москви вже за кілька днів надійшла телеграма з розпорядженням Л.Бєрії, «за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за статтею 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних і засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, звільнити». У ніч із 23 на 24 червня, як вказано у звіті тюремного управління НКВС, весь особовий склад тюрми покинув Львів, але через 4 години повернувся і вбивства набули масового характеру.

    У Львові політичних в’язнів розстрілювали на Лонцького, у Замарстинівській тюрмі, «Бригідках» (сьогодні тут розташовується СІЗО), а ще у Золочеві, Дрогобичі, Луцьку, Чорткові, Дубно, Самборі, Рівному, Тернополі та інших містах.

    Сортували людей і розстрілювали порціями. Згідно з документами, людей мали сортувати: з важкими вироками – розстріляти, а щодо кого тривало слідство – планували вивезти. Але забракло вагонів для вивезення у тюрми НКВС срср. Бо військова влада гостро потребувала вагонів і не планувала з НКВС ділитися ними.

    На заході України перестріляли практично всіх, лише частково у Львові випустили кримінальників. У ніч із 23 до 24 червня 1941 р. на Лонцького і в «Бригідках» сортували людей і розстрілювали порціями. 22-24 червня стріляли по підвалах, карцерах. 24 червня енкаведисти покинули Львів, а коли повернулись, до 27 червня був повальний розстріл у камерах, кидання гранат. Якщо мали час, то дострілювали, все залежало від наступу нацистів», – каже працівниця Центру досліджень визвольного руху, історик Олеся Ісаюк.

    Протягом тижня від початку війни у тюрмах на заході України НКВС вбив близько 24 тис. людей, віком від 15 до 60 років. Є спогади про розстріли жінок і дітей. Убитих в’язнів кидали в ями, вириті нашвидкоруч, на тюремних подвір’ях, у саду, закидали тілами і тюремні підвали, бо на вивезення тіл не вистачало ані часу, ані транспорту. В останні дні перед втечею радянські органи просто залишили тіла в’язнів у камерах. Більшість убитих – українці, близько 10% – євреї, а також були поляки. Документи та архіви в’язниць енкаведисти палили.

    Масові вбивства у тюрмах у перші тижні війни відбувались не лише на заході Україні, але й у Києві, Вінниці, неподалік Харкова, у Криму.

    До сьогодні знаходяться сліди злочинів комуністичного терору.

    У період з 1939 до 1941 року, за різними дослідженнями, у всіх тюрмах Західної України розстріляно близько 60 тис осіб, сюди входять і жертви кінця червня 1941 р. Останки людей знаходили в ямах на тюремних подвір’ях. Не скрізь родичі могли забрати замордованих чоловіків, дітей, батьків.

    30 червня 1941 р. о 4-й годині ранку український батальйон «Нахтігаль» на чолі з командиром Р.Шухевичем першим зайшов у Львів. Серед замордованих у тюрмах людей він знайшов і свого брата. Німці дозволили відчинити в’язниці і люди кинулись шукати своїх дітей, батьків, сестер, братів. Від побаченого були шоковані, про що є чимало спогадів. Німецька окупаційна влада використала факти масових розстрілів в’язнів, злочини комуністичного терору з метою пропаганди, посиливши не лише антибільшовицькі настрої, але й спровокувавши антисемітські. Місця злочинів фотографували, фільмували, списки розстріляних в’язнів публікувала місцева преса.

    Нова німецька влада залучила до робіт у тюрмах єврейських чоловіків, які витягували трупи, виносили їх на подвір’я і складали чи вантажили. Був шалений запах від розкладених тіл. Був спровокований єврейський погром 1 липня 1941 р. Вже тоді було очевидно, що тоталітарний радянський окупаційний терор змінив інший – гітлерівський, принісши горе і сльози...

    22 червня минає 85 років з дня початку (1941) масових розстрілів у в'язницях Львова в'язнів, причетних до ОУН, санкціоновані прокурором Львівської області Харитоновим. Загальна кількість жертв у Львові за оцінками істориків коливається між 2358 і 2752 душ... Останні дні червня 1941 року називають трагедією на західних теренах України.Перші розстріли у тюрмах на західних теренах України, які з вересня 1939 р. перебувала під радянською окупацією, розпочались 23 червня 1941 р., на другий день німецько-радянської війни. На той час політичних в’язнів утримували у 22 тюрмах Львівської, Тернопільської, Волинської, Івано-Франківської, Рівненської, тодішньої Дрогобицької областей. А з 24 червня почались масові вбивства по в’язницях.Тюрма №1 на вулиці Лонцького у Львові була найбільшим комплексом НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ). Донині у підвалах збереглися камери, в яких, спершу, вбивали по одному, а потім заганяли групами і через вікно дверей кидали гранати. Виводили в’язнів на тюремне подвір’я і автоматною чергою позбавляли їх життя.24 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС у Львівській області Лерман у звіті начальству написав, що з 1355 людей, вибраних до розстрілу, вирок виконано щодо 924, інформував, що арештованих приймають без належного оформлення, за списками, без статті звинувачення. Вже у цей день німецькі літаки бомбардували Львів. Члени ОУН 26 червня напали на львівську в’язницю «Бригідки» та завдяки переполоху змогли врятувати близько 300 засуджених, які були у черзі на розстріл.Жахлива цифра - лише у тюрмі на Лонцького радянські каральні органи з 22 до 28 червня вбили 1680 в’язні«Я сидів уже три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було 8. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня біля 6-ї по обіді, приказали нам зійти вниз з речами. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув: «Ложись» і почав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно піднявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охорона. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди давали ознаки життя. Десь зранку охорона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пішов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік. Так я урятувався чудом», – розповів дослідникам «Меморіалу» голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х рр. минулого століття.Вбивства чинили поспіхом. До початку німецько-радянської війни радянські органи провели на заході України чотири масові депортації родин «ворогів народу»: у лютому, квітні, червні 1940 р. і в червні 1941 р. За різними даними дослідників, у далекі краї вивезли майже 1 млн. 200 тис. людей, із них 400 тис. українців. Головною метою сталінського режиму було знищити політичну, військову, суспільну еліти, як українців, так і поляків. Тюрми були переповнені політичними в’язнями, яких утримували у жахливих умовах і жорстоко катували. Про це ще сьогодні нагадують тюремні камери.У перший тиждень війни чисельність арештованих зросла майже удвічі. У Львові і невеликих містечках українців хапали просто на вулицях і везли в тюрми, щоб «очистити» регіон від «українських націоналістів». Коли 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, то відступ червоної армії із заходу України був очевидний і радянські каральні органи вирішили звільнити тюрми від в’язнів.23 червня 1941 р. у місцеві відділення НКВС надійшов план евакуації 23236 в’язнів із Галичини та Волині в тюрми росії та Киргизстану. Але наступ німецьких військ спричинив паніку, особливо серед енкаведистів, які почали вбивати в’язнів уже з 22 червня, без вироків і не перевіряючи статтю арешту.Начальник тюремного управління НКВС Філіппонов звітував наркому НКВС України Сергієнку, що в перший день нападу німців на срср у тюрмах Львівщини розстріляно 108 людей. Такі ж розстріли почалися в Луцьку, Перемишлі, Добромилі. З москви вже за кілька днів надійшла телеграма з розпорядженням Л.Бєрії, «за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за статтею 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних і засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, звільнити». У ніч із 23 на 24 червня, як вказано у звіті тюремного управління НКВС, весь особовий склад тюрми покинув Львів, але через 4 години повернувся і вбивства набули масового характеру.У Львові політичних в’язнів розстрілювали на Лонцького, у Замарстинівській тюрмі, «Бригідках» (сьогодні тут розташовується СІЗО), а ще у Золочеві, Дрогобичі, Луцьку, Чорткові, Дубно, Самборі, Рівному, Тернополі та інших містах.Сортували людей і розстрілювали порціями. Згідно з документами, людей мали сортувати: з важкими вироками – розстріляти, а щодо кого тривало слідство – планували вивезти. Але забракло вагонів для вивезення у тюрми НКВС срср. Бо військова влада гостро потребувала вагонів і не планувала з НКВС ділитися ними.На заході України перестріляли практично всіх, лише частково у Львові випустили кримінальників. У ніч із 23 до 24 червня 1941 р. на Лонцького і в «Бригідках» сортували людей і розстрілювали порціями. 22-24 червня стріляли по підвалах, карцерах. 24 червня енкаведисти покинули Львів, а коли повернулись, до 27 червня був повальний розстріл у камерах, кидання гранат. Якщо мали час, то дострілювали, все залежало від наступу нацистів», – каже працівниця Центру досліджень визвольного руху, історик Олеся Ісаюк.Протягом тижня від початку війни у тюрмах на заході України НКВС вбив близько 24 тис. людей, віком від 15 до 60 років. Є спогади про розстріли жінок і дітей. Убитих в’язнів кидали в ями, вириті нашвидкоруч, на тюремних подвір’ях, у саду, закидали тілами і тюремні підвали, бо на вивезення тіл не вистачало ані часу, ані транспорту. В останні дні перед втечею радянські органи просто залишили тіла в’язнів у камерах. Більшість убитих – українці, близько 10% – євреї, а також були поляки. Документи та архіви в’язниць енкаведисти палили.Масові вбивства у тюрмах у перші тижні війни відбувались не лише на заході Україні, але й у Києві, Вінниці, неподалік Харкова, у Криму.До сьогодні знаходяться сліди злочинів комуністичного терору.У період з 1939 до 1941 року, за різними дослідженнями, у всіх тюрмах Західної України розстріляно близько 60 тис осіб, сюди входять і жертви кінця червня 1941 р. Останки людей знаходили в ямах на тюремних подвір’ях. Не скрізь родичі могли забрати замордованих чоловіків, дітей, батьків. 30 червня 1941 р. о 4-й годині ранку український батальйон «Нахтігаль» на чолі з командиром Р.Шухевичем першим зайшов у Львів. Серед замордованих у тюрмах людей він знайшов і свого брата. Німці дозволили відчинити в’язниці і люди кинулись шукати своїх дітей, батьків, сестер, братів. Від побаченого були шоковані, про що є чимало спогадів. Німецька окупаційна влада використала факти масових розстрілів в’язнів, злочини комуністичного терору з метою пропаганди, посиливши не лише антибільшовицькі настрої, але й спровокувавши антисемітські. Місця злочинів фотографували, фільмували, списки розстріляних в’язнів публікувала місцева преса.Нова німецька влада залучила до робіт у тюрмах єврейських чоловіків, які витягували трупи, виносили їх на подвір’я і складали чи вантажили. Був шалений запах від розкладених тіл. Був спровокований єврейський погром 1 липня 1941 р. Вже тоді було очевидно, що тоталітарний радянський окупаційний терор змінив інший – гітлерівський, принісши горе і сльози...
    777переглядів
  • Удар по Лаврі доводить просту думку: московити не є рускімі.


    Справжні нащадки Русі берегли б свою культурно-історичну спадщину. А для цих вона звісно чужа.


    Століттями на зовнішній арені народ орків прикидається "вихідцями з Русі".

    Путін ще недавно (коли фріка ще пускали на поріг в країни Європи) розповідав тому ж Макрону дивні історії про "рускую княжну Анну Ярославну". Донька київського князя буцімто об'єднує народи Франції і Московії. Цей полоумний писав статті, що нинішня росія походить із "купєлі Херсонеса", бо в Корсуні окупованій московитами колись хрестився київський же князь Володимир.

    Чи не маячня божевільних?

    Але цю маячню на повному серйозі прямо зараз через шкільні підручники прошивають в голови дітям різних племен на території російської федерації. Після цього пермяки, башкіри, татари і навіть явно монголоїдні буряти виростають з переконанням, що вони православниє рускіє. А далі когнітивний дисонанс в головах веде їх до думки: а чому тоді їхнім Києвом володіють якісь фашисти-укрАінци?

    Жерцям культу з Кремля просто залишається підсунути обкраденим і знедоленим тубільцям рішення — іти на релігійну війну, продаючи сатані свої душонки за 3 копійки.


    Але сьогодні болотні дикуни здійснють цілеспрямований удар по Лаврі. Просто від безсилля від того, що не можуть захопити Україну, виміщують злобу на її найціннішій культурній пам'ятці, яку вони типу вважають своєю. Їхня слабка культурна ідентичність не здатна витримати конкуренції - всі храми на території РФ молодші, не йдуть за своєю історичною цінністю ні в яке порівняння з тисячолітніми храмами Києва чи навіть Чернігова, а тому ніколи не здатні були ефективно об'єднувати московитів.

    І саме тому предки з НКВД ще в 1941 замінували і взірвали культурну пам'ятку, коли тікали від німців і розуміли, що не зможуть більше володіти Руською спадщиною. Бо там були усипальниці всіх українських князів з часів Русі. З існуванням такого доказу давньої державності народу, який вони безуспішно намагалися інкорпорувати в своє безрідне плем'я на правах молодшої гілки, цей ІДІЛ не міг змиритися.

    Власне цей кармічний цикл почав ще "перший вєлікорос" Андрій Боголюбський, який почав кар'єру з розграбування київської святині, а тому був затаврований як чужинець на Русі ще авторами тогочасних руських літописів.


    Але московити не тільки є чужинцями на планеті, вони є антихристиянами.

    І це важливо.

    Бо багато християн у світі розчаровані повісткою в своїх державах і симпатизують рашці, бо помилково вірують, що РФ це "християнська держава і вона захищає цінності, які втратив Захід". Багато навіть в США збуджується, коли в Україні намагаються заборонити РПЦ.


    Але Російська путінославна церква сьогдні так і не засудила російську армію за удар по християнській святині.


    Отже навіть релігійний підрозділ ФСБ це антихристиянська агресивна організація.

    Вони прикидаються християнами, але мають бути викинуті звідусіль.


    За цей удар має бути покарання — повна заборона РПЦ. Ми маємо посилити процес викорінення цієї агресивної секти в світі і у нас. Кожен удар буде відплачено втратою Кремлем свого впливу. А потім цей процес перекинеться всередину нинішньої РФ.

    А закінчиться в Москві.

    Удар по Лаврі доводить просту думку: московити не є рускімі.Справжні нащадки Русі берегли б свою культурно-історичну спадщину. А для цих вона звісно чужа. Століттями на зовнішній арені народ орків прикидається "вихідцями з Русі". Путін ще недавно (коли фріка ще пускали на поріг в країни Європи) розповідав тому ж Макрону дивні історії про "рускую княжну Анну Ярославну". Донька київського князя буцімто об'єднує народи Франції і Московії. Цей полоумний писав статті, що нинішня росія походить із "купєлі Херсонеса", бо в Корсуні окупованій московитами колись хрестився київський же князь Володимир. Чи не маячня божевільних? Але цю маячню на повному серйозі прямо зараз через шкільні підручники прошивають в голови дітям різних племен на території російської федерації. Після цього пермяки, башкіри, татари і навіть явно монголоїдні буряти виростають з переконанням, що вони православниє рускіє. А далі когнітивний дисонанс в головах веде їх до думки: а чому тоді їхнім Києвом володіють якісь фашисти-укрАінци? Жерцям культу з Кремля просто залишається підсунути обкраденим і знедоленим тубільцям рішення — іти на релігійну війну, продаючи сатані свої душонки за 3 копійки. Але сьогодні болотні дикуни здійснють цілеспрямований удар по Лаврі. Просто від безсилля від того, що не можуть захопити Україну, виміщують злобу на її найціннішій культурній пам'ятці, яку вони типу вважають своєю. Їхня слабка культурна ідентичність не здатна витримати конкуренції - всі храми на території РФ молодші, не йдуть за своєю історичною цінністю ні в яке порівняння з тисячолітніми храмами Києва чи навіть Чернігова, а тому ніколи не здатні були ефективно об'єднувати московитів. І саме тому предки з НКВД ще в 1941 замінували і взірвали культурну пам'ятку, коли тікали від німців і розуміли, що не зможуть більше володіти Руською спадщиною. Бо там були усипальниці всіх українських князів з часів Русі. З існуванням такого доказу давньої державності народу, який вони безуспішно намагалися інкорпорувати в своє безрідне плем'я на правах молодшої гілки, цей ІДІЛ не міг змиритися. Власне цей кармічний цикл почав ще "перший вєлікорос" Андрій Боголюбський, який почав кар'єру з розграбування київської святині, а тому був затаврований як чужинець на Русі ще авторами тогочасних руських літописів. Але московити не тільки є чужинцями на планеті, вони є антихристиянами. І це важливо. Бо багато християн у світі розчаровані повісткою в своїх державах і симпатизують рашці, бо помилково вірують, що РФ це "християнська держава і вона захищає цінності, які втратив Захід". Багато навіть в США збуджується, коли в Україні намагаються заборонити РПЦ. Але Російська путінославна церква сьогдні так і не засудила російську армію за удар по християнській святині. Отже навіть релігійний підрозділ ФСБ це антихристиянська агресивна організація. Вони прикидаються християнами, але мають бути викинуті звідусіль. За цей удар має бути покарання — повна заборона РПЦ. Ми маємо посилити процес викорінення цієї агресивної секти в світі і у нас. Кожен удар буде відплачено втратою Кремлем свого впливу. А потім цей процес перекинеться всередину нинішньої РФ. А закінчиться в Москві.
    672переглядів
  • Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».

    Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.

    Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.

    Але Дмитра серед них не було.

    Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.

    Він обрав боротьбу.

    Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.

    Німецька.

    І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.

    У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.

    Гестапо арештовує його.

    Здавалось би, кінець.

    Але ні.

    Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.

    У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.

    І вже невдовзі він стає таким.

    Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.

    Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.

    З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.

    У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.

    Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.

    А серед своїх.

    У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.

    І кінець.

    8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.

    Йому було трохи за тридцять.

    Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.

    Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.

    Не зламавшись.

    І, можливо, саме в цьому його головна сила.

    Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.

    А й ті, хто мовчки тримався до кінця.
    Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари». Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя. Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість. Але Дмитра серед них не було. Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною. Він обрав боротьбу. Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша. Німецька. І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву. У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять. Гестапо арештовує його. Здавалось би, кінець. Але ні. Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам. У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер. І вже невдовзі він стає таким. Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід. Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму. З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається. У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу. Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою. А серед своїх. У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати. І кінець. 8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами. Йому було трохи за тридцять. Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих. Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду. Не зламавшись. І, можливо, саме в цьому його головна сила. Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники. А й ті, хто мовчки тримався до кінця.
    1Kпереглядів
  • Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».

    Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.

    Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.

    Але Дмитра серед них не було.

    Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.

    Він обрав боротьбу.

    Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.

    Німецька.

    І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.

    У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.

    Гестапо арештовує його.

    Здавалось би, кінець.

    Але ні.

    Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.

    У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.

    І вже невдовзі він стає таким.

    Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.

    Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.

    З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.

    У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.

    Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.

    А серед своїх.

    У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.

    І кінець.

    8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.

    Йому було трохи за тридцять.

    Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.

    Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.

    Не зламавшись.

    І, можливо, саме в цьому його головна сила.

    Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.

    А й ті, хто мовчки тримався до кінця.
    Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари». Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя. Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість. Але Дмитра серед них не було. Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною. Він обрав боротьбу. Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша. Німецька. І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву. У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять. Гестапо арештовує його. Здавалось би, кінець. Але ні. Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам. У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер. І вже невдовзі він стає таким. Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід. Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму. З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається. У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу. Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою. А серед своїх. У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати. І кінець. 8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами. Йому було трохи за тридцять. Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих. Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду. Не зламавшись. І, можливо, саме в цьому його головна сила. Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники. А й ті, хто мовчки тримався до кінця.
    1Kпереглядів
  • Хто зробив атомну бомбу більшовикам?

    У 1969 році в Радянському Союзі на двох британських машинах уперше почали виробляти туалетний папір для широких верств населення. І все б нічого, але саме тоді виповнилося 20 років, як СРСР уже володів атомною бомбою. Як так сталося, що між туалетним папером і ядерною зброєю пролягло аж два десятиліття?

    Звідки у Союзу, зруйнованого війною, з неефективною системою управління, взялися гроші, люди та можливості для розробок у такій високотехнологічній сфері?

    Атомну бомбу СРСР подарував улюблений фізик Гітлера - Манфред фон Арденне

    Це Ігор Курчатов, як розповідає російська пропаганда, був настільки геніальним, що самотужки, з групою молодих інженерів, створив атомну бомбу від «а» до «я»? Чергова більшовицька казка.

    Якщо ви зайдете в Google і наберете прізвище штандартенфюрера СС, кавалера Лицарського Хреста, барона Манфреда фон Арденне, то з подивом дізнаєтеся, що він є лауреатом двох Сталінських премій - 1947 та 1953 років. Постає просте питання: як це взагалі могло статися?

    Талановитий фізик. Один із піонерів телебачення. Лауреат національних премій НДР 1958 і 1965 років. Можливо, йшлося про розробки у сфері телерадіомовлення? Радянські джерела про це воліють мовчати. Насправді саме Арденне, а не Курчатов, створив атомну бомбу і фактично подарував Радянському Союзу статус великої держави.

    Фон Арденне мав власну приватну лабораторію під Берліном, яку щедро фінансували в межах німецького ядерного проєкту. Саме Манфред фон Арденне розробив метод газодифузійного очищення ізотопів урану та їх розділення в центрифузі.

    Його лабораторію охороняв полк СС. Бетонні укріплення, добре підготовлені солдати - СРСР довелося б покласти три дивізії на штурм цього об’єкта, і навіть тоді шансів захопити документацію та обладнання в неушкодженому стані майже не було б. Тим більше не було шансів зловити самих фізиків, які могли в одну мить розчинитися в західній зоні окупації.

    І раптом - диво. Есесівці без спротиву склали зброю, увесь науковий колектив лабораторії виявив бажання співпрацювати саме з росіянами. Уся апаратура, уранова центрифуга, документація, реактиви - усе в робочому стані - опинилося в руках радянських спецслужб.

    На додачу - 15 тонн металевого урану німецького ступеня очищення. На той час це був справжній скарб.

    Цікаво й інше: барон Арденне з дружиною вирушили до Москви, прихопивши із собою розкішний рояль, парадну есесівську форму та картину на повний зріст від особистого художника фюрера, на якій Гітлер вручає йому дубове листя до Лицарського Хреста - однієї з найвищих нагород рейху.

    І поїхав він не сам, а з більш ніж 200 видатними фізиками та радіоінженерами.

    Серед них:

    - творець уранової металургії — Ніколаус Ріль (Nikolaus Riehl),

    - майбутній лауреат Нобелівської премії - Густав Герц (Gustav Hertz),

    - майбутній президент Академії наук НДР — Макс Фольмер (Max Volmer),

    - розробник газової центрифуги для розділення урану - Макс Штеенбек (Max Steenbeck).

    Вивезли також німецькі електротрансформатори - не пропадати ж добру. Разом із ними поїхали документація та реактиви, запаси плівки, папір для самописців і фотореєстраторів, магнітофони для телеметрії, оптика - усе те, чого сталінська тоталітарна держава не виробляла взагалі, а окремі позиції не може освоїти за якістю й досі.

    Робітничо-селянські мародери-трофейщікі по репарації витягували найкращі верстати й вивозили цілі новенькі заводи з усіх підконтрольних їм країн.

    Так, під Віднем в Австрії був повністю демонтований новий радіоламповий завод, вакуумні печі якого були особливо цінними. Австрійці навчилися відкачувати повітря ртутними вакуумними насосами, що дозволяли отримувати вакуум із розрідженням до 10⁻¹³ мм ртутного стовпчика.
    Для відсталої Росії це було недосяжно. І, по суті, лишається таким і досі.

    У Москві швидко звели спеціальне поселення - цілком комфортне, де пан Арденне оселився в особняку.

    Кожному німецькому фізику надали по 5–6 радянських інженерів-учнів, обов’язково зі знанням німецької мови. Фон Арденне нікого не боявся й у свята прогулювався поселенням у німецькій формі з усіма нагородами.

    Від НКВС до нього приставили Ігоря Курчатова, якого не слід плутати з фізиком Борисом Курчатовим. Якщо в Академії наук проходила нарада за участю Ландау, Капіци та інших учених і там згадували прізвище Курчатов - ішлося про Бориса.
    А якщо нараду проводили Лаврентій Павлович Берія з Йосипом Віссаріоновичем Сталіним - тоді це був Ігор Курчатов.

    Паралельно в промисловому реакторі об’єкта «Челябінськ-40» отримали плутоній для першої радянської атомної бомби. А після її успішного випробування німецький учений доктор Ніколаус Ріль чомусь став Героєм Соціалістичної Праці.

    Далі настав час масового виробництва боєголовок і промислових обсягів радіоактивного урану.

    Крім того, стало відомо, що японці отримували від німців уран у ящиках, які перевозили підводними човнами.

    Згодом Арденне перевели до Сухумі, де на березі бухти було створено новий науковий центр.

    Не плутайте це із Сухумським заповідником для мавп, звідки один із вихованців утік до Києва й час від часу кукурікає про «рятівника 400 тисяч українців» - Абрамовича.

    Барон фон Арденне став науковим керівником Сухумського фізико-технічного інституту. Велику роль у його роботі відіграв також австрійський учений, радіотехнік доктор Фріц. За цю роботу барон отримав другу Сталінську премію 1953 року, а в 1955 році повернувся до НДР.

    Що саме Союз отримав від Німеччини

    Наприкінці війни, у 1945 році, Німеччина вже мала:
    - реактивні двигуни та серійні реактивні літаки,
    - перші зенітні ракети,
    - перші ракети класу «повітря — повітря»,
    - атомну промисловість,
    - інфрачервоні танкові приціли,
    - радіолокаційні станції та станції селекції перешкод,
    - потужні засоби радіоелектронної боротьби,
    - транзистори.

    Крім того, були авіаційні приціли, навігаційні прилади для підводних човнів, 1,5-вольтові радіолампи розміром із ніготь мізинця, крилаті та балістичні ракети.

    Усе це дісталося Радянському Союзу.

    У середині 1980-х, коли всі німецькі вчені вже померли, закінчилися й будь-які реальні досягнення «совка».

    У Московії ніколи не вміли створювати своє.
    А от знищувати й красти чуже - це в них виходило блискуче. Нація трофея.

    Український слід.

    Чимало речей розробляли саме українські вчені-фізики, але більшу частину їхніх напрацювань засекретив КДБ.

    Наприклад, нову технологію створення збагаченого урану для атомної бомби без дорогих центрифуг, яку свого часу було придумано де?..
    Правильно - в Україні.

    А довів цю технологію до практичного результату батько пакистанської атомної бомби - Абдул Кадир Хан, який, як стверджує автор, сам розповідав йому про це ще у 1995 році в Ісламабаді. Він лише вдосконалив цю технологію й забрав значну частину креслень із німецько-бельгійської компанії Eurenco, де колись працював.

    Це просто історія про те, що у «ванюшок» немає нічого свого, окрім дерев’яного сортира, яким вони пишаються вже багато століть.

    Чи може Україна створити власну ядерну зброю?

    Взагалі без проблем.

    Усе є.
    Немає лише бажання.

    ©Залман Шухер
    #суботнійвлог
    Хто зробив атомну бомбу більшовикам? У 1969 році в Радянському Союзі на двох британських машинах уперше почали виробляти туалетний папір для широких верств населення. І все б нічого, але саме тоді виповнилося 20 років, як СРСР уже володів атомною бомбою. Як так сталося, що між туалетним папером і ядерною зброєю пролягло аж два десятиліття? Звідки у Союзу, зруйнованого війною, з неефективною системою управління, взялися гроші, люди та можливості для розробок у такій високотехнологічній сфері? Атомну бомбу СРСР подарував улюблений фізик Гітлера - Манфред фон Арденне Це Ігор Курчатов, як розповідає російська пропаганда, був настільки геніальним, що самотужки, з групою молодих інженерів, створив атомну бомбу від «а» до «я»? Чергова більшовицька казка. Якщо ви зайдете в Google і наберете прізвище штандартенфюрера СС, кавалера Лицарського Хреста, барона Манфреда фон Арденне, то з подивом дізнаєтеся, що він є лауреатом двох Сталінських премій - 1947 та 1953 років. Постає просте питання: як це взагалі могло статися? Талановитий фізик. Один із піонерів телебачення. Лауреат національних премій НДР 1958 і 1965 років. Можливо, йшлося про розробки у сфері телерадіомовлення? Радянські джерела про це воліють мовчати. Насправді саме Арденне, а не Курчатов, створив атомну бомбу і фактично подарував Радянському Союзу статус великої держави. Фон Арденне мав власну приватну лабораторію під Берліном, яку щедро фінансували в межах німецького ядерного проєкту. Саме Манфред фон Арденне розробив метод газодифузійного очищення ізотопів урану та їх розділення в центрифузі. Його лабораторію охороняв полк СС. Бетонні укріплення, добре підготовлені солдати - СРСР довелося б покласти три дивізії на штурм цього об’єкта, і навіть тоді шансів захопити документацію та обладнання в неушкодженому стані майже не було б. Тим більше не було шансів зловити самих фізиків, які могли в одну мить розчинитися в західній зоні окупації. І раптом - диво. Есесівці без спротиву склали зброю, увесь науковий колектив лабораторії виявив бажання співпрацювати саме з росіянами. Уся апаратура, уранова центрифуга, документація, реактиви - усе в робочому стані - опинилося в руках радянських спецслужб. На додачу - 15 тонн металевого урану німецького ступеня очищення. На той час це був справжній скарб. Цікаво й інше: барон Арденне з дружиною вирушили до Москви, прихопивши із собою розкішний рояль, парадну есесівську форму та картину на повний зріст від особистого художника фюрера, на якій Гітлер вручає йому дубове листя до Лицарського Хреста - однієї з найвищих нагород рейху. І поїхав він не сам, а з більш ніж 200 видатними фізиками та радіоінженерами. Серед них: - творець уранової металургії — Ніколаус Ріль (Nikolaus Riehl), - майбутній лауреат Нобелівської премії - Густав Герц (Gustav Hertz), - майбутній президент Академії наук НДР — Макс Фольмер (Max Volmer), - розробник газової центрифуги для розділення урану - Макс Штеенбек (Max Steenbeck). Вивезли також німецькі електротрансформатори - не пропадати ж добру. Разом із ними поїхали документація та реактиви, запаси плівки, папір для самописців і фотореєстраторів, магнітофони для телеметрії, оптика - усе те, чого сталінська тоталітарна держава не виробляла взагалі, а окремі позиції не може освоїти за якістю й досі. Робітничо-селянські мародери-трофейщікі по репарації витягували найкращі верстати й вивозили цілі новенькі заводи з усіх підконтрольних їм країн. Так, під Віднем в Австрії був повністю демонтований новий радіоламповий завод, вакуумні печі якого були особливо цінними. Австрійці навчилися відкачувати повітря ртутними вакуумними насосами, що дозволяли отримувати вакуум із розрідженням до 10⁻¹³ мм ртутного стовпчика. Для відсталої Росії це було недосяжно. І, по суті, лишається таким і досі. У Москві швидко звели спеціальне поселення - цілком комфортне, де пан Арденне оселився в особняку. Кожному німецькому фізику надали по 5–6 радянських інженерів-учнів, обов’язково зі знанням німецької мови. Фон Арденне нікого не боявся й у свята прогулювався поселенням у німецькій формі з усіма нагородами. Від НКВС до нього приставили Ігоря Курчатова, якого не слід плутати з фізиком Борисом Курчатовим. Якщо в Академії наук проходила нарада за участю Ландау, Капіци та інших учених і там згадували прізвище Курчатов - ішлося про Бориса. А якщо нараду проводили Лаврентій Павлович Берія з Йосипом Віссаріоновичем Сталіним - тоді це був Ігор Курчатов. Паралельно в промисловому реакторі об’єкта «Челябінськ-40» отримали плутоній для першої радянської атомної бомби. А після її успішного випробування німецький учений доктор Ніколаус Ріль чомусь став Героєм Соціалістичної Праці. Далі настав час масового виробництва боєголовок і промислових обсягів радіоактивного урану. Крім того, стало відомо, що японці отримували від німців уран у ящиках, які перевозили підводними човнами. Згодом Арденне перевели до Сухумі, де на березі бухти було створено новий науковий центр. Не плутайте це із Сухумським заповідником для мавп, звідки один із вихованців утік до Києва й час від часу кукурікає про «рятівника 400 тисяч українців» - Абрамовича. Барон фон Арденне став науковим керівником Сухумського фізико-технічного інституту. Велику роль у його роботі відіграв також австрійський учений, радіотехнік доктор Фріц. За цю роботу барон отримав другу Сталінську премію 1953 року, а в 1955 році повернувся до НДР. Що саме Союз отримав від Німеччини Наприкінці війни, у 1945 році, Німеччина вже мала: - реактивні двигуни та серійні реактивні літаки, - перші зенітні ракети, - перші ракети класу «повітря — повітря», - атомну промисловість, - інфрачервоні танкові приціли, - радіолокаційні станції та станції селекції перешкод, - потужні засоби радіоелектронної боротьби, - транзистори. Крім того, були авіаційні приціли, навігаційні прилади для підводних човнів, 1,5-вольтові радіолампи розміром із ніготь мізинця, крилаті та балістичні ракети. Усе це дісталося Радянському Союзу. У середині 1980-х, коли всі німецькі вчені вже померли, закінчилися й будь-які реальні досягнення «совка». У Московії ніколи не вміли створювати своє. А от знищувати й красти чуже - це в них виходило блискуче. Нація трофея. Український слід. Чимало речей розробляли саме українські вчені-фізики, але більшу частину їхніх напрацювань засекретив КДБ. Наприклад, нову технологію створення збагаченого урану для атомної бомби без дорогих центрифуг, яку свого часу було придумано де?.. Правильно - в Україні. А довів цю технологію до практичного результату батько пакистанської атомної бомби - Абдул Кадир Хан, який, як стверджує автор, сам розповідав йому про це ще у 1995 році в Ісламабаді. Він лише вдосконалив цю технологію й забрав значну частину креслень із німецько-бельгійської компанії Eurenco, де колись працював. Це просто історія про те, що у «ванюшок» немає нічого свого, окрім дерев’яного сортира, яким вони пишаються вже багато століть. Чи може Україна створити власну ядерну зброю? Взагалі без проблем. Усе є. Немає лише бажання. ©Залман Шухер #суботнійвлог
    3Kпереглядів
  • #історія #постаті
    Тарас Бульба-Боровець: Отаман, який не грав за чужими правилами.
    Якщо ви вважаєте, що УПА створили лише у 1942 році за рішенням ОУН(Б), то історія Тараса Бульби-Боровця змусить вас переглянути ці погляди. Сьогодні ми згадуємо людину, яка підняла прапор збройної боротьби за українську державність ще тоді, коли великі гравці Другої світової лише розставляли фігури на шахівниці. ⚔️🛡️

    1. Поліська Січ: Держава в лісах

    Народившись на Волині, Боровець із юнацтва був загартований у політичних баталіях (і навіть встиг побувати у польському концтаборі Береза Картузька). Коли у 1941 році німецько-радянська війна розірвала кордони, він не чекав наказів. Створена ним «Поліська Січ» стала унікальним явищем: на величезних територіях Полісся він фактично ліквідував радянську адміністрацію, не допустивши при цьому німецької. Це була справжня партизанська республіка, де діяли українські закони, а отаман Бульба був її визнаним лідером. 🌲🐎

    2. Перша УПА та конфлікт з ОУН

    Саме Боровець першим використав назву Українська Повстанська Армія. Його концепція була чіткою: армія підпорядковується Уряду УНР у вигнанні, а не окремій партії. Це призвело до жорсткого ідеологічного клінчу з ОУН Степана Бандери. Бульба-Боровець був прихильником демократичного устрою майбутньої України та виступав проти партійного диктату. Ця суперечка згодом призвела до трагічного протистояння всередині визвольного руху, але вона ж підкреслює його відданість ідеї широкого національного фронту. 📜⚖️

    3. Проти двох диктатур одночасно

    Боровець був одним із перших, хто зрозумів: для України і гітлер, і сталін — це два обличчя одного й того самого зла. Коли німці почали вимагати від «Поліської Січі» каральних акцій проти цивільного населення або євреїв, отаман відповів категоричною відмовою і розпустив армію, щоб знову піти у підпілля, але вже проти нацистів. Його відомий лист до німецької адміністрації — це взірець дипломатичної зухвалості та національної гідності. 🛡️🚫

    4. Концтабір Заксенгаузен та еміграція

    За свою непокірність Боровець опинився у тому самому «бункері Целленбау» концтабору Заксенгаузен, де сидів і Степан Бандера. Після війни, опинившись в еміграції в Канаді, він не полишив громадської діяльності, видаючи часописи та пишучи мемуари «Армія без держави». Його життя — це приклад того, що навіть у найтемніші часи можна зберігати вірність присязі та здоровому глузду, не піддаючись на радикальний екстремізм. 🇨🇦📖

    Тарас Бульба-Боровець залишається для нас символом «третього шляху» української історії — шляху демократичного, волелюбного та безкомпромісного щодо будь-яких імперських зазіхань, чи то з заходу, чи то зі сходу. Поки в росії намагаються зобразити українських повстанців однобоко, постать Боровця руйнує ці міфи своєю складністю та чесністю. ⚔️🇺🇦
    #історія #постаті Тарас Бульба-Боровець: Отаман, який не грав за чужими правилами. Якщо ви вважаєте, що УПА створили лише у 1942 році за рішенням ОУН(Б), то історія Тараса Бульби-Боровця змусить вас переглянути ці погляди. Сьогодні ми згадуємо людину, яка підняла прапор збройної боротьби за українську державність ще тоді, коли великі гравці Другої світової лише розставляли фігури на шахівниці. ⚔️🛡️ 1. Поліська Січ: Держава в лісах Народившись на Волині, Боровець із юнацтва був загартований у політичних баталіях (і навіть встиг побувати у польському концтаборі Береза Картузька). Коли у 1941 році німецько-радянська війна розірвала кордони, він не чекав наказів. Створена ним «Поліська Січ» стала унікальним явищем: на величезних територіях Полісся він фактично ліквідував радянську адміністрацію, не допустивши при цьому німецької. Це була справжня партизанська республіка, де діяли українські закони, а отаман Бульба був її визнаним лідером. 🌲🐎 2. Перша УПА та конфлікт з ОУН Саме Боровець першим використав назву Українська Повстанська Армія. Його концепція була чіткою: армія підпорядковується Уряду УНР у вигнанні, а не окремій партії. Це призвело до жорсткого ідеологічного клінчу з ОУН Степана Бандери. Бульба-Боровець був прихильником демократичного устрою майбутньої України та виступав проти партійного диктату. Ця суперечка згодом призвела до трагічного протистояння всередині визвольного руху, але вона ж підкреслює його відданість ідеї широкого національного фронту. 📜⚖️ 3. Проти двох диктатур одночасно Боровець був одним із перших, хто зрозумів: для України і гітлер, і сталін — це два обличчя одного й того самого зла. Коли німці почали вимагати від «Поліської Січі» каральних акцій проти цивільного населення або євреїв, отаман відповів категоричною відмовою і розпустив армію, щоб знову піти у підпілля, але вже проти нацистів. Його відомий лист до німецької адміністрації — це взірець дипломатичної зухвалості та національної гідності. 🛡️🚫 4. Концтабір Заксенгаузен та еміграція За свою непокірність Боровець опинився у тому самому «бункері Целленбау» концтабору Заксенгаузен, де сидів і Степан Бандера. Після війни, опинившись в еміграції в Канаді, він не полишив громадської діяльності, видаючи часописи та пишучи мемуари «Армія без держави». Його життя — це приклад того, що навіть у найтемніші часи можна зберігати вірність присязі та здоровому глузду, не піддаючись на радикальний екстремізм. 🇨🇦📖 Тарас Бульба-Боровець залишається для нас символом «третього шляху» української історії — шляху демократичного, волелюбного та безкомпромісного щодо будь-яких імперських зазіхань, чи то з заходу, чи то зі сходу. Поки в росії намагаються зобразити українських повстанців однобоко, постать Боровця руйнує ці міфи своєю складністю та чесністю. ⚔️🇺🇦
    1
    1Kпереглядів
  • #історія #постаті
    Володимир Дахно: Людина, яка навчила козаків підкорювати світ 📺🇺🇦
    ​7 березня 1932 року народився Володимир Дахно — режисер, сценарист і художник, чиє ім'я назавжди асоціюється з серіалом «Як козаки...». В епоху суворої цензури та «соцреалізму» він зумів створити абсолютно вільний, драйвовий та іронічний світ. 🖌️✨

    ​Народження легенд: Грай, Око і Тур 👤👤👤

    ​Ідея козаків з'явилася не одразу. Дахно, за фахом архітектор, малював козаків спочатку як довгі та короткі фігури, шукаючи ідеальні пропорції. Так народилися три архетипи:
    ​Грай — хитрий, розважливий і високий («мозок» команди). 🧠🎩
    ​Око — маленький, войовничий і швидкий («енергія»). 🗡️⚡
    ​Тур — сильний, добрий і трохи сором'язливий («сила»). 💪❤️

    ​Мова без слів 🤐🌍

    ​Геніальність серіалу Дахна полягала в тому, що козаки не розмовляли. Це зробило мультфільм універсальним: його розуміли і в Києві, і в Парижі, і в Токіо. Замість діалогів працювали міміка, пантоміма та неймовірна музика. Дахно довів, що українська культура може бути сучасною, веселою та зрозумілою без перекладу. 🎶🗺️

    ​Козаки-пророки? ⚽🔮

    ​Цікавий факт: у серії «Як козаки у футбол грали» (1970 рік) Дахно фактично передбачив склад груп чемпіонату Європи з футболу, де грала збірна СРСР (у складі якої було багато київських динамівців). Ба більше, у мультфільмі козаки обіграли англійців, німців та італійців — сценарій, про який мріє кожен вболівальник! ⚽🏆

    ​Архітектор душ 🏗️🎭

    ​Володимир Дахно створив 9 серій про пригоди козаків, а також повнометражний фільм «Енеїда». Попри величезну популярність, він залишався дуже скромною людиною і до останніх днів працював над новими ідеями. Його козаки стали першими українськими супергероями, які досі виглядають крутіше за багатьох персонажів Marvel. 🦸‍♂️🇺🇦
    #історія #постаті Володимир Дахно: Людина, яка навчила козаків підкорювати світ 📺🇺🇦 ​7 березня 1932 року народився Володимир Дахно — режисер, сценарист і художник, чиє ім'я назавжди асоціюється з серіалом «Як козаки...». В епоху суворої цензури та «соцреалізму» він зумів створити абсолютно вільний, драйвовий та іронічний світ. 🖌️✨ ​Народження легенд: Грай, Око і Тур 👤👤👤 ​Ідея козаків з'явилася не одразу. Дахно, за фахом архітектор, малював козаків спочатку як довгі та короткі фігури, шукаючи ідеальні пропорції. Так народилися три архетипи: ​Грай — хитрий, розважливий і високий («мозок» команди). 🧠🎩 ​Око — маленький, войовничий і швидкий («енергія»). 🗡️⚡ ​Тур — сильний, добрий і трохи сором'язливий («сила»). 💪❤️ ​Мова без слів 🤐🌍 ​Геніальність серіалу Дахна полягала в тому, що козаки не розмовляли. Це зробило мультфільм універсальним: його розуміли і в Києві, і в Парижі, і в Токіо. Замість діалогів працювали міміка, пантоміма та неймовірна музика. Дахно довів, що українська культура може бути сучасною, веселою та зрозумілою без перекладу. 🎶🗺️ ​Козаки-пророки? ⚽🔮 ​Цікавий факт: у серії «Як козаки у футбол грали» (1970 рік) Дахно фактично передбачив склад груп чемпіонату Європи з футболу, де грала збірна СРСР (у складі якої було багато київських динамівців). Ба більше, у мультфільмі козаки обіграли англійців, німців та італійців — сценарій, про який мріє кожен вболівальник! ⚽🏆 ​Архітектор душ 🏗️🎭 ​Володимир Дахно створив 9 серій про пригоди козаків, а також повнометражний фільм «Енеїда». Попри величезну популярність, він залишався дуже скромною людиною і до останніх днів працював над новими ідеями. Його козаки стали першими українськими супергероями, які досі виглядають крутіше за багатьох персонажів Marvel. 🦸‍♂️🇺🇦
    1
    2Kпереглядів
  • #історія #події
    Вибори 1933 року: Коли демократія підписала собі вирок 🗳️📉
    Сьогодні, 5 березня, ми згадуємо події 1933 року в Німеччині. Це були останні відносно вільні (хоча вже й під густим нальотом насильства) вибори до Рейхстагу. Подія, яка демонструє, як легальні механізми держави можуть бути використані для її ж знищення.

    Атмосфера терору та «спалений парламент» 🔍

    Вибори проходили лише через шість днів після загадкової пожежі в Рейхстазі. Гітлер, який вже був канцлером, але ще не мав абсолютної влади, використав цю пожежу як привід для скасування базових прав і свобод.
    Надзвичайний стан: Комуністи були оголошені поза законом, їхні лідери — заарештовані. Соціал-демократи перебували під постійним тиском бойовиків СА. 🥊
    Результати: НСДАП отримала 43,9% голосів. Попри тотальний контроль над радіо та пресою, нацисти так і не змогли отримати абсолютної більшості (50%+). Проте разом із союзниками-консерваторами вони сформували коаліцію, що дало їм можливість «законно» розпочати диктатуру. 📊

    Чому німці проголосували «так»? 🔍

    Часто виникає питання: як культурна європейська нація обрала радикалів?
    Економічний відчай: Велика депресія залишила мільйони людей без роботи. Нацисти обіцяли «хліб і роботу», тоді як традиційні партії загрузли в нескінченних суперечках.
    Ілюзія стабільності: Багато хто голосував не стільки за ідеологію гітлера, скільки проти хаосу вуличних боїв та політичної безпорадності Веймарської республіки. Люди хотіли «порядку», не усвідомлюючи, яку ціну за нього доведеться заплатити. 💸

    Україна та «луна» 1933-го 🇺🇦

    Поки в Берліні підраховували голоси, в Україні в самому розпалі був Голодомор. Прихід нацистів до влади в Німеччині згодом зробив Україну головним полем битви між двома найкривавішими тираніями в історії. Урок 1933 року для нас очевидний: демократія без здатності захищатися — приречена. 🛡️

    Висновок: Попередження з минулого

    Вибори 5 березня 1933 року — це нагадування про те, що диктатори рідко приходять до влади через криваві перевороти. Найчастіше вони входять через парадні двері, обіцяючи «велике майбутнє» і використовуючи вразливість демократичних інститутів. Як тільки вони отримують ключі, двері зачиняються зсередини на довгі роки.
    #історія #події Вибори 1933 року: Коли демократія підписала собі вирок 🗳️📉 Сьогодні, 5 березня, ми згадуємо події 1933 року в Німеччині. Це були останні відносно вільні (хоча вже й під густим нальотом насильства) вибори до Рейхстагу. Подія, яка демонструє, як легальні механізми держави можуть бути використані для її ж знищення. Атмосфера терору та «спалений парламент» 🔍 Вибори проходили лише через шість днів після загадкової пожежі в Рейхстазі. Гітлер, який вже був канцлером, але ще не мав абсолютної влади, використав цю пожежу як привід для скасування базових прав і свобод. Надзвичайний стан: Комуністи були оголошені поза законом, їхні лідери — заарештовані. Соціал-демократи перебували під постійним тиском бойовиків СА. 🥊 Результати: НСДАП отримала 43,9% голосів. Попри тотальний контроль над радіо та пресою, нацисти так і не змогли отримати абсолютної більшості (50%+). Проте разом із союзниками-консерваторами вони сформували коаліцію, що дало їм можливість «законно» розпочати диктатуру. 📊 Чому німці проголосували «так»? 🔍 Часто виникає питання: як культурна європейська нація обрала радикалів? Економічний відчай: Велика депресія залишила мільйони людей без роботи. Нацисти обіцяли «хліб і роботу», тоді як традиційні партії загрузли в нескінченних суперечках. Ілюзія стабільності: Багато хто голосував не стільки за ідеологію гітлера, скільки проти хаосу вуличних боїв та політичної безпорадності Веймарської республіки. Люди хотіли «порядку», не усвідомлюючи, яку ціну за нього доведеться заплатити. 💸 Україна та «луна» 1933-го 🇺🇦 Поки в Берліні підраховували голоси, в Україні в самому розпалі був Голодомор. Прихід нацистів до влади в Німеччині згодом зробив Україну головним полем битви між двома найкривавішими тираніями в історії. Урок 1933 року для нас очевидний: демократія без здатності захищатися — приречена. 🛡️ Висновок: Попередження з минулого Вибори 5 березня 1933 року — це нагадування про те, що диктатори рідко приходять до влади через криваві перевороти. Найчастіше вони входять через парадні двері, обіцяючи «велике майбутнє» і використовуючи вразливість демократичних інститутів. Як тільки вони отримують ключі, двері зачиняються зсередини на довгі роки.
    1
    946переглядів
  • Німецький регіон Шлезвіг-Гольштейн збільшив штат поліції на 200 осіб після візиту делегації з Херсонської області, – повідомив голова ХОВА Прокудін після повернення з Німеччини

    Також, за його словами, німці виділять 1 млн євро на підтримку енергетики області і 13 автомобілів, зокрема броньованих, для роботи екстрених служб.
    Німецький регіон Шлезвіг-Гольштейн збільшив штат поліції на 200 осіб після візиту делегації з Херсонської області, – повідомив голова ХОВА Прокудін після повернення з Німеччини Також, за його словами, німці виділять 1 млн євро на підтримку енергетики області і 13 автомобілів, зокрема броньованих, для роботи екстрених служб.
    539переглядів 8Відтворень
  • 17-23 лютого 1943 року відбулася Третя конференція ОУН (б), на якій ухвалено рішення про перехід до відкритої боротьби проти гітлерівців.

    На початку 1943 року керівництво ОУН (б), дотримуючись тактики накопичування сил для загального збройного повстання, не мало єдності щодо подальшої стратегії. Терор і репресії нацистів перекреслювали всі плани, а в низових організаціях посилювалися войовничі настрої. Поширювалися повстанські форми боротьби для захисту населення від грабунку й гестапівського терору, вивезення на примусову працю до Німеччини. Тим часом на території України розгорталися радянські партизанські структури, активізувалося польське підпілля, що вкрай насторожувало оунівців.

    Кризова ситуація змусила провід ОУН (б) скликати Третю конференцію ОУН. Понад 20 членів ОУН зібралися 17 лютого у хатині Григорія Микитіва в лісовій гущавині на території колишнього хутора Панаси в околиці села Теребіж. Історики її називають Олеською конференцією, адже неподалік смт Олесько, яке завдяки замку нині є відомим туристичним об’єктом.

    Учасниками конференції стали активні діячі ОУН, які прибули з різних кінців України. Серед них – Микола Лебідь, який очолив ОУН після арешту нацистами Степана Бандери, референти Проводу ОУН: військовий – Роман Шухевич, вишкільний – Василь Охримович, політичний – Зиновій Матла, організаційний – Роман Кравчук, пропаганди – Мирослав Прокоп. А також – Йосип Позичанюк – провідний діяч ОУН з Вінниччини, Ростислав Волошин – у майбутньому співорганізатор УПА у 1942-1943 роках, Омелян Логуш – референт пропаганди ОУН Південно-Східних Українських Земель (ПСУЗ) у Дніпропетровську, Василь Кук – крайовий провідник ОУН ПСУЗ, Дмитро Клячківський – провідник Північно-західних українських земель (ПЗУЗ) ОУН, Микола Арсенич – головний керівник Служби безпеки ОУН.

    Головуючим на конференції був Микола Лебедь, а головним доповідачем – крайовий провідник ОУН у Галичині Михайло Степаняк. Він наголосив, що після Сталінградської битви Німеччина війну програє, а Червона армія знову окупує Україну, що заважатиме планам націоналістів побудувати Українську незалежну державу. Відтак потрібно перехопити ініціативу й розпочати бандерівській ОУН масштабну боротьбу проти нацистів.

    На думку Степаняка, слід підняти загальнонаціональне повстання проти німців, сформувати коаліційний уряд із представників усіх самостійницьких сил як альтернативу УРСР і розпочати переговори з Великою Британією та США про визнання незалежної України. Це б показало силу українського визвольного руху та змусило б західних союзників рахуватися з ним та з новопосталою Українською державою. Інші члени Проводу ОУН оцінили такий варіант подій як малоймовірний через брак сил.

    Оцінивши тогочасні міжнародні реалії та охарактеризувавши ситуацію на внутрішньому фронті, модифікувавши тактику революційної ОУН у зв’язку з новими реаліями на східному фронті, бандерівська ОУН на Третій конференції остаточно ухвалила рішення про необхідність збройної боротьби. Її вирішили розгорнути з масштабного фронту проти нацистів. Активні прихильники партизанської війни з німцями отримали поштовх для створення «нових осередків партизанської сили», що дало якісний імпульс для розгортання повстанської армії, дієвості в реалізації самооборони українців.

    Рішення конференції дали офіційну відмашку повстанській армії до антигітлерівської боротьби, яка набирала все більших обертів. Від цього часу антинацистський збройний рух опору визнавався одним із необхідних етапів національно-визвольної боротьби.

    Матеріали Третьої конференції ОУН стали основою розробки новітньої концепції у визвольній боротьбі на перспективу на Третьому Надзвичайному зборі ОУН 21–25 серпня 1943 року.

    Масштабний виступ проти Німеччини мала очолити оунівська партизанська армія. Спершу її планували назвати Українською визвольною армією, але через схожість назв із батальйонами РОА генерала Андрія Власова, в квітні-травні 1943-го почали використовувати назву Українська повстанська армія.
    17-23 лютого 1943 року відбулася Третя конференція ОУН (б), на якій ухвалено рішення про перехід до відкритої боротьби проти гітлерівців. На початку 1943 року керівництво ОУН (б), дотримуючись тактики накопичування сил для загального збройного повстання, не мало єдності щодо подальшої стратегії. Терор і репресії нацистів перекреслювали всі плани, а в низових організаціях посилювалися войовничі настрої. Поширювалися повстанські форми боротьби для захисту населення від грабунку й гестапівського терору, вивезення на примусову працю до Німеччини. Тим часом на території України розгорталися радянські партизанські структури, активізувалося польське підпілля, що вкрай насторожувало оунівців. Кризова ситуація змусила провід ОУН (б) скликати Третю конференцію ОУН. Понад 20 членів ОУН зібралися 17 лютого у хатині Григорія Микитіва в лісовій гущавині на території колишнього хутора Панаси в околиці села Теребіж. Історики її називають Олеською конференцією, адже неподалік смт Олесько, яке завдяки замку нині є відомим туристичним об’єктом. Учасниками конференції стали активні діячі ОУН, які прибули з різних кінців України. Серед них – Микола Лебідь, який очолив ОУН після арешту нацистами Степана Бандери, референти Проводу ОУН: військовий – Роман Шухевич, вишкільний – Василь Охримович, політичний – Зиновій Матла, організаційний – Роман Кравчук, пропаганди – Мирослав Прокоп. А також – Йосип Позичанюк – провідний діяч ОУН з Вінниччини, Ростислав Волошин – у майбутньому співорганізатор УПА у 1942-1943 роках, Омелян Логуш – референт пропаганди ОУН Південно-Східних Українських Земель (ПСУЗ) у Дніпропетровську, Василь Кук – крайовий провідник ОУН ПСУЗ, Дмитро Клячківський – провідник Північно-західних українських земель (ПЗУЗ) ОУН, Микола Арсенич – головний керівник Служби безпеки ОУН. Головуючим на конференції був Микола Лебедь, а головним доповідачем – крайовий провідник ОУН у Галичині Михайло Степаняк. Він наголосив, що після Сталінградської битви Німеччина війну програє, а Червона армія знову окупує Україну, що заважатиме планам націоналістів побудувати Українську незалежну державу. Відтак потрібно перехопити ініціативу й розпочати бандерівській ОУН масштабну боротьбу проти нацистів. На думку Степаняка, слід підняти загальнонаціональне повстання проти німців, сформувати коаліційний уряд із представників усіх самостійницьких сил як альтернативу УРСР і розпочати переговори з Великою Британією та США про визнання незалежної України. Це б показало силу українського визвольного руху та змусило б західних союзників рахуватися з ним та з новопосталою Українською державою. Інші члени Проводу ОУН оцінили такий варіант подій як малоймовірний через брак сил. Оцінивши тогочасні міжнародні реалії та охарактеризувавши ситуацію на внутрішньому фронті, модифікувавши тактику революційної ОУН у зв’язку з новими реаліями на східному фронті, бандерівська ОУН на Третій конференції остаточно ухвалила рішення про необхідність збройної боротьби. Її вирішили розгорнути з масштабного фронту проти нацистів. Активні прихильники партизанської війни з німцями отримали поштовх для створення «нових осередків партизанської сили», що дало якісний імпульс для розгортання повстанської армії, дієвості в реалізації самооборони українців. Рішення конференції дали офіційну відмашку повстанській армії до антигітлерівської боротьби, яка набирала все більших обертів. Від цього часу антинацистський збройний рух опору визнавався одним із необхідних етапів національно-визвольної боротьби. Матеріали Третьої конференції ОУН стали основою розробки новітньої концепції у визвольній боротьбі на перспективу на Третьому Надзвичайному зборі ОУН 21–25 серпня 1943 року. Масштабний виступ проти Німеччини мала очолити оунівська партизанська армія. Спершу її планували назвати Українською визвольною армією, але через схожість назв із батальйонами РОА генерала Андрія Власова, в квітні-травні 1943-го почали використовувати назву Українська повстанська армія.
    742переглядів
Більше результатів